Одержав він у справі «СВУ» 8 років, а просидів загалом — 21 рік. Спершу йому продовжили строк — подвоїли. Випустили в 1947 році. Він подався до Москви, прийшов до Інституту мовознавства Академії наук. Його обіймами зустріли світочі радянської лінгвістики Виноградов і Аванесов:
— Ми вчимося на ваших працях! Кожна ваша найменшенька стаття — це докторська дисертація! Ми негайно беремо вас до себе в інститут!
Та… на другий день вони ховали очі, матюгалися лінгвістично в безсилій люті…
— Пробачте, Всеволоде Михайловичу, — нічого не можемо…Стіна! На вашому імені — табу.
Він оселився десь під Москвою, намагався шукати правду. Його вислали. Потім знову судили — за віщо? Не шукайте відповіді — і відправили досиджувати до двадцять одного року…
Всеволод Михайлович Ганцов пройшов за його власним підрахунком 40 (сорок!) тюрем і таборів. Жорстокого поводження не пам’ятає. Замовчав у розмовах зі мною, вирішив назавжди забути? Не думаю. Як співставляти його дані з матеріалами «Архіпелагу ҐУЛАҐ»? Не знаю. Щастило, певне, Всеволодові Михайловичу.
Він пригадує навіть таке. Починаючи з Соловків, їм, політичним, видавався «політпайок»: 600 грамів хліба в день, 35 — цукру, приварок. І політпайок той ішов за арештантом: переводили в іншу тюрму — пересилали «атестат»; в Кемі, наприклад, політичних разом із Ганцовим було всього кілька чоловік, і окремої кухні для них не тримали, так вони домовили жінку, яка їм варила й приносила в окремій каструлі. І йшов той пайок десь аж до 1935 року. Про подібне, про політпайки в радянській системі тюрем 30-х років, я ніколи ні від кого не чув. О. Солженіцин згадує в «Архіпелазі» політпайок, але то ж одразу після революції, напочатку 20-х років. Але Всеволод Михайлович розповідає впевнено.
Щастило? І слава Господу.
Їм же, політичним, на політпайку видавалися цигарки. І належало здати стільки викурених мундштуків, скільки одержав цигарок, — аби не використав «зек» той квадратик паперовий для змовницького листування. Траплялося, поринувши в мрійне камерне забуття, курець жбурляв недокурок в парашу, а потім змушений був під дружні насмішки співкамерників виловлювати підзвітний документ з нечистот, обтирати його й висушувати…
Багатющу бібліотеку В. М. Ганцова батьки його перевезли з Києва після його арешту до себе в Чернігів. У війну будинок згорів. Бібліотека й архіви загинули.
Остаточно звільнений у 1956 році, Всеволод Михайлович брав участь у Всесоюзному з’їзді мовознавців в Ужгороді як почесний гість; не було на з’їзді учасника, який не підійшов би потиснути йому руку, промовити теплі слова:
— Ви — наш воскреслий із мертвих навчитель!
— Ми виховуємо себе на ваших працях!
У президії з’їзду він сказав головуючому Микиті Іллічу Толстому — главі радянської лінгвістики, онукові Льва Толстого:
— От — уперше сиджу в президії…
— Зате дивіться, — відказав той, — як вас усі люблять! Чомусь один Білодід вас не любить.
Про Білодіда — розповім зараз. А діалог цей у президії виник після того, як Ганцов блискуче виступив із зауваженнями з приводу якогось важливого дослідження і йому влаштували п’ятихвилинну овацію; М. І. Толстой тут-таки підбіг до трибуни, обійняв розчуленого, в сльозах промовця, повів до президії і всадовив поруч себе:
— Радий, невимовно радий, Всеволоде Михайловичу, вашому тріумфові!
Та скільки після того тріумфу не намагалися колеги, учні й шанувальники Ганцова витягти його з Чернігова в Київ, взяти до інституту мовознавства української Академії наук — нічого не вийшло. Повстав проти того академік Білодід Іван Костьович, «глава» української лінгвістики, нинішній віцепрезидент АНУРСР, типовий каґебіст від науки і науковець від КҐБ. Відомий Іван у вченому світі тим, що має особливий нюх, собаче верхнє чуття на варті уваги праці опальних науковців, на титульній сторінці яких (праць) можна без усякого риску й труду вклеїти своє власне співавторське ім’я: «Академік І. К. Білодід». Не хоче зізнаватися Всеволод Михайлович, посміхається й уникає відповіді, — але було, натякав Іван, що непогано б удвох видрукувати дещицю з колишніх відкриттів «українського Шахматова»…
Лишився Всеволод Михайлович у Чернігові. Мешкає в однокімнатній квартирі з племінницею покійної дружини. Дружина Ганцова — теж співробітниця ВУАН на кінець 30-х років, теж філолог (слухала у Львові лекції Грушевського й Франка), теж заарештована у справі «СВУ» і не відібрана на процес, засуджена й загинула в таборі… Одержує Ганцов 52 карбованці пенсії — з розрахунку зарплатні бухгалтера ліспромхозу, місця, що його посідав професор на засланні; з племінницею покійної дружини довелося зареєструвати шлюб, інакше, після його смерти її викинуть з квартири… Ось адреса В. М. Ганцова: Чернігів — центр, вул. Леніна, 35, кв. 154.
Ще розповів Всеволод Михайлович, що тоді, в 1930-му, оборонець відібрав з його архівів дев’ять його праць: частина опублікованих, як «Класифікація українських говорів» і «Характеристика поліських дифтонгів», а шість — рукописи, єдині примірники, частково незакінчені. Праці ті були прилучені до справи для доказу наукової корисності підсудного. В 1960 році він звернувся до прокуратури з проханням повернути йому рукописи. Прокуратура відправила його до архіву КҐБ. Там підняли справу, винесли йому перев’язані запилені теки — рукописи виявилися на місці, всі дев’ять цілі. І — відмовили.
— Я ж їх ось тримаю в руках, ці свої рукописи — єдині, яких тепер мені вже не поновити.
Відмовили.
— Адже в мене їх брав оборонець, щоб з їхньою допомогою довести, що я не шкідник ніякий, а людина науки!
Відмовили. Знову звернувся до прокуратури, ще кудись писав — відмовили…
***
Гелій Снєгірьов – (за паспортом Євген) народився в 1927 році в Харкові, навчався на акторському факультеті Харківського театрального інституту. Працював на «Укркінохроніці» режисером, завідувачем сценарного відділу, головним редактором. Фільмував несанкціонований мітинг у 1966 році у Бабиному Яру, де виступали Іван Дзюба, Віктор Некрасов. За це його понизили на посаді, вимагали публічно засудити Некрасова, вигнали з партії, позбавили права друкуватись і працювати кінорежисером. Коли Снєгірьов дізнався, що його мати, яку визнали “ворогом народу”, свого часу донесла на молодих ватажків «СВУ» до ЦК комсомолу, він вирішив дізнатись, яку роль у судилищі вона відіграла і чи дійсно вона мусила свідчити проти своїх друзів. Це розслідування лягло в основу роману «Набої для розстрілу».
