Сьогодні Карлові Вари пропонують усе, чим може похизуватися потужний кінофестиваль: велике меню різноманітного кіно, святкову атмосферу, зірковий парад на червоній доріжці й індустрійні можливості для проєктів у розробці. Цьогоріч програма охоплювала одинадцять секцій і 179 фільмів конкурсних та позаконкурсних показів. Загалом фестиваль славиться програмерським балансом, у якому можна і відкрити для себе маловідомі східноєвропейські таланти, і подивитися майже весь основний конкурс Канн та хіти Санденсу й Берлінале. Іронічно, але цьогоріч голлівудська присутність тут була навіть помітнішою, ніж на останній каннській едиції, що потерпала від дефіциту американських зірок. За почесними запрошеннями приїхали Жульєт Бінош, Дастін Гоффман, Меггі Джилленгол, Джессі Айзенберг і Гарві Кейтель.
Не менш пильно Карлові Вари компонують ретроспективні секції, де стабільно показують маловідоме локальне кіно, відходячи від достатньо поцінованої чехословацької нової хвилі в бік менш очевидних знахідок, як-от пізній фільм Віри Хитилової Tainted Horseplay (1989). З нагоди річниці фестиваль запровадив спеціальну секцію Out of the Past – KVIFF 60/80 з ключових стрічок в історії фестивалю, який свого часу став ключовим і для кар'єр низки режисерів світового кіно. Як-от Кен Лоуч, що 1968 року представив тут дебютну стрічку Poor Cow, а через два роки повернувся з Kes — фільм, авжеж, включили в цю секцію, і сьогодні він має статус одного з найкращих британських усіх часів згідно з опитуванням BFI.
60-та едиція вкотре довела, що Карлові Вари залишаються найпотужнішим кінофестивалем Східної Європи, який продовжує рости, а отже, вимагає змін від власної програми. Колись він пробивався з регіональних околиць у центр уваги, а нині повторює цей рух уже в конкурсних програмах, узявши помітно глобальніший курс.
«Кришталевий глобус» розширює географію
Цьогоріч обидві центральні програми — «Кришталевий глобус» для досвідченіших авторів і Proxima, присвячена молодшим, — розтягнули кордони на кілька континентів, лишивши суто східноєвропейські межі короткометражній секції Future Frames: Generation NEXT of European Cinema. Склалася доволі різношерста картина, і, як часто буває, ця еклектика вдало описала себе на церемонії нагородження.
Головна перемога фільму Fruit Gathering з М'янми стала справжнім сюрпризом, адже цей дебютний повний метр Аун Пхьо про таємне кохання двох дівчат з текстильної фабрики був не в центрі уваги преси. Він видавався радше цікавою програмерською знахідкою для інклюзивності конкурсу, та полюбився значно більше журі, ніж регулярній фестивальній публіці, яку складно здивувати черговим slow-cinema артхаусом з Азії.
Обидва акторські призи дісталися соціальним драмам, знятим на протилежних кінцях світу, але з однаковою жанровою непокорою. «Труби» ліванця Каріма Кассема розповідають про чоловіка, який після десятиліть служби у водогосподарській конторі виходить на пенсію, а з ним зникає й останній жест бодай якоїсь опіки над людьми, у яких геть пропала вода. За це втілення гіркої ностальгії актор Гассан Саад отримав приз за найкращу чоловічу роль. Дзеркальну відзнаку за жіночу роль здобула Анні Шинц у стрічці з іронічною назвою «Щаслива родина» — про матір, яка так надривається на роботі, аби прогодувати двох дітей, що соціальні служби відбирають їх за її ж недостатню залученість. Гостроти фільму додає його швейцарське походження, адже країна тут показана з того неемпатичного, збіднілого й соціально тупикового боку, який її власне кіно схильне оминати. І та чуттєвість, з якою режисер Ян-Ерік Мак виписує суперечливу героїню, багато в чому переважає «Фіорд» Крістіана Мунджіу — свіжого лауреата «Золотої пальмової гілки», що працює з тією самою темою.
Одразу дві нагороди, за найкращу режисуру і Спеціальний приз журі, дістались The Guest данця Мадса Менгеля, сімейній драмі про дещо божевільну матір, з якою намагається впоратися син, то тримаючи особистий кордон, то вагаючись, чи віддати її на лікування. Журі влучно описало фільм як «ніяково смішну і точно модульовану драму, що порушує питання материнства, синівського обов'язку і ментальних розладів». Утім специфічна кіномова з рухомою камерою посеред істеричних родинних застіль може втомити навіть фанатів руху «Догма-95», якими надихався режисер.
У головному конкурсі був фільм, наче навмисне зроблений для цієї символічної едиції: обділений нагородами, зате обговорюваний на фестивалі чи не найпалкіше. «Чорні гроші за білі ночі» болгарського дуету Крістіни Грозевої та Петара Валчанова розповідають про літнє подружжя, акушерку Марину і залізничного диспетчера Гошу, яке все життя відкладало дрібні хабарі на одну мрію: побачити білі ночі в Санкт-Петербурзі. Щойно потрібну суму зібрано, Росія вторгається в Україну, і єдине, на що спромоглася пара — розгублене «а як же нам доїхати?». Турфірма, що обіцяла їм автобусний тур до Пітера, запевнила, ніби війна відпустці не завада, а щойно пара передала готівку, миттєво зникла. Та що впертіше герої чіпляються за здійснення поїздки, тим глибше провалюються у спіраль зрад, шахрайства й розчарування в оточенні й у собі. А втім, мінятися на старості літ уже запізно. «Чорні гроші за білі ночі» — це жорстока комедійна байка про те, чим обертається принципова аполітичність і небажання переглянути успадковані з радянських часів романтизовані уявлення про Росію, і зрештою про те, як життя провчає за такі ілюзії. Додатковий шарм фільму в тому, що режисери навмисно не зліпили зі своїх героїв відбитих жертв російської пропаганди, а натомість вивели впізнаваніший образ звичайного невігластва. Поруч з ним пригадується литовська «Як розлучитися під час війни», яку тут теж показали в секції актуальних хітів. Разом ці стрічки свідчать, що тему російсько-української війни в ігровому кіно вже самостійно беруть на себе східноєвропейські автори, приносячи потрібну політичну рефлексію та антиросійський погляд зі своєї території на ті фестивалі, де українських фільмів подекуди бракує.
Як підказує досвід, чимало фільмів Карлових Вар потім опиняються на українських фестивалях — на «Молодості», Одеському чи Sunny Bunny. А всіх переможців з описами фільмів і мотивацією журі, включно із секцією Proxima й паралельними журі, можна вивчити тут.
To Die to Live Юлії Гонтарук
Карлові Вари мають добру традицію премʼєрити сміливе за формою і темою українське документальне кіно, даючи йому потужний старт у фестивальному колі. Два роки тому в секції спеціальних показів уперше показали «Реал» Олега Сенцова — випадково зняті на GoPro 90 хвилин в окопі, який режисер уперто й безрезультатно промотував як антифільм. Торік основний конкурс запросив «Дівію» Дмитра Грешка — бездіалогове спостереження за стражданнями української флори й фауни під російським вторгненням, що відтоді об'їздило десятки майданчиків. А цьогоріч світову прем'єру провела To Die to Live Юлії Гонтарук, плід дванадцятирічної роботи й новий великий проєкт об’єднання «Вавилон'13».
Цього літа «Вавилон'13» стоїть на авансцені української документалістики, нарешті випускаючи роботи, чий виробничий розмах суголосний масштабу самого колективу. На початку літа в Шеффілді відбулася світова прем'єра стрічки «Машина часу Майдан» Володимира Тихого і Романа Любого — докфікшну про молодого солдата, який після поранення на донбаському фронті 2023-го переноситься на десять років назад, у серце Києва, де рефлексує про тривалу боротьбу за незалежність і зміну поколінь. Контекстуально фільм осмислює й доробок самого колективу, адже демонструє, як еволюціонували його художні методи: тепер у хід ідуть прийоми ігрового жанру, комп'ютерна анімація й робота зі звуком, тобто більш експериментальні форми, які, втім, не заважають фільму бути реалістичним і політично потужним документальним кіно. Таким є і фільм Юлії Гонтарук.
Відколи розгорнувся фронт на Сході, Гонтарук прикипіла до трьох добровольців і спостерігала за ними понад десятиліття. Вийшло монументальне кіно, що зазирає в душу людини, яка роками живе у війні, дивиться смерті в очі й уперто обирає життя. Тисячі годин відзнятого матеріалу тримаються хронологічного вектора, але в аудіовізуальну тканину раз по раз вриваються дивні звуки, наче рефлекторний спалах ПТСР, а монтаж перебиває кадр примарним лімінальним простором фронту з монохромними силуетами солдатів. Це свого роду кіномовна граматика, точно підібрана під психічний стан ветеранів, яка висловлює те, що не завжди можуть слова.
To Die to Live — це дуже графічне кіно, яке боляче дивитися. Попри моторошні кадри фронтових жахіть, страшно усвідомлювати й те, наскільки змінилися сама війна, її технології, навіть її звуковий ландшафт. Те, як усе це зливається у відчуття нескінченної акселерації на тій самій землі — новий горор реальності від української воєнної документалістики.
