В основі концепції Київської бієнале 2025 — поняття Близькосхідної Європи, Middle-East-Europe. Чому саме ця географічна рамка здалася вам продуктивною для розмови про сучасне мистецтво?
Така загальна рамка Київської бієнале — не лише берлінської частини, яка триває з 11 червня до 13 вересня 2026 року. Справді, це спроба переосмислити мапу регіону, відступивши від звичного протиставлення «Захід»-«Схід». Подивитися на заново сконструйований простір з постколоніальної перспективи: на нові альянси, на те, як переплетене спільне минуле цих країн продовжує впливати на сучасність. Ця концепція поєднує різні історії та різні способи осмислення регіону.
Але це виходить за рамки звичної дихотомії.
І саме так працює Київська бієнале у своєму нинішньому номадичному форматі. Цей підхід уже втілений у Варшаві, Лінці, Антверпені, а також у київському Довженко-Центрі та Дніпрі. Щоразу відбувається співпраця з місцевою інституцією, коли основну концепцію розвивають відповідно до специфіки платформи, але також враховують аудиторію — мешканців міста, де презентуватимуть проєкт. Так кожна ітерація отримує нову назву і, так би мовити, переосмислення концепції.
У Берліні це — «Птах, що не може приземлитися».
Для Берліна це особливо цікаво. Бо саме тут зустрічаються люди із цього нового простору. І тут є кілька важливих вузлів.
Екзиль.
Вигнання зі світу — і втеча від світу.
Вигнання може бути географічним, як-от вимушений виїзд з країни. Але існує й вигнання з мови, родини, втеча від себе колишнього. У часи війни й відчуження особливо важко знайти мову, якою можна говорити про пережите. Мова може багато, але теж має певні межі. KW зосередився, зокрема, на цьому: як ми говоримо про конфлікти і як знайти спільний знаменник для нової географічної рамки і для Берліна. Тож голос і форма вираження стали справді центральною методологією берлінської частини Бієнале.
Саме тому проєкт — трикомпонентний: це не тільки виставка, яка складається з 21 експозиційних позицій від цоколя до горішнього поверха. А й перформативна програма за кураторства Лорени Хуан, — зокрема, «концертний тиждень». Ми справді тісно співпрацювали з діаспорними спільнотами Берліна, а також розробляли ідею голосу і звуку. Звук тут — у центрі. Тобто йдеться про те, як можна пройти через різні стадії вигнання чи скорботи, а також надії — за допомогою слова та музики.
А ще є дискурсивна програма за кураторства Василя Черепанина: більш академічний погляд на регіон, його історію та сучасні політичні й економічні процеси.
Назва «Київська бієнале» ніби обіцяє, що в центрі уваги буде Україна. Водночас у берлінській експозиції українські художники представлені поруч із митцями з Центральної Азії, Кавказу та інших регіонів. Що така рамка змінює в розмові про Україну?
Якщо відштовхнутися від загальної концепції проєкту й ідеї осмислення через вигнання, то починається рефлексія: як саме ми можемо про це говорити. Ми звернулися до різних способів розповіді про конфлікт та життя в умовах конфлікту, вироблених багатьма поколіннями. Це дуже важлива передумова. У експозиції представлено близько півсотні робіт, створених митцями від 1936 року народження до 2001 року народження. Тобто це довга перспектива і справді міжпоколіннєва виставка.
Ми працювали з митцями, щоразу з’ясовуючи їхній спосіб висловлювання, життєвий досвід — включно з накопиченим спадком поколінь. Для нас це була практика слухання. Уміння слухати стало важливою частиною цієї роботи. Вже сама можливість працювати з людьми, які мають такий багатий досвід, таку поетичну мову, стає досвідом, який змушує кураторів до професійної скромності. Йдеться не тільки про розуміння особливостей конфлікту, але й про сам підхід. Ці перетини стають особливо помітними в окремих роботах. І в цьому є своєрідна краса.
Наприклад, Леся Васильченко працює з «археологією зображень», звертаючись до київських архівів і досліджуючи нічне небо як водночас символічний і політичний простір. Її роботи показують зміну значень унаслідок переходу з одного історичного й культурного контексту в інший. (На виставці представлені такі роботи художниці: скульптура «Плач верби, вирізьблений у світлі», відеороботи «Тахіонесс», «Ніч», «Ніч без тінів і світло без проміння хвиль». — О. Щ).
Те саме стосується німецької художниці Гіто Штеєрл, яка вже багато років мешкає в Берліні. Разом із Олексієм Радинським і Філіпом Ґоллєм вона працювала над проєктом «Витік» про газопровід «Північний потік-2», який значною мірою про те, як історія перекладається чи розповідається через зображення, відсуваючи мову на другий план, і ці образи не завжди відображають правду, але створюють її. На першому поверсі виставкового простору — три експериментальні документальні фільми про «Північний потік-2», які намагаються створити образи того, що раніше не було очевидним.
