«Держкіно поставило Довженко-Центр у ситуацію безголовості. Очевидно, розрахунок був на те, що ми не зможемо функціонувати без гендиректора»
Почнімо з того, що розберемося, хто зараз керує Довженко-Центром?
Олена Гончарук: Що ти вкладаєш у поняття «керує»?
Хто приймає рішення?
Ігор Гладун: Рішення ми приймаємо удвох. Але керівником весь наш колектив вважає Олену Гончарук, яка двічі виграла конкурс і з якою, утім, досі не підписали контракту. Я виконавчий директор, якого вона взяла на роботу, коли була у статусі в. о. гендиректора.
Коли це було?
У серпні 2022 року. Зараз я маю право підпису, тобто всі документи підписую я — ті, які маю право підписувати як виконавчий директор. Перелік моїх повноважень стислий, я не все можу робити.
А що ви не можете робити?
Не можу вносити зміни у штатний розклад, у статут, повноцінно управляти майном. Наприклад, надавати документи щодо приватизації. Тобто багато функцій, які повинен виконувати керівник, я не можу виконувати.
О.Г.: Зараз постійно потрібно вирішувати багато питань взаємодії з нашим органом управління. Наприклад, питання реорганізації — це компетенція гендиректора. І ДЦ обмежений у діяльності через його відсутність. Виконавчий директор може керувати господарчою діяльністю, забезпечувати інфраструктуру, вести юридичні справи. Але основна функція ДЦ — це робота з колекцією фільмів, їх популяризація, розвиток фільмофонду, цифрового сховища. Формувати загальну політику всього цього повинен гендиректор. Якого в нас нема.
Яка в тебе зараз офіційна посада?
О.Г.: Я керівниця Музею кіно ДЦ. Фактично Держкіно поставило нас у ситуацію безголовості. Очевидно, розрахунок був на те, що ми просто не зможемо функціонувати без гендиректора. Але завдяки активній позиції Ігоря Миколайовича і підтримці всього колективу ми тримаємося.
Як вважаєш, чому Держкіно так чинить?
О.Г.: Тому що так легше реалізувати їхній план захоплення майна ДЦ.
А чому ти не підписала контракту?
О.Г.: За законом, контракт має містити програму розвитку, з якою керівник переміг на конкурсі. Той контракт, який вони запропонували підписати, збільшує повноваження Держкіно, зобов’язує керівника погодити приватизацію та отримати за це велику премію, вимагає не втручатись у реорганізацію.
Тобто він містить пункти, що суперечать тій програмі, з якою ти перемогла на конкурсі?
О.Г.: Саме так. Ба більше, програми взагалі не внесли до контракту. Тому я сформулювала варіант контракту на основі типового й мусила звернутися до суду.
На якій стадії зараз цей суд?
О.Г.: Зараз ми подали касацію, чергове засідання має бути 4 червня. Попередні дві інстанції відмовили в задоволенні позову щодо укладання контракту в запропонованій мною редакції.
Що робитимеш, якщо суд знову відмовить?
О.Г.: Або позиватимуся за іншим предметом, або пропонуватиму Держкіно ще одну версію контракту. Хоча це видається марною справою.
Є ще один суд, щодо наказу про реорганізацію ДЦ. Що зараз із ним?
О.Г.: Там ми зараз в апеляційному слуханні. Держкіно подало апеляцію, оскільки ДЦ виграв у першій інстанції: вона визнала наказ про реорганізацію ДЦ незаконним. На попередньому засіданні в апеляційному суді представники Держкіно раптом подали клопотання про недовіру колегії, звинуватили її в упередженості, у затягуванні процесу й цим, звісно, самі затягнули процес. Судді взяли самовідвід, зараз призначена нова колегія, апеляційне слухання почнеться фактично з нуля.
На мою думку, Держкіно не отримало швидкої перемоги і тепер просто тисне, тягне час, бо в нього ще багато невирішених справ: оптимізація майна Кіностудії Довженка, Довженко-Центру, фінансування виробництва кіно й багато чого ще.
Також є кримінальна справа проти тебе. Це теж елемент тиску?
І.Г.: Так, адже жодної слідчої дії після відкриття провадження не було. Ані допиту, ані вилучення документів, узагалі нічого.
