У 2015 році Сергій Лозниця презентував потужний фільм «Майдан» у секції спеціальних показів Каннського фестивалю. Цьогоріч режисер повернувся в ту саму секцію з фільмом «Вторгнення», який починається безпосередньо зі сцени на Майдані та є своєрідним продовженням стрічки. Замість протестів тепер на Майдані Незалежності відбуваються похорони захисників. Похмуре небо, лунає гімн України, камера концентрується на обличчі чоловіка, той плаче, а посилює це напружене інтро оголошення повітряної тривоги, після чого на екрані зʼявляється французька назва фільму L’invasion.
Відомо, що в березні 2022-го керівник департаменту культури та суспільства Фабріс Пюшо запропонував Сергієві задокументувати події повномасштабного вторгнення. В Україні Лозниця не був доволі давно, але це йому не завадило: він вирішив знімати дистанційно. Для цього зібрав команду операторів: до неї увійшли українець Євген Адаменко (знімав серіали) й поляк Пьотр Павлюс (відомий у нас фільмом W Ukraine 2023 року — документальною стрічкою, яку зняв разом з режисером Томашем Вольським). Оператори фільмували епізоди, з яких Лозниця спочатку змонтував короткометражки, а потім на їх основі зробив документальну картину з хронометражем 145 хвилин.
Фільм складається з властивих Лозниці статичних, обсерваційних кадрів, які документують український народ як протагоніста. Структура стрічки на поверхні прагне до певної поетичності, оскільки привʼязана до циклічності пір року. Картини вторгнення восени, взимку, навесні та влітку сукупно створюють еліптичність, дають відчуття замкненого кола болю українського народу. Головний герой стрічки — український народ і його страждання в різних проявах. Щоб показати масштаб цих проявів, Лозниця відсилає своїх операторів знімати в різні куточки країни.
Він створює режисерське висловлювання саме через монтажну послідовність сцен. Загалом епізоди складені приблизно так: похорон — весілля — похорон — видача гуманітарки в Миколаєві — спалення російської літератури — стрільбища — пологовий будинок — волонтери в Харківській області — хрещення — реабілітація бійців — похорон — детонація снарядів у лісі — розламаний міст.
Хоча у фільмі відчувається певна незалежність кожного епізоду, їх протиставлення будує парадигму, в якій відчуваєш руку автора. Похорон на Майдані змінює весілля дівчини з військовим, за яким знов іде похорон, але вже в іншому кутку України. Ця послідовність змушує тривожно замислитися над долею молодят, яких режисер поставив усередині смерті. Слід віддати належне: «Вторгнення» містить кілька цікавих оптимістичних операторських рішень. Наприклад, жінка похилого віку складає цеглини одну на одну, вибудовує з них маленьку стіну. Це можна прочитати як символ певної надії, сили українців у відбудові держави. Утім загалом репрезентація України у «Вторгненні», навіть у найрадісніші моменти, подана через гірку призму й навіює радше жаль, ніж наснагу чи віру в народ.
Водночас фільм не показує бойових дій, прильотів чи ворогів. Усе в ньому концентрується на рутині. Якщо на локації стався приліт, фільм показує лише те, що відбувається після нього. Це однозначно дієве рішення — створити у фільмі візуальну відсутність ворога у присутності трагедії. Тут згадуються «Зона інтересу» Джонатана Глейзера чи «Мирні люди» Оксани Карпович, утім фільм Лозниці навряд чи дотягує до цього переліку. Публіка на премʼєрі зустріла стрічку доволі холодно. Чи то люди очікували спектакулярного насилля, чи то розчаровані, що немає звичного для Лозниці архівного підходу — сказати складно, але під час фінальних титрів чимала частина зали була порожня.
Не секрет, що сьогодні режисери різних країн і напрямків кінематографу, які не живуть в Україні, експериментують із фільмуванням повномасштабного вторгнення (можна згадати стрічки «Суперсила» Шона Пенна, «Повернутись у рану» Абеля Феррари, «Фотофобія» Івана Остроховського і Павола Пекарчика чи вже згадану раніше «В Україні» Томаша Вольського й Петра Павлуса). Ці фільми все менше нагадують зброю в інформаційній війні й усе частіше мають вигляд суто авторської рефлексії, бажання дослідити прояви якогось окремого аспекту вторгнення в українському суспільстві. У Лозниці таким об’єктом дослідження стає кенселінг російської культури.
Найцікавішим моментом фільму, у якому можна впізнати фірмовий почерк режисера, є епізод з російською літературою. Він починається з кадрів монументів Другої світової та памʼятників Пушкіну, розмальованих кричущими написами на кшталт «демонтуй мене». У наступному кадрі бачимо київську книгарню «Сяйво», до якої заходить жінка зі стосом книг і питає в продавчинь: «Куди покласти російську культуру?». Жінка кладе їх до гори інших, що, очевидно, очікують на свою смерть. Після цього камера спостерігає за знищенням щонайменше тонни книжок. Великим планом показують обкладинки творів Толстого, Солженіцина, Достоєвського, Стругацьких, які лежать поруч з літературою радянської пропаганди на кшталт біографії Сталіна — отакою компанією вони прямують на макулатуру. Ці плани — серед декількох найбільших у фільмі.
Під час премʼєри Лозниця сказав: «Для нас это огромная боль, и этой болью мы сегодня хотим поделиться». Звісно, режисер виступає проти війни й путінського режиму, відчуває емпатію до їхніх жертв. Цей біль, однак, у тій самій, якщо не більшій амплітуді поширюється в його роботі на несимпатичне йому викреслювання всього російського з української культури. Власне, в останньому розгорнутому інтервʼю для українського видання в березні 2023-го він підкреслив, що проти кенселінгу російської мови й культури, оскільки вони, за його словами, ніяк не пов'язані із цією війною.
У сцені знищення книг виникає дуже цікавий полісемічний момент. Не український, але емпатичний до трагедії глядач, який перебуває поза контекстом тонкощів фігури Лозниці, щойно передивившись кадри похорону молодих людей і заплаканих облич, може зрозуміти, чому всьому російському місце тільки на звалищі. Утім український глядач, що добре знає позиції Сергія Лозниці, прочитає цю сцену зовсім інакше. Режисер категорично проти скасування «великої російської культури», проти радикалізму в мовних обмеженнях. Про це він невтомно говорить у численних інтервʼю. Власне, в інтервʼю під час фестивалю він сказав про цю сцену: «Этот эпизод — одно из важных проявлений войны. То есть это действие, которое можно понять, а дальше уже каждый относится по-разному».
Дійсно, спостерігальна документалістика — це той тип кіно, який вимагає найбільш вдумливого перегляду від глядача. Режисер у таких фільмах висловлює свою позицію через дистанцію камери від об'єкта чи субʼєкта та через поєднання чи протиставлення сцен. А втім, кожен глядач виносить субʼєктивне судження, співвіднесене з індивідуальним рівнем обізнаності в контексті подій та особистості режисера. Тому Сергій Лозниця має рацію — кожен поставиться по-різному.
Після прем’єри «Вторгнення» Сергій Лозниця не втрачає продуктивного ритму, що дозволяє йому знімати по декілька стрічок на рік: він уже працює над новим проєктом. Режисер планує зняти фільм про ГУЛАГ — екранізувати книгу російського письменника Георгія Демидова «Два прокурори». Каже, що це стане своєрідним продовженням його фільму «Процес».