«Лівацькі критики вдають, що аналізують ситуацію холодно і нейтрально; але радість, з якою вони стрибають на трупі Європи, говорить сама за себе»
Ось що не дає мені спокою вже роками: чому більшість європейських лівих лишаються на нейтральній позиції щодо російсько-української війни, інколи навіть мовчазно підтримуючи Росію?
Є чудова цитата із Сартра: «Влада вважає за доцільне говорити правду тоді, коли вона не може знайти кращого виходу. Й одразу ця правда з офіційних вуст стає брехнею, підтвердженою фактами» (цю цитату також приписують Полю Валері. – Ред.)
Невеличка ремарка: ви, мабуть, помітили, що і Трамп, і Путін уникають терміну «війна». Путін говорить про обмежену військову операцію, аби «запобігти великій війні». І Трамп так само описав свій напад на Іран як вилазку, покликану запобігти справжній війні. Ось де ми сьогодні. Якщо казати цинічно, то всі намагаються запобігти великій війні, і ці фальшиві спроби штовхають нас до глобального конфлікту.
То в якому сенсі Путіна можна розглядати як лівого? Чи помітили ви, що він в обох своїх промовах у лютому 2022 року, коли оголосив про напад на Україну, згадує Леніна як головного винуватця, стверджуючи навіть, що Україну слід називати «Україна Володимира Леніна»? Путін, який назвав Жовтневу революцію найбільшою трагедією для Росії. Путін, який систематично підтримує ультраправі партії в Європі. Щодо небезпеки ядерної війни, то, знаєте, багато хто з лівих стверджує: «Так, ви, українці, маєте право захищатися, але не провокуйте Росію надто сильно». Але зачекайте, саме Росія натякає на можливе застосування ядерної зброї. Пам’ятаймо, приблизно рік тому Путін оголосив нову ядерну доктрину: якщо Росія вступає у конфлікт із країною, підтримувану іншими країнами, що мають ядерну зброю, то превентивне застосування ядерної зброї проти всіх цих країн є законним. Крім того, зараз прийнято закон, який значно розширює повноваження Путіна щодо розгортання російських збройних сил за кордоном, дозволяючи екстериторіальне використання війська для захисту російських громадян, яким загрожує арешт, затримання або кримінальне переслідування. Хіба це не план вторгнення будь-куди, де Росія вирішить це зробити?
Яким би не був остаточний результат війни, Україна явила несподіване диво, чинячи опір Росії тривалий час та розвиваючи власну військову промисловість. Наша відповідь на твердження, повторюване лівими, – що Україна не має шансів перемогти Росію, – має бути такою: «Якщо ви чините опір агресії та даєте відсіч, ви можете програти. Якщо не чинити опір, ви вже програли».
Ось чому, хоча лівацькі критики вдають, що аналізують ситуацію холодно і нейтрально, радість, з якою вони стрибають на трупі Європи, говорить сама за себе. На думку «мирників» (peaceniks), більшість українців хоче миру, але НАТО контролює Зеленського та його корумповане оточення, підштовхуючи продовжувати проксі-війну НАТО проти Росії. Така позиція показує українців як неймовірно дурних, мовляв, вони обрали війну замість мирного співіснування, мляво виконуючи накази НАТО. Однак сьогодні Україна стоїть перед іншим вибором: життя чи свобода.
Обидва варіанти цього вибору передбачають можливу смерть. Якщо в нинішній ситуації ви оберете життя, тобто здастеся Росії, як це зробила Чехословаччина в 1968 році, то ви оберете зникнення як нації, про що Росія неодноразово давала зрозуміти, не кажучи вже про масові тортури та страти на окупованих територіях. Якщо Україна хоче вернутися до спокійного повсякденного життя, їй треба ризикнути продовжити військовий опір, наражаючи себе на потенційну смерть. Якщо вона хоче уникнути війни, то з великою ймовірністю зіткнеться з іншою формою смерті — зникненням як нації. Саме Європа має вибір, який зазвичай приписують Україні. Ризикнути війною, підтримуючи Україну, або обрати мирне життя, зазнавши приниження від зради свого союзника.