О.Г.: І це ж стосується не лише мене, можна згадати Юлію Федів, наприклад. Відкривають ні з чого зроблені справи, які навіть не доводять до підозрюваного. Я, скажімо, не знаю, які до мене претензії. Я дізналась, що проти мене відкрили справу, увечері перед конкурсом, зі ЗМІ. Це репутаційна шкода, бо не кожен розбиратиметься в суті. Це також гачок, за який можна підчепити, — зараз справа проти мене лежить у сплячому стані і не рухається, але за потреби її завжди зможуть витягти.
«Збереження колекції українських стрічок — це стратегічно важливо для нашого суспільства. Але Держкіно взагалі не цікавить наша місія, їх цікавить лише майно»
Чим ця ситуація безвладдя заважає роботі ДЦ? Ззовні все ніби добре — ви працюєте з колекцією, робите якусь програму, відкриваєте виставки…
О.Г.: Мабуть, ми посилаємо якісь неправильні сигнали. (Сміється.)
І.Г.: Можу відповісти щодо тих справ, якими займаюсь я. Це господарчі та юридичні питання, це оберігання, охорона цього підприємства — своєю місією бачу саме його охорону. Не секрет, що вся моя попередня діяльність була пов’язана з правоохоронними органами. Тому я добре розуміюсь у цій сфері. Тож у цій ситуації безвладдя, яку створило Держкіно, я вбачаю рейдерське захоплення підприємства, спрямоване в першу чергу на відчуження його майна у приватну власність.
Хто здійснює це захоплення?
І.Г.: У ньому беруть участь державні органи виконавчої влади, орган контролю та бізнес, зацікавлений у площах ДЦ. Зокрема, компанія «Абсолют», яка з 1990-х орендує приміщення в ДЦ, а до нього — в кінокопіювальної фабрики. Під виглядом поліпшення умов орендованого приміщення вона надбудувала собі 500 кв. метрів і привласнила їх через суд. ДЦ оскаржив це в суді, та суд відхилив цю скаргу. «Абсолют» згодом передав ці приміщення компанії «Нідеа». Тож тепер ними не володіє ДЦ, вони належать приватній компанії. (LB.ua уже писав про це в матеріалі «Іван Козленко: “Я песимістичний щодо майбутнього Довженко-Центру. Але є надія на зміни». — Ред.)
Ті дії, які відбуваються тут уже на моїх очах з 2022 року — це теж спроби захопити. Спробували реорганізацію — не вдалося, спробували увільнити Гончарук — законність цього під питанням. Почали приватизацію, перевірки, обшуки СБУ, які порушували норми, — вони проводили слідчі дії два тижні за однією ухвалою, хоча мали б щодня приносити нову. Усе це робили для того, щоб завести призначену Держкіно директорку Юлію Каждан. У фейсбуці зараз іде якась кампанія проти мене під гаслом «менти запустили руки в кіно» — тож хочу нагадати, що моя спеціальність хоч якось стосується культури, бо я закінчив Інститут фізичної культури. (Сміється.) А в пані Каждан — кінологія замість кіно. Навіщо таку людину ставили на позицію в. о. гендиректора? Щоб вона дала дозвіл на приватизацію, на підняття з архіву документів про передачу майна «Абсолюту» — чомусь їх дуже цікавлять ці документи, щось із ними не так.
З Каждан також не вдалося, і тепер вони йдуть шляхом тотальних перевірок: держаудит, Фонд держмайна. А мета одна — перевірити, як підприємство використовує площі, щоб виставити їх на приватизацію.
Скільки взагалі в ДЦ будівель і землі? За що йде боротьба?
О.Г.: Це хороше місце в Голосіївському районі, де інфраструктуру постійно поліпшують. Це видно також через переоцінку майна, яку ми провели, — воно подорожчало. Узагалі, переоцінювати майно — це наше зобов’язання, тому що є інфляція, зміни в інфраструктурі, і визначена вартість державних активів має відповідати цьому середовищу. Але Держкіно звинувачує нас — каже, що провели її незаконно, що завищили вартість. Ця істерика почалася напередодні того, як нам прислали повідомлення про приватизацію, тож, зрозуміло, вони розраховували на нижчу вартість, на привабливішу для продажу ціну. Нову оцінку, яку визначив незалежний оцінник, вони досі не внесли в статутний капітал — та, що зазначена зараз, майже удвічі занижена.
