На європейських фестивалях, у чергах на показах і пресцентрах можна підслухати, що фільми про війну в Україні інколи коментують як нудні. Режисери переходять до пошуку нових форм і комунікацій з глядачем, і помітно, що фестивальну увагу привертають більш рефлексивні картини. Такими, зокрема, є стрічки, засновані на архівах режисерів і режисерок. Вони не те що розповідають про стан війни тут і зараз, а скоріше запрошують глядача діахронічно оцінити трансформацію України чи віддалено спостерігати за її громадянами.
У Карлових Варах цьогоріч показують чотири фільми про повномасштабне вторгнення. «Подорож війною» — есеїстичний документальний репортаж, який зображає поїздку героя по особисті речі до Львова, а заразом дослідження коренів і спостереження за сучасною Україною. «Порцелянова війна», що завершує своє велике фестивальне коло, мальовничо розповідає про харківську сім'ю митців на тлі війни. Основну увагу привертає дистанційно знятий фільм Сергія Лозниці «Вторгнення», який нещодавно демонстрували в Каннах. Завершує цю четвірку стрічка Олега Сенцова «Реал», яка сильно відрізняється від популярних сьогодні робіт про повномасштабну війну й водночас розказує про неї найреалістичніше.
«Реал» викликав інтерес у місцевої публіки вже синопсисом. Команда позиціонує його як антифільм: під час презентації Сенцов заявив, що «Реал» не класична стрічка з певним сюжетом, кульмінацією та розв'язкою, оформленими у зручній для глядача формі. У ньому взагалі немає монтажу, а на постпродакшні лише мінімально покращили незначні технічні аспекти. Ба більше, не було й ідеї створити цей фільм — усе вийшло випадково. Рік тому, під час виснажливого контрнаступу на Запорізькому напрямку, Сенцов поправив свій шолом і випадково увімкнув GoPro-камеру, яка записала півторагодинне відео перебування його батальйону в окопі.
Події відбуваються в день, коли піхота підрозділу висадилася на позиції з кодовою назвою «Реал» на честь мадридського футбольного клубу. Оточені бійці мусили укритися в окопі, у котрий намагалися влучити російські війська. Сенцов, якого глядач упізнає завдяки позивному Грунт, виступає центральним координатором. Він передає по рації накази своїм солдатам, а також намагається дистанційно покращити ситуацію побратимів, які не потрапляють у його (наше) POV.
Протягом 90 хвилин ми спостерігаємо малорухому внутрішньоокопну панораму. Іноді бачимо задимлене небо, але частіше — землю, коли Сенцов групується під час вибухів поряд. Відеоряд залишається клаустрофобним і малоінформативним, а весь, так би мовити, наратив розгортається через розмови. У преснотатках режисер справедливо підкреслив, що це все більше схоже на радіоспектакль, де відбувається занадто багато всього й за подіями складно стежити. Однак «Реал» дозволяє зануритися в постійний мисленнєвий процес бійців і реалії стресових комунікацій.
Сенцов концентрує увагу глядача саме на бойових діях — інші режисери, особливо західні, не так часто приділяють їм центрову увагу в документальному кіно. Цікаво, що навіть з українських режисерів дотепер ніхто не наважувався перемістити глядачів в окоп так надовго, без красивих відведень камер чи монтажних склейок. Тому, очевидно, глядацького комфорту тут і близько нема. Це і є прямолінійною метою фільму «Реал» — показати, наскільки війна, м’яко кажучи, некомфортна й незрозуміла.
Проте з тезою, що «Реал» є антифільмом, хочеться посперечатися. Передусім важко сказати, що стрічку дивитися нецікаво, що вона не має емоційної кульмінації. Скоріше навпаки — з неї складається весь фільм. Своєю незмінною напругою «Реал» дає змогу зануритися в події та наблизитися до відчуття часу на фронті. Фільм також прямо змушує замислитися про те, що цей некомфортний у всіх сенсах відеоряд є всього лише півторагодинним уривком. А з таких уривків й окопів складається повномасштабна війна в прогресії трьох років. У цьому і є головна функція стрічки, якою простою вона не була б.
«Реал» постає як гіперреалістичний і сирий фільм, що розповідає про події на передовій з погляду бійця, а тому не повинен применшувати себе неідеальністю щодо якогось певного кіноформату. Навпаки, «Реал» — це сміливий стилістичний експеримент, який на додачу заохочує безліч інших кінодіячів у ЗСУ перетворювати зняте ними, випадково чи навмисно, на документальне кіно.
Такі фільми, як «Реал», можуть урізноманітнити експозицію стрічок про повномасштабну війну, яка сьогодні перенасичена стоковими записами початку вторгнення і страждань цивільних. Усе це, як згадано раніше, починає виглядати нудно. Але що, якщо ця нудота виникає не тільки від перенасичення насиллям на екрані, а й також від необізнаності про його причини й наслідки? Можливо, саме режисерські рішення, подібні до «Реалу», виконають просту повчальну функцію, показавши воєнні дії такими, якими вони є. Саме це дозволяє ближче роздивитися бійців під час виконання та згадати, що вони звичайні (і реальні) люди.
Під час Q&A в залі вирувала суміш нерозуміння й зацікавленості. Сенцова запитували про щось або дуже очевидне, або, навпаки, про те, на що відповісти навряд чи можливо. Наприклад, «чим відрізняється воєнна й цивільна рутина, як із цим справлятися». Та все ж пролунало єдине корисне й актуальне питання від чеського глядача. Чоловік спитав, що нам як цивільному населенню зробити на додачу до військової та гуманітарної допомоги. Сенцов відповів: «обирати правильних політиків і не припиняти цікавитися війною й нашою культурою».