Я реаліст. Звісно, Україна все ще потребує американської військової допомоги. Але ви принаймні мусите усвідомлювати, з ким маєте справу, – це несправжній друг.
«Наш постідеологічний світ пройнятий ідеологією навіть більше, ніж ліберально-демократичний світ»
Три десятиліття тому, як ви всі знаєте, Френсіс Фукуяма сформулював своє бачення кінця історії: ліберально-демократичний капіталізм – це найкращий можливий суспільний лад, і тепер, коли ми його відкрили, то дійшли до кінця історії. Подальший прогрес неможливий – лише поступове втілення цього ладу в усьому світі.
Фукуяма незабаром побачив свою помилку. Зараз він підтримує Берні Сандерса у Сполучених Штатах. Лише через три десятиліття ми опинилися на протилежному боці. Ліберально-демократичний капіталістичний лад з його комплексом складних правил, що гарантують основні права людини, свободу слова, загальну охорону здоров’я, безплатну освіту тощо, розпався. На зміну цьому порядку приходить абсолютно новий світ, у якому великі риби пожирають малих, у якому ідеології вже не сприймають серйозно, позаяк значення має лише економічна, військова й політична сила. Трамп втрутився у справи Венесуели не для того, щоб відновити там демократію. Він зробив це, щоб мати вільний доступ до величезних запасів нафти.
Те саме було й з Україною. Згадайте, як Трамп поставив умову своєї допомоги Україні – доступ до ваших мінеральних багатств. Переважною позицією в цій ситуації є реалізм, позбавлений будь-яких ілюзій. Ідея полягає в тому, що ви маєте жити в страху, якщо ви – маленька країна, і тішитися непристойною владою, якщо можете. Принципи не мають значення. У цьому новому світі маски прав людини, поваги до суверенітету інших держав – впали.
Ми фактично живемо у постідеологічному світі. Ми змушені приймати жорстоку реальність. Чи справді ми наближаємося до домінування трьох великих наддержавних блоків, що не лишають Європі чіткого місця? Так, але ми завжди повинні пам’ятати, що наш постідеологічний світ пройнятий ідеологією навіть більше, ніж ліберально-демократичний світ. Боротьба України, і саме тому я на 100% підтримую вас, – не лише боротьба за збереження незалежності від Росії, а й відмова стати частиною нового тристороннього світового порядку, що формується. Дозвольте мені згадати відомий жарт із класичного фільму Ернста Любіча «Ніночка». Хтось заходить у кафе і каже: «Каву без вершків, будь ласка». Офіціант відповідає: «Вибачте, у нас немає вершків, тільки молоко». – «Тож чи можна каву без молока?» Фактично кава залишається тією самою кавою. Але ми можемо змінити те, що кава без вершків стане кавою без молока. І я думаю, те саме стосується України. Ми не хочемо України без її європейського контексту. Ми хочемо Україну без того євроазійського контексту, до якого, на думку Росії, вона належить. Путін легітимізує свою владу євроазійською ідеологією, протиставляючи західному індивідуалістичному лібералізмові традиційні сімейні цінності, надання пріоритету спільноти над індивідуальними інтересами, аж до готовності пожертвувати собою задля держави. У цьому ключі путінські ідеологи сформулювали основні риси homo putinus як самопожертвувальної сутності російського народу: “для нас життя означає менше, ніж для західних людей, ми віримо, що є речі важливіші за саме існування”.
Це, по суті, лежить в основі будь-якої віри. Іронія тут у тому, що українці, демонструючи свій опір Росії, саме й показують, що для них є речі важливіші за саме існування. Крім того, ми маємо пам’ятати, що Путін вправно розігрує дві карти: консервативну та антиколоніалістську. Для нього, як і для багатьох країн Третього світу, війна в Україні – це війна Третього світу проти євроцентричного колоніалізму. Ці дві сторони збігаються в Афганістані. Чи знаєте ви, що Росія була першою країною у світі, яка встановила повноцінні дипломатичні стосунки з урядом талібів? І навіть зараз уклала військовий пакт з талібами. Отже, коли російська армія окупувала, чи, як вони кажуть, «звільняла» українські села, цей старий жарт – «у нашому селі немає канібалів, останнього ми з’їли вчора», – чітко відображає логіку того, що робить Росія. У всіх цих випадках ми якнайдалі від того, щоб бачити світ таким, яким він є.
«Новий режим капіталізму – це режим вседозволеності, де причиною труднощів є заборона забороняти»
Однак є третій аспект, який ми маємо взяти до уваги, щоб осягнути сьогоднішню ситуацію: спадщина 1968 року. Після 1968-го так звана французька прогресивна преса опублікувала петицію з вимогою декриміналізації педофілії (у 1977-му Le Monde та Libération опубліковали кілька петицій із вимогою декриміналізації сексуальних відносин між дорослими та неповнолітніми до 15 років; їх підписали понад 60 осіб із інтелектуальної та політичної еліти лівого табору, зокрема Сартр, Дерріда, Альтюссер, Барт, де Бовуар, Дельоз, Фуко. – Ред.). Ідея полягала в тому, що криміналізація педофілії є штучною сконструйованою культурною межею, що відокремлює дітей від дорослих; ми увійдемо в сферу справжнього сексуального звільнення лише тоді, коли батьки зможуть мати повноцінний секс зі своїми власними дітьми (це твердження Жижека риторичне; в дискусії навколо петицій йшлося про «згоду» дитини, але не про інцест. – Ред.). Сьогодні, ясна річ, педофілію сприймають як один з найгірших злочинів. І замість того, щоб боротися проти неї в ім’я антикатолицького прогресу, педофілію часто асоціюють із темною стороною Католицької Церкви. Ситуація, отже, міняється, але одна риса залишається: підйом нової непристойності та безсоромності.
Непристойність вижила як частина режиму. «Коло Епштейна» у Сполучених Штатах – це справжня «глибинна держава», в якій ліві й праві, Ноам Чомскі та Стів Беннон, можуть співіснувати пліч-о-пліч. Як це могло статися?
Психоаналіз, зазвичай, неправильно розуміють. Або з псевдолівих позицій вважають, що ми маємо прагнути скасувати всі форми придушення, аби повністю звільнити сексуальність, або з консервативних позицій – що певний рівень придушення необхідний для запобігання соціальній дезінтеграції та збереження суспільної моралі. Але мій учитель Жак Лакан у визначенні мети психоаналітичного лікування дотримується позиції, цілком протилежної цим дивним поглядам. Він твердить, що в нашу епоху вседозволеності завданням психоаналізу є відновлення мінімуму сорому. Справжня опозиція існує не між вільною сексуальністю та її репресією, а між безсоромністю та гідністю. І я вважаю, що важко переоцінити політичну актуальність позиції Лакана. Гідність – це популярна відповідь на відкритий цинізм тих, хто при владі, або, точніше, на їхню безсоромність. Як зазначив майже півстоліття тому мій добрий друг, німецький філософ Петер Слотердайк, сучасна формула ідеології полягає не в тому, що “вони не відають, що творять”, а в тому, що “вони все одно це роблять”.
У своєму семінарі 1970 року «Інша сторона психоаналізу» Лакан відреагував на події травня 1968 року і висунув провокаційну тезу: «Те, до чого ви прагнете як революціонери, – це господар. Ви його матимете». Однак у критиці Лакана протестуючих студентів є набагато важливіший момент: «Усе, чого вам бракує, – це саме трохи сорому». Лакан раз по раз варіює цей мотив, ніби кажучи, що протестуючі студенти бояться, що їх може занести в клоунаду. Давайте краще виходитимемо з того, що клоунада вже тут. Можливо, додавши трохи сорому, ми зможемо її стримати.
Отже, ми повинні позбутися сучасної безсоромності з точки зору певної мутації капіталізму. Це вже не капіталізм, що спирається на придушення насолоди. Новий режим капіталізму – це радше режим вседозволеності, де іноді причиною труднощів є заборона забороняти. Лакан не виступає за репресії, які слід підтримувати, щоб запобігти соціальній дезінтеграції. Навпаки, він звертає увагу на те, що Теодор Адорно та Макс Горкгаймер, засновники Франкфуртської школи, ще в 1930-х називали прекрасним терміном «репресивна десублімація». Ви скасовуєте всі заборони, виявляєте свої найбрудніші мрії, реалізуєте їх, але пригнічення залишається. Ви невільні. І тому те, що ми отримуємо сьогодні, – це свого роду узагальнена перверсія. І як добре знав Фройд, ніде несвідоме не є більш недоступним, більш пригніченим, ніж у перверсії. Будь ласка, майте це на увазі. Це важливий теоретичний момент.
Для справжніх психоаналітиків перверсія – це не те, що «о, у мене більше немає жодних заборон морального закону, я роблю все, що хочу». Ні, перверсія не так функціонує. І вона не звільняє. Чому? Тому що людське бажання є саме по собі вкрай суперечливим, і саме тому вседозволеність перверсії закінчується саморуйнівним тупиком, який породжує заклик до нового господаря. Ще раз повторюю: це моя головна теза. Будь-яка влада, чим більше вона гнітюча, тим більше вона потребує таємного перверсивного доповнення, яке робить брудні справи.
Можливо, дехто з вас знає про мій досвід служби в 75-му полку югославської армії. Я думав, що знайду там дисципліну. Натомість я виявив, що під цією поверхневою впорядкованістю ти мусиш брати участь у перверсивних ритуалах, брудних жартах, які не підривали владу, а підтримували її. І як наочно демонструє нинішня хвиля нового популізму, безсоромність цього нового господаря набагато перевершує безсоромність старих лівих протестувальників. Отаке моє бачення.
Я був там (на протестах у 1968-му. – Ред.). Я досить старий. У 1968 році та пізніше ми вважали, що влада несе фальшиву гідність, і що ми, протестувальники, використовуватимемо лайливі слова, непристойні жести – все, що завгодно, – аби владу підірвати. Тепер ми маємо нових політичних господарів, які роблять це ще відвертіше й жорстокіше, ніж ми.
«У карикатурі на постмодерний релятивізм слова втрачають сенс. Важливий лише їхній безпосередній ефект»
Тут я бачу проблему у постаті Дональда Трампа. Він є – це для мене його найкраще визначення – авторитарною особою без авторитету.
Він має велику владу і знає, як нею користуватися, порушуючи численні неписані, а тепер навіть і писані правила суспільного та політичного життя. Але йому бракує авторитету, який випромінюють певні особистості і який надає їм особливу ненасильницьку силу. Крім того, хоча Трамп любить подавати себе як всесильного, з примхи шантажуючи та атакуючи країни по всьому світу, його сила дуже обмежена, і він це знає. Він тероризує малі держави, але не наважується справді протистояти Росії чи Китаю, а зараз, здається, навіть Іранові. Тож так, такі постаті, як Трамп та Ілон Маск, є для мене кінцевими нащадками покоління 68-го. Трамп, з усіма його брудними висловлюваннями, зарозумілими заявами тощо, рухається у просторі, відкритому подіями 1968-го.
Петер Слотердайк дуже чітко характеризує Трампа як людину, нездатну відчувати сором. Не сумніваюся, що саме це і є причиною, яка робить Трампа привабливим для деяких його прихильників. Вони хотіли б бути такими ж безсоромними, брутальними та нічим не обмеженими. Вони раді, що можуть знову діяти як натовп. Тож Трамп, на думку Слотердайка, незабаром втратить свою владу. Можливо, його навіть помістять до психіатричної лікарні. Що, на мою думку, є поганою перспективою. Якщо Трамп втратить свою посаду, Дж. Д. Венс, який замінить його, буде ще гірший.
Згадайте, Венс сказав, що відхід США з України робить його гордим. У тій сумнозвісній розмові у Білому домі між Трампом, Венсом і Зеленським саме Венс зробив крок у бік непристойності й сказав: «Ви не могли б нам подякувати? Чому ви нам не дякуєте?»
Проблема безсоромності полягає в тому, що вона дозволяє нам відкрито визнавати свої злочини, не відчуваючи жодної провини. Згадайте Альфонса Алле, французького сатирика. Він понад 100 років тому вказав на жінку, що йшла вулицею в Парижі, і вигукнув: «Подивіться на неї, під одягом вона абсолютно гола». Точно так само людина винна лише під прикриттям свого сорому. Чи не була згадана зустріч Зеленського з Трампом і Венсом найвищим проявом безсоромності? На мою думку, угода про мінеральні ресурси між Україною та США була явним випадком жорстокого здирництва з боку Сполучених Штатів. Ви отримаєте нашу допомогу, якщо заплатите за неї, дозволивши Америці експлуатувати ваші природні ресурси протягом наступних десятиліть. Уся ця справа стає ще більш образливою, якщо поєднати її з вимогою вдячності з боку Трампа й Венса. Україна не тільки повинна публічно демонструвати рабську вдячність, повторюючи знову і знову «дякуємо Сполученим Штатам», але й має за це платити.
Я вважаю це чудовим прикладом непристойності. І непристойність сьогодні шириться по всьому світові. Російські ЗМІ характеризують Зеленського як неонациста, наркомана і так далі. У своєрідній карикатурі на постмодерний релятивізм слова втрачають сенс. Важливий лише їхній безпосередній ефект. Ось чим ми є сьогодні. Згадайте, наприклад, як Трамп охарактеризував Мохаммеда бін Салмана, правителя Саудівської Аравії: як хлопця, котрий «цілує мені дупу, і це добре, що він це робить, йому доведеться робити це ще більше». Ви скажете, що це лише слова. Я відповім: ні, слова ніколи не є лише словами. Вони окреслюють обрій, у межах якого ми діємо.
«Ліві чи праві, Третій світ чи європейські консерватори – всі вони ненавидять Об’єднану Європу»
То що ж ми, європейці, і я включаю сюди вас, українців, маємо робити сьогодні? У недавньому інтерв’ю для Neue Zürcher Zeitung Слотердайк виклав своє бачення того, де сьогодні перебуває Європа. Основна його теза така: успішно пройшовши процес оплакування розпаду колоніальних імперій і відмовившись від статусу колоніального центру, Європа мусить навчитися бути спостерігачем жахливих подій на сусідніх територіях.
На відміну від Європи, Росія відмовляється приєднатися до групи принижених європейських імперій, навіть заперечуючи свою приналежність до Європи – роль, яку донедавна Росія з гордістю приймала. Тепер вона наполягає на своїй імперській ролі «євроякоря». Європа як спостерігач, на думку Слотердайка, повинна взяти на себе роль Латинської Америки, Нової Зеландії та Північної Африки – ту саму роль спостерігачів, яку вони виконували, коли європейці вбивали одне одного у двох світових війнах. Цитата зі Слотердайка: «Європейці більше не користуються привілеєм діяти, але їх так само більше не переслідує прокляття дії. У певному сенсі ми, європейці, всі станемо громадянами Швейцарії, які першими отримають привілей спостерігати за різаниною, вчиненою їхніми сусідами». Отже, коли Слотердайк говорить про майбутні різанини, за якими Європа лише спостерігатиме, не маючи можливості нічого вдіяти, він має на увазі насамперед руйнування в Африці, а також у Росії, котра рано чи пізно може розвалитися.
«Злочини, що зараз готуються, рано чи пізно будуть скоєні, і в цей момент Європі доведеться дотримуватися певного кодексу кровних зв’язків». Як завжди у Слотердайка, його думки спонукають до роздумів, але тут я не можу з ним погодитись. Швейцарія ніколи не була лише спостерігачкою. Вона відігравала ключову роль завдяки своєму нейтралітету як місце для фінансових операцій та економічних обмінів між воюючими державами довколо неї. Європа не може відігравати цю роль нейтрального спостерігача, не тільки тому, що саме її існування під загрозою, але й тому, що вона є потенційною мішенню майбутніх катастроф – військових, політичних та фінансових. Ми не можемо бути спостерігачами власного знищення.
То що ж тут діється? Дехто з нас ще пам’ятає початок «Комуністичного маніфесту»: «Привид бродить по Європі, привид комунізму». Усі сили старої Європи уклали священний союз, аби вигнати цього привида. Папа і цар, Меттерніх і Гізо, французькі радикали та німецькі поліцейські шпигуни. Але чи не можна сказати, що сьогодні привид, який блукає по всьому світу, – це сама Європа? Усі сили старої Європи та Америки уклали священний союз, щоб вигнати привид євроцентризму: Трамп і Путін ненавидять Об’єднану Європу. Ле Пен і Найджел Фарадж, проіммігрантські антирасисти та захисники традиційних європейських цінностей, латиноамериканські прогресисти та арабські консерватори, китайські патріотичні комуністи та новий індуїстський націоналізм. Ви помітили цей парадокс? Ліві чи праві, Третій світ чи європейські консерватори – всі вони ненавидять Об’єднану Європу.
На мою думку, їх турбує не реальність Європи, яка є досить жалюгідною, а емансипаторна суть європейського Просвітництва. Критики Європи раз по раз повторюють, що Європа мертва, неактуальна, маргіналізована. Але тут у мене проблема. Якщо це правда, чому вони так часто це повторюють? Є чудовий анекдот кількарічної давності, – ви, мабуть, його знаєте, – про те, чому Росія має об’єднати свої часові пояси та скасувати дев’ятигодинну різницю між однією та другою частинами країни. Щоб зрозуміти цей анекдот, слід згадати, що Євген Пригожин, лідер групи «Вагнер», який почав протистояти Путіну, загинув у катастрофі, організованій російськими спецслужбами. Отже. Російський прем'єр-міністр підійшов до Путіна і сказав: «Є проблема. Моя родина була у відпустці, і я зателефонував їм, аби побажати добраніч. А там, де вони були, вже ранок. Потім я зателефонував канцлеру Німеччини, привітати його з днем народження, а він сказав, що я дзвоню на день раніше. Я зателефонував Сі Цзіньпіну, щоб привітати його з Новим роком, він відповів, що я запізнився на день». Путін каже: «Зі мною теж таке трапилося. Я зателефонував родині Євгена Пригожина, щоб висловити свої співчуття, але потім дізнався, що його літак ще не злетів». Точно те саме, гадаю, стосується критиків і навіть деяких прихильників Об’єднаної Європи. Вони раз по раз проголошують її мертвою. Але вона ще не мертва. І за допомогою України вона лишиться живою.
«В Україні вирішується доля європейської державності, і не лише її майбутнє, а й минуле»
Отже, підтримка Європою України – це не звичайне співчуття жертвам. Це підтримка, що походить з усвідомлення того, що зараз тут вирішується не лише доля Європи, а й наша власна. Не лише наше майбутнє, а й наше минуле. Вальтер Беньямін написав у своїй дисертації з історії чудову, майже теологічну цитату: «Минуле несе в собі часовий індекс, за яким воно пов’язане зі спасінням. Існує таємна угода між минулим поколінням та нашим». Це чудова ідея, що коли ви боретеся за свободу, як ви це робите зараз, ви не просто боретеся за свою свободу, ви виправляєте та спокутуєте всі свої минулі провали. Ви боролися за свободу, але це не вдалося, за часів царської Росії, сталінізму тощо. Отже, якщо ви переможете зараз, ви виправите своє минуле, яке, в разі поразки, так само зникне. Сучасна боротьба за це – своєрідний містико-теологічний досвід, але дуже правильний з політичного погляду.
Зараз ми боремося не лише за нашу свободу. Ми боремося, щоб викупити наше минуле. Як казав великий британський поет-консерватор Томас Стернз Еліот: «Кожна нова подія в мистецтві й поезії не лише означає розрив з минулим, а й міняє минуле». Форма минулого стає читабельною по-новому. Тож, у цьому сенсі, я думаю, те, що зараз відбувається в Україні, вплине на те, як ми сприйматимемо не лише минуле України, а й минуле Європи: якщо Україна програє та зникне, або якщо вона виживе як подвійна колонія Росієї та США, то сама Європа, в духовному сенсі, помре. Вона існуватиме як туристична атракція для багатих американців і китайців, а також як сукупність держав, де домінує неофашистський популістський Рейх.
Саме тому я цілком на боці України. Іноді в певній країні відбуваються події, і можна грати в європейську гру крайніх лівих та крайніх правих і казати, що це нас не стосується, що це не так. Ні, я стверджую, що те, що зараз діється в Україні, є новим моментом. Саме тут вирішується доля нашої європейської державності.
Чому цей висновок настільки важливий? Повторю ще раз: для мене головним політичним завданням є запобігання сьогоднішній тенденції до утворення трьох великих політичних блоків або імперій, які де-факто розділять світ. Трамп дав Путіну чимало чітких натяків: ми мовчки дозволяємо вам вплив в Україні, а ви даєте нам Венесуелу, Кубу тощо. Я вважаю жахливим цей поділ світу на три сильні блоки. Жоден з них у жодному сенсі не є демократичним, і те, що Європа виглядає розгубленою та слабкою, на мою думку, також є добрим знаком. Це означає, що Європа не належить до цього нового світу жорстоких угод між великими блоками. Європейський Союз – ідея, що не вписується в цей порядок. І зараз доля цієї ідеї вирішується в Україні. Якщо ви програєте, Європа мертва. Ось чому це в моїх власних інтересах.
Я думаю, що ми мусимо прийняти парадокс, який полягає в тому, що іноді єдиний спосіб запобігти війні – це підготуватися до неї, і, коли на вас нападають, захищатися. Хіба не є великим доказом цьому вся Друга світова? Мюнхенська угода відкрила шлях до світової війни.
Я вважаю, що тут лівиця веде дуже вибіркову гру. У моїй країні ми мали подібну дискусію. Спочатку пацифісти кажуть, що привозити зброю або давати її комусь – це завжди погано, таким чином не можна досягти миру. Тоді я спитав їх: а як щодо Югославії? Дії партизанів проти німців під час Другої світової були, принаймні на початку, навіть більш самогубними, ніж дії України сьогодні. У них не було жодних шансів, але вони воювали. І тоді моїм опонентам доводиться визнати, що так, це інша ситуація, їм доводиться релятивізувати свою позицію. А ще є деякі провідні сучасні науковці, ви знаєте їхні імена, які казали мені: «Нащо чинити опір, навіть якщо на вас напали? Хіба так сумно визнати поразку?» І наводять приклад Італії та Німеччини: ось, програли війну, але Німеччина зараз живе краще, ніж Сполучене Королівство чи Росія.
Відповідь для мене очевидна. Так, у них справи кращі, тому що (вибачте за використання цього терміну) війну виграла хороша сторона. Якби Німеччина виграла, я сумніваюся, чи було б добре у Франції, Британії або в слов’янських державах. Тому, я вважаю, що ми маємо повністю прийняти цей парадокс: якщо ти не готовий битися за мир, то ти провокуєш подальшу агресію. Я знаю людей, які знають людей, які кінець-кінцем знають людей у Білому домі. Вони сказали мені, що Трамп тепер трохи більше поважає Україну і готовий до співпраці, бо Україна показала свою військову силу. Тож, знову ж таки, для мене це основне, про що слід пам’ятати.
Є ще аргумент про нацистське минуле корпусу «Азов». Послухайте, я про це не знаю. Але повернімося до вищезгаданого Пригожина. Чому його компанію називали «Вагнер»? Тому що він захоплювався Гітлером, а Вагнер – улюблений композитор Гітлера. А тепер подивіться, що сталося. «Групи Вагнера» більше не існує, вона реінтегрована до складу російської регулярної армії, і в них є підрозділ в Африці. І як вони його офіційно називають? «Африканський корпус». Точно та сама назва, яку німці використовували у Північній Африці в Другій світовій. Тож я думаю, що треба подивитися на нацистську підводну течію в самій російській політиці.