Яка це вартість?
О.Г.: Реальна балансова вартість нерухомого майна — близько 350 млн. Це велика будівля основного корпусу — майже 15 тис. кв. м, ще два корпуси площею близько 8 тис. кв. м, внутрішнє подвір'я, яке ми також використовуємо для наших програм. Загалом це близько гектара землі. У нас є укриття, яке зараз перебуває на території незакінченого будівництва житлового комплексу, є поверх у житловому будинку, який колись був відомчим і належав кінокопіювальній фабриці, а зараз він в оренді.
І що із цього виставлено на приватизацію?
О.Г.: Один із сусідніх корпусів, про який розповів Ігор Миколайович. Це була ініціатива приватного власника, який звернувся у Фонд держмайна, а Держкіно погодилося. Корпус уже внесли у списки, але торгів ще не відкрили. Також зараз Держкіно хоче виставити на продаж суміжний корпус, у якому є орендні приміщення. Коли там закінчився строк оренди попереднього орендаря, ми повідомили свій орган управління — тоді це ще був Мінкульт, — що плануємо використовувати це приміщення у своїй статутній діяльності. Бо нам потрібно розширити територію для зберігання колекції, нам потрібне місце для культурно-креативного хабу. Частина приміщень мала залишатись в оренді, це допомогло б нам утримувати самих себе. Ми не брали коштів на розвиток з бюджету, як це передбачено для інших музеїв чи архівів, тому що могли здавати приміщення в оренду й завдяки цьому утримувати колекцію. Але Центру постійно зрізали фінансування, ми не змогли зробити там ремонт, потім ковід і війна — і взагалі стало не до того.
І.Г.: А Держкіно, яке тепер наш орган управління, узагалі не цікавить наша аргументація, наша місія, їх цікавить лише майно. Вони упродовж майже двох років блокують нам здачу в оренду будь-яких приміщень з формулюванням «включено в план приватизації», якого насправді поки що немає. Тобто це брехня, через яку і ми, і держбюджет недоотримуємо кошти.
А що з основним корпусом?
О.Г.: Із цим корпусом складніше. Хоча намір передати його у приватну власність був видний вже з наказу про реорганізацію ДЦ. Адже вони хотіли передати колекцію фільмів ДЦ у фактично неробочу установу, вивезти звідси всі культурні цінності або в Кінематеку, де немає умов для зберігання, або на Кіностудію Довженка, де також немає умов. ДЦ вони хотіли перетворити на комерційне підприємство, яким ми не є. Центр розташований у великій хорошій будівлі, і від 2013 року з індустріального простору ДЦ перетворив її на сучасний культурний простір, де 60 % дуже якісно відремонтовано. У це вкладені державні кошти, і якщо це приміщення приватизують, держава втратить ці вкладення.
Куди підуть гроші від приватизації того корпусу, що вже виставили?
О.Г.: Повністю в бюджет країни. Якби ДЦ міг сам виставити його на продаж, то 20 % грошей пішло б у бюджет Центру й ми змогли б закрити деякі свої зобов’язання. Але в нас уже четвертий рік не підписаний фінансовий план, і через це ми не можемо нічого списати — а це завищує нашу збиткову частину, — і так само не можемо нічого продати.
А що з орендою? Куди йдуть гроші від неї?
І.Г.: За висновками держаудиту, який триває, 27 % нашої площі зараз в оренді.
О.Г.: За результатами минулого року, 3 млн лишилося ДЦ, а 8 млн ми відрахували в держбюджет.
Тобто більша частина доходу від оренди йде державі, а здавати більше приміщень в оренду вам не дає Держкіно. Із цим пов’язаний ваш запит на додаткове фінансування?
О.Г.: Не тільки. Він пов’язаний з тим, що ми взагалі не маємо адекватного фінансування. Ми щороку подаємо фінансовий план, якого, повторюся, уже четвертий рік не ухвалює орган управління, хоча це його обов'язок. На 2024 рік ми просили 15 млн, щоб забезпечити зарплату працівникам; у нас працюють 42 людини, троє мобілізовані. У цю суму навіть не входять енергопостачання й охорона, які теж є базовими потребами. Я вже не кажу про кошти на проєктні чи ремонтні роботи. Ми на це не претендуємо, ми розуміємо, яка зараз ситуація в країні.