Сміливість Карлових Вар у показі цього фільму стосується не лише важкого змісту. Ідеться ще й про те, що в центрі стрічки — батальйон «Азов», який через дієві наративи російської пропаганди щільно засів у голові західного глядача як символ неонацистів. Будемо сподіватися, що й іншим фестивалям не забракне сміливості взяти це кіно в програми, не боячись критики й непростих дискусій довкола нього.
Зазираємо в майбутнє українського кіно
Індустрійна секція Карлових Вар цього року також дала можливість зазирнути в майбутнє українського кіно, адже проєктів у розробці на різних стадіях представили аж чотири. KVIFF Central Stage — головна фестивальна ініціатива для європейських режисерів, які вже мають за пазухою кілька фільмів, спрямована на глядацьке ігрове кіно в активному девелопменті, — відібрала 11 проєктів, серед яких два українські.
Першою на сцену вийшла Марися Нікітюк («Коли падають дерева», «Я, Ніна») з цікавим ігровим повним метром «Ной». Щоб оплатити лікування матері, айтішник Андрій іде в армію, але замість штабної посади потрапляє на фронт, де його наставниками стають запальний і цинічний Ной і симпатичний ветеран балканської війни на прізвисько Хорват, які змінюють і його позицію у війську, і саме життя. Марися дуже щиро говорила про проєкт, адже він виріс із реальних історій її близьких друзів-військових. Зокрема, присутність іноземного добровольця — важливий для режисерки жест, щоб показати глядачеві, що це не локальна війна. Цей герой списаний з історії продюсера Хрвоє Освадича, який був сапером під час війни на Балканах. Ба більше, «Ной» є початком трилогії, яка обіцяє в кожній частині досліджувати різні фази війни й емоційної реальності. Наразі команда шукає додаткове фінансування, а вихід заплановано на початок 2029 року.
Замикав платформу Антоніо Лукіч з довгоочікуваним проєктом «Дівчина, що кричить». Лукіч і його продюсери Володимир й Анна Яценки вже мають чимало індустрійних перемог, серед яких гроші на девелопмент від Берлінале і грант Netflix. Лукіч був чи не найтитулованішим режисером на платформі; він представив потужну відеовізитівку свого стилю й майбутнього фільму. «Дівчина, що кричить» розповідатиме про українку Сашу, яка після повномасштабного вторгнення поїхала в Дублін увірватися в акторську карʼєру, але, працюючи то на прибираннях, то статисткою в дурнуватих костюмах, здається, так і не побачить тієї кар'єри. Після чергових зйомок Саша не може зняти із себе реквізит — двометрову стрілу, що прошиває її тіло, — і ніхто довкола не може зарадити цій біді. Судячи з розкадровок, які представив режисер, це буде історія з його фірмовим гумором і в ще більш сюрреалістичному, ніж зазвичай, форматі. До команди фільму вже залучена ірландська сценаристка Алва Кіган (Ailbhe Keogan), у портфоліо якої є відзнаки BAFTA. Вихід фільму намітили на вересень 2027-го.
У фокусі дебютів представили стрічку «Моя 19-річна бабця» — майбутній повнометражний фільм Вікторії Задорської з досвідченою продюсеркою Оленою Єршовою. Це історія про дівчинку Любу, яка знаходить чарівну сукню, що переносить її у Львів 1975 року, в комʼюніті місцевих радянських хіпі. Там вона проводитиме час зі своїми рідними. І, звісно, на тлі цих насичених подіями пригод фільм торкатиметься рефлексій про радянське минуле і теперішнє України. Вихід стрічки планують на 2028 рік.
У цій же секції проєкт «Ремінісценція» представили режисерка Анастасія Тиха і продюсерка Дарʼя Бассель. Дія фільму розгортається в Україні 2021–2022 років: героїня Саша повертається з Києва до рідного міста через три роки після того, як її брат Ян зник на війні, і, занурюючись у спогади дитинства та зустрічі з давніми знайомими, намагається переосмислити нову реальність. Проєкт зібрав одразу дві відзнаки: спеціальну нагороду Eurimages на 20 тисяч євро для розвитку проєкту і Connecting Cottbus, що дає команді право пітчитися на копродакшн-ринку в Котбусі. «Ремінісценцію» очікуємо 2029 року.
Наостанок фестиваль представив нову ініціативу Book-to-Screen, що прагне створити ринок прав на екранізацію оригінальних історій з Центральної та Східної Європи і зміцнити співпрацю кіно- й видавничої індустрій. Серед восьми літературних творів, відібраних міжнародним журі, є «Амадока» Софії Андрухович — роман про чоловіка, який втратив пам'ять після поранення на Донбасі. Сподіваймося, цей твір незабаром знайде свого талановитого режисера.
Читайте такожЮлія Гонтарук: «Усі бояться маскулінності, а я не боюся. Це кіно конкретно про воїнів, про чоловіків»