Путін знов і знов оголошує, що хоче атакувати країни Балтії чи будь-яку країну, дотримуючись нових російських законів? Це серйозна загроза, ми повинні ставитися до неї серйозно. Єдиний спосіб запобігти війні – це відверто визнати, що ми вже в передвоєнному стані. Бути військово цілком готовими.
«Ми не можемо дозволити ринку бути єдиним нейтральним засобом співпраці»
Я зараз визначаю себе як помірно консервативного комуніста. Знаєте, в якому сенсі? Я вважаю, і навіть консерватори сьогодні це визнають, що ми наближаємося до трьох мегакриз. Перша – екологія. Друга – штучний інтелект. Я не проти нього, я просто кажу, що ми не знаємо, куди це нас приведе. І, звичайно, міграція, війни. Моє апріорне розуміння полягає в тому, що єдиний спосіб вирішити ці проблеми – це якась більша, ніж державна, скоординована діяльність, яка обмежує ринок. Ми не можемо дозволити ринку бути єдиним нейтральним засобом співпраці.
А тепер, якщо ви скажете, що це утопія, я відповім: погоджуюся тут зі своїм другом Янісом Варуфакісом (економіст, екс-міністр фінансів Греції, фахівець у галузі глобальної та європейської кризи. – Ред.), з яким у мене багато розбіжностей. Він каже, що капіталізм, який ми маємо сьогодні, більше не є капіталізмом. Отже те, що я маю на увазі під комунізмом, є для мене питанням виживання. Це якась форма того, що я, аби спровокувати людей, досі називаю комунізмом, і вона не має нічого спільного з комунізмом ХХ століття. Ви можете запитати: «То нащо це називати комунізмом?» Тому що я хочу радикальну назву, щоб сказати людям, що це серйозний розрив – бо, наприклад, соціалізм сьогодні не має значення. Білл Гейтс каже, що він соціаліст. Ілон Маск каже, що він соціаліст. Але соціалізм – це соціальна допомога тощо. Соціалістична Югославія була цікава держава, але в мене ніколи не було жодних ілюзій щодо неї. І знаєте, в чому іронія? У СФРЮ я був п'ять років безробітним, бо мене вважали “не марксистом”. І тепер ті самі люди, які тоді атакували мене за те, що я “не марксист”, атакують мене зараз за те, що я “марксист”.
Ні, я в жодному разі не є марксистом. Маркс дуже добре описав певну динаміку капіталізму, але залишався при тому занадто телеологічним (телеологія – вчення, за яким всі процеси є реалізацією наперед визначеної мети. – Ред.) Він вважав, що існує логіка історії: після занепаду капіталізму ми рухатимемося до вищого порядку – соціалізму й комунізму. Роза Люксембург казала, що майбутнє буде комунізмом або варварством. Історія навчила нас, що це також може бути і те, і те водночас, як це сталося в сталінській Росії. Тож я не думаю, що людство рухається до соціалізму. Ні, воно рухається до самознищення.
Один соціолог гарно сказав: так, капіталізм розпадається, але немає вищого порядку, який би його замінив. Зараз у нас є цифрові мільярдери, які в довгостроковій перспективі, думаю, навіть гірші за старий добрий ліберальний капіталізм. Тож забудьте про терміни. Я хочу спровокувати людей почати серйозно мислити.
Завершу жартом, який мені подобається. Коли у Словенії був комунізм, я був безробітним. Але коли люди питають мене: «Як так сталося, що ви досягли успіху на Заході?», – я відповідаю, що завдяки комуністичному гніту. Тому що, коли я скінчив навчання на початку 1970-х, це ще був період жорсткої комуністичної політики. Тому я переїхав на Захід, встановив зв'язки з лаканівцями, з деякими лівими філософами – і досяг помірного успіху. Інакше я б зараз, мабуть, був невідомим дурним старим професором в Університеті Любляни. Тож мене врятувала жорстока ідея комуністичного гніту.
Читайте такожОльга Токарчук: «Усі погані історії відбуваються, коли люди перестають користуватися власним розумом»