Отже, зображення стають мовою.
Чи думали ви про ризик розмивання українського голосу?
Щодо ризику розмивання української перспективи… Така, зрештою, одна з ключових ідей Київської бієнале. Як постмайданна платформа, вона від самого початку зосереджувалася на критичному осмисленні українського досвіду. Наскільки я можу судити з нашої співпраці, метою бієнале завжди було вибудовувати зв'язки між Україною, Європою та сусідніми регіонами.
Якщо, приміром, у 2023 році Київська бієнале у nGbK та “Between Bridges” зосереджувалася передусім на повсякденному досвіді війни — від новин із фронту до життя цивільних, — то зараз запропоновано довшу історичну перспективу. Вона звертається до давніших подій, що відбулися століття тому, простежує, як вони проявляються сьогодні, і ставить питання, як це минуле може допомогти нам інакше уявити майбутнє.
Для мене це зіставлення різних досвідів — не спосіб розмити українську перспективу, а можливість зробити розмову багатшою, створити простір для діалогу й взаєморозуміння.
Якщо попросити вас провести глядача через виставку лише однією парою робіт, які би ви обрали і чому?
Тут представлено дуже різні роботи, і саме взаємодія між ними створює цілісне враження. Кожен поверх має власну тему, тому мені важко назвати один твір, який уособлював би всю виставку.
Але мені дуже подобається зала з роботами Лесі Васильченко. Далі, в глибині, розташоване відео афганської художниці Ліди Абдул «У транзиті». Разом ці дві роботи дуже точно передають ідею Middle-East-Europe.
Леся Васильченко показує послідовність зображень від 1918 до 2025 року, серед яких є й катастрофа на Чорнобильській АЕС. Робота Ліди Абдул звертається до наслідків війни в Афганістані. У певному сенсі ці дві роботи звертаються до двох історичних процесів, які визначили кінець радянської епохи. Саме звідси починається розмова виставки.
Далі ці історії розходяться в різні боки, але водночас продовжують взаємодіяти. Саме це мені найбільше подобається в експозиції. Особливо на третьому поверсі, де кожна робота існує окремо, у власній тиші, але водночас вступає в діалог з іншими.
Такі проєкти, як «Птах…», відображають політичні реальності чи також здатні формувати спосіб, у який Європа говорить про поняття війни, солідарності і пам’яті? Де тут місце для кураторської відповідальності?
Для KW це важливе питання. Ми працюємо з актуальними викликами сучасності, і наша роль полягає не лише в тому, щоб показувати мистецтво, а й створювати умови для його появи. Це закладено навіть у самій назві Kunst-Werke. "Werk" означає не лише "твір", а й "фабрику". Тож ми бачимо себе як місце, де мистецтво створюється, а не лише експонується.
Виставка починається роботою Джети Братеску «Мандрівник»: маленька постать мандрівника, яка уособлює все те, що я вкладала у цілу виставку. Це настроєва робота. Джета багато працювала у часи диктатури Чаушеску. Тоді вкрай складно було створювати критичне мистецтво, тож вона використовувала для цього простір власної майстерні. Виставка — не майстерня, але однаково мистецький простір тут перетворюється на засіб подорожі. Спосіб налагодити зв’язок з іншими: радше уявний, ніж фізичний. Братеску не мандрувала, але мистецтво ставало способом подорожі.
Для нас «Птах, що не може приземлитися» — це один із шляхів. І також «Птах…» — це спроба створити простір, куди можна прийти, побачити щось спільне і, можливо, надихнутися. Не обов’язково, але можливо. Тут виникає можливість відкрити для себе нові перспективи. Наше завдання — створити простір, де це відбудеться або матиме високу імовірність відбутися. Думаю, саме це і є кураторським підходом до питання.
Працюючи над проєктом, я відкрила для себе українську мистецьку сцену — неймовірно різноманітну, сильну й захопливу. Художники, які живуть в Україні та за її межами, по-різному осмислюють досвід належності й війни. А Київське бієнале, як мені здається, послідовно розширює поле цієї розмови — не лише через мистецтво, а й через дослідницькі практики та академічні дискусії.
На мій погляд, ця співпраця продовжує те, що Київське бієнале багато років послідовно розвиває, і водночас поєднує це з традицією KW працювати з мистецькими голосами, які ще не були достатньо почуті. Саме ця синергія між двома інституціями, як на мене, зробила «Птаха…» таким особливим проєктом і уможливила створення чого такого, що жодна з інституцій не могла би зробити окремо. І вже сама така можливість працювати над таким і долучитися стала справжньою привілегією.