Але я вважаю, що збереження колекції українських стрічок — це стратегічно важливо для нашого суспільства. А для цього потрібні працівники, бо колекція сама себе не збереже. Держкіно ж нам виділило 5 млн. Це нічим не обґрунтована сума. До того ж цього року ми ще жодної копійки з них не отримали. Якщо держава таки виплатить їх і якщо, як і минулого року, ми отримаємо 3 млн з оренди, усе одно буде дефіцит у 7 млн. Тобто додаткове фінансування нам потрібне, просто щоб утримувати Центр — не на проєкти, не на шикарні ремонти. Зараз ми працюємо три дні на тиждень, економимо робочі дні, щоб платити за електрику. Довелося зрізати зарплату працівникам, і виплачуємо її із затримкою. Вочевидь, Держкіно розраховувало, що всі потроху почнуть звільнятися звідси, бо жодна притомна людина не працюватиме в таких умовах.
Виходить, тут зібралися самі непритомні?
О.Г.: Виходить, так. (Сміються.)
«Поки ДЦ не почав методично досліджувати, шукати наші фільми, яких в Україні немає, то не було цієї тяглості, яка дозволяє скласти уявлення про тіло українського кіно»
А роботи при цьому, мабуть, побільшало?
О.Г.: Роботи дуже багато. З-за кордону постійно йдуть запити на фільми, ми беремо участь у закордонних фестивалях і в наших також. Нині ми спільно з партнерами плануємо водночас три події: Київкінофест, Книжковий Арсенал, Фестиваль музики в кіно. Готуємо виставку про Параджанова, працюємо над реставрацією його стрічок, готуємо музейні фонди для постійних екскурсій, робимо дитячі програми.
Ми розуміємо важливість своєї діяльності: це і промоція української культури за кордоном, для якої ми робимо дуже багато, і збереження колекції для наступних поколінь. Майже всі зараз перебувають у стані невизначеності через війну, коли працюєш між відключеннями та прильотами, але оця внутрішня штучна невизначеність, створена Держкіно, ускладнює роботу ще більше. Порівняй: держава виділяє 12 млн на один дебютний фільм — і 5 млн на фільмофонд, який зберігає всю історію українського кіно.
Тобто ви все-таки працюєте за програмою, з якою ти виграла конкурс. Від нього минуло вже більше року. Проаналізуймо, що з неї вдалося, а що ні. Я пам’ятаю, що першим пунктом було зберегти недоторканність ДЦ. Це наразі вдається. Що ще?
О.Г.: Не вдалося отримати те фінансування, яке я закладала в програму, про це вже розказала. Але ми працюємо над альтернативним фінансуванням. Минулого року отримали донат від Європейської кіноакадемії, нашим партнером стала інституція «Міжвухами». Завдяки міжнародним партнерам від ініціативи Museums for Ukraine отримали сканер для кіноплівки, який дає надзвичайно високу якість, 4К — це теж було частиною програми. Нещодавно Михайло Іллєнко сказав, що розчулений до сліз, бо ще ніколи не бачив свій фільм у такій гарній якості — йдеться про «Сьомий маршрут», який покажуть на Київкінофесті.
Що ще встигли відсканувати?
О.Г.: Мащенка «Вінчання зі смертю» і того Параджанова, що зберігається в нас.
А які плівки Параджанова є в колекції ДЦ?
О.Г.: У нас є «Золоті руки», «Думка», «Наталія Ужвій» — це його короткометражні фільми, також «Квітка на камені» й «Тіні забутих предків». Це все не оригінали, а дубль-негативи; оригінали — у Москві. Інших фільмів Параджанова на плівці в нас немає. Ми їх шукаємо, дещо вдалося знайти на студії Gaumont: «Андрієш», «Перший парубок», «Українська рапсодія». Зараз домовляємося, щоб нам передали цифрові копії цих фільмів, оскільки плівок вони не віддадуть.
Повертаючись до програми, минулого року також за допомогою «Міжвухами» змогли розробити онлайн-кінотеатр, нашу давню мрію. Він розміщений на платформі сайту ДЦ, там будуть фільми з колекції Центру, які можна буде подивитися за квитком, і також вільний контент: наші лекції, супровід до фільмів, просвітницькі програми. Сподіваємося, що зможемо запустити його влