2020 рік. Нолан випускає фантастичний бойовик “Тенет”, плекаючи амбіції стати рятівником світового кінопрокату, який вмер в через пандемію коронавірусу. Цього не стається, і Warner Bros намагається віддати “Тенет” на стримінги. Режисер гнівається, подібно античному Ахіллу, розриває стосунки з компанією, на яку працював майже всю кар’єру, та переходить до конкурентів з Universal Pictures.
Березень 2024 року. Церемонія “Оскар”. Крістофер Нолан тріумфує з історичною драмою “Оппенгеймер”. Байопік про архітектора ядерної програми США приносить йому омріяні золоті статуетки за найкращий фільм та режисеру.
Грудень 2024 року. Нолан – один з найуспішніших режисерів у світі. Його порівнюють зі Стенлі Кубриком (який, до слова, дійсно є прикладом для Нолана). Кіномани в очікуванні анонсу його наступної стрічки. Ширяться чутки, що Нолан візьметься за мрію дитинства – екранізацію “Зоряних воєн”. Колись ще школярем він знімав домашні відео за фільмами Лукаса, і саме це підштовхнуло його в режисуру. І раптом Нолан оголошує, що наступний його фільм – це екранізація “Одіссеї” Гомера.
Критика переслідувала цей фільм від початку. Дискутували, чи варто взагалі працювати в жанрі неопеплуму, який після першої частини “Гладіатора” Рідлі Скотта та “Трої” Вольфганга Петерса на початку 2000-х не дав нічого якісного та цікавого. Згодом, коли просочились вісті про каст та з’явилися перші кадри зі знімального майданчику, фільм накрила хвиля хейту. Обурювалися тим, що Елліот Пейдж гратиме Ахілла (насправді він грає Сінона, субтильного юного воїна, і прекрасний в цій ролі). Дорікали “історичними неточностями” броні та форми кораблів. Вказували навіть, що палітра моря не відповідає Середземному. Найбільший скандал розгорівся через те, що Гелену Прекрасну грає темношкіра акторка Люпіта Ніонго. Останній трейлер “Одіссеї” зібрав в десятки разів більше дислайків, ніж лайків. Критики цілком ігнорували той факт, що жанр неопеплуму дозволяє цілком вільно інтерпретувати історичні відповідності заради видовищності.
Однак Нолан на те й є одним з найбільш видатних режисерів сучасності, щоб отримати повний карт-бланш для творчості і використовувати його на повну. Він амбітно задумав “Одіссею” як велике кінополотно в духі епіків Золотого Голлівуду. Його замах – це навіть не “Спартак” Стенлі Кубрика, а радше “Бен-Гур” Вільяма Вайлера – фільм кінця 1950-х, який досі залишається рекордсменом “Оскара” за кількістю нагород.
У літературному першоджерелі Нолана привабила нелінійність сюжету, яка завжди була фірмовим знаком режисера, від “Мементо” до “Інтерстеллар” та “Тенет”. Якщо гомерівська “Іліада” великою мірою тяжіє до реалістичності, то “Одіссея” – це сукупність міфів, де люди зустрічаються з монстрами, магією та позараціональними явищами. Нолан використовує всі ці моторошні та криваві пригоди для того, щоб привнести в жанр неопеплуму, те чого раніше не було: горорну складову. При чому в різних форматах. Сцени з циклопом Поліфемом та відвідування Аїда – це фолк-горор в дусі того, що робить Роберт Еггерс. Зустріч з Цирцеєю – справжній боді-горор. Проходження між Сциллою і Гарбидою вибудовує жахне за принципом скрімера, а зіткнення з сиренами нагадує психологічний горор. Усі ці горрори займають значну частину хронометражу і дають реальне відчуття світу очима людини міфічного світогляду.
Ефект присутності у фільмі забезпечує постійний оператор Нолана – Хойте Ван Хойтема. Саме він фільмував криваві пляжі Дюнкерка та ядерні вибухи Аламо, а тепер затягує у водоверті штормів та водить дикими островами Середземномор’я. І створює відчуття, що глядач також не доживе до прибуття в Ітаку. Ефект підсилює звукооператорська робота ще одного постійного напарника режисера – Річарда Кінга. Йому вдається створити найстрашніші з уявних крики циклопа та означити переломний момент у фільмі звуком тятиви лука Одіссея. Музичне оформлення композитора Людвіга Йоррансона працює з парадоксальним поєднанням античних лір та гонгів з сучасними синтезаторами – і це працює ідеально, як і зірка хіп-хопа Тревіс Скотт у невеликій ролі рапсода. Масштаб знімань Нолана – це вже окремий різновид олімпійської дисципліни. Створені для фільму ІМАХ-камери, шестимерова механізована лялька циклопа, справжній флот – режисер знімає неопеплум з таким розмахом, що майстри-попередники з 1950-х, як то Рауль Волш, Джон Г’юстон чи Річард Флешнер, метафізично потискають нащадку руку.
Письменник Хорхе Луїс Борхес говорив, що “Одіссея” – це зразок одного з чотирьох вічних сюжетів (поруч з “Іліадою” і міфами про Ясона та Одіна). Екранізацій “Одіссеї” існує кілька десятків, не згадуючи фільмів, просто натхненних цим твором. Тому нова стрічка про вічне повернення додому вимагала від Нолана особливої оптики. Нолан відомий майстерними адаптаціями літературних творів до власних сценаріїв («Мементо», «Престиж», «Оппенгеймер»). Для своєї “Одіссеї”, з десятків можливих варіантів, він обрав переклад 2017-го року Емілі Вілсон – перший повний англомовний переклад, зроблений жінкою. В ньому використана сучасна мова, Одіссей постає не ідеалізованим героєм, а складним та неоднозначним персонажем, а з жіночих образів прибрано моралізаторські мізогінні нашарування попередніх перекладів.
Нолан створює історію про античного героя, зрозумілого сучасному глядачеві. Його Одіссей не схожий на звичний образ найрозумнішого полководця, що готовий кинути виклик олімпійським богам. Це радше геній, що злякався наслідків власного винаходу (цим він нагадує ноланівського Роберта Оппенгеймера); це військовий командир, приречений на муки совісті через кожного вбитого і не похованого солдата; це чоловік, що втратив пам’ять, а разом з нею і дім.
Роль Одіссея виконує 54-річний Метт Деймон. Після сорока він збудував собі зрозуміле і комфортне амплуа досвідченого дядька, який береться за серйозний дуже ризикований проєкт і виграє ( Керролл Шелбі з “Аутсайдерів” (2019) Джеймса Менголда; Соні Ваккаро з “Ейра” (2023) Бена Аффлека; генерал Леслі Гровз з “Оппенгеймера” (2023) того ж Крістофера Нолана). Роль античного героя явно вибивається з цього ряду персонажів, тож повірити, що бостонський хлопака може стати царем Ітаки, було складно. Утім ця роль Деймона однозначно заслуговує на оскарівську номінацію. Акторові доводиться постійно змінювати діапазон і грати цілу гамму емоцій, від розпачу, страху й страждань до холоднокровності, мужності та вдумливості. В кадрі йому вдається водночас мислити на кілька кроків вперед і бути розгубленим перед викликами долі; рішуче жертвувати людьми і проклинати себе за кожну нову смерть.
Нолан робить ефектний трюк, виключаючи з фільму богів. Посейдон тут – це лише шторм, Зевс – блискавиця, Еола з його мішком вітрів він взагалі пропускає повз увагу. Цим режисер ще більше підкреслює образ Одіссея як людини, що не вірить богам. Єдина богиня, присутня у фільмі – Афіна (оригінальний вибір Зендеї на цю роль); але й вона є радше символом чи метафорою, що залишає багато простору для трактувань. Тож розум Одіссея тут має більшу силу, ніж воля богів, яким герой чинить опір всю десятирічну мандрівку.
Решта персонажів теж не опускають планку драматичної напруги. Енн Гетевей створює найкращий кінематографічний образ цариці Пенелопи – вірної дружини, яка 20 років чекає чоловіка, водячи за носа зухвалих женихів, що зазіхають на його трон і її руку. Нолан підкреслює її суб’єктність, зокрема в сцені діалогу з сином, де героїня Гетевей зауважує: у питанні, хто правитиме Ітакою, перша щетина Телемаха важить більше, ніж весь 20-річний досвід її правління. У свою чергу, Телемах у виконанні Тома Голланда також демонструє великий драматичний діапазон, якого не очікуєш від актора, що застряг в образі Спайдермена. Його герой переконливо проходить жорсткий етап дорослішання, шукаючи батька, якого ніколи не знав.
Головного антагоніста Антіноя зіграв Роберт Паттінсон. Це аристократ, що ухилився від служби на війні, а тепер залицяється до дружини Одіссея, розповідаючи, що його залишили на Ітаці, аби він подбав про родину царя. Цей ідеальний в своїй ницості образ Паттінсона схожий на його ж Луї Гієнського з “Короля” (2019) Девіда Мішо. Другорядні персонажі фільму теж прекрасні: це Джон Бернтал, який грає амбітного та жадібного спартанського царя Менелая; це Бенні Сефді – закутий в чорні лати Агамемнон, що нагадує античну версію Бетмена; це містична Саманта Мортон в образі Цирцеї. Пальму першості в другорядних ролях варто віддати Джону Легуїзамо, який виразно зіграв вірного слугу Одіссея, сліпого свинопаса Евмея. Єдина, чий образ здається недостатньо розкритим, – служниця Пенелопи Меланто (Міа Ґот). У поемі це виразний персонаж – зухвала зрадниця, що глумиться з переодягненого на жебрака Одіссея, – тож прикро, що такій ексцентричній акторці, як Ґот, дісталося так мало екранного часу. Гелена Прекрасна у виконанні Люпіти Ніонго – кастинг, що отримав найбільше критики (акторка грає одразу двох сестер, Гелену і Клітемнестру), – стає у фільмі не стільки символом вроди, заради якої спалюють міста, скільки маркером чоловічої гордині й жадоби влади.
Складний монументальний фільм Нолана – це ще й потужне антивоєнне висловлювання. Це історія про те, що після кривавої ночі звитяги приходить важкий ранок усвідомлення жорстокості та абсурдності війни, горювання за тими, хто загинув, та розкаяння за тих, кого погубив – тобто історія про пам’ять. Розправившись з небажаними гостями та розірвавши узи Зевсового закону гостинності, Одіссей вирушає в далекий край, де люди не знають мореплавства, а можливо, і війни. І в цьому, мабуть, найбільша надія цього епосу про спокуту та дім – як у Гомера, так і в Крістофера Нолана майже через три тисячоліття.
Читайте також«Кров’ю і потом»: Метт Деймон й Енн Гетевей про «Одіссею» Крістофера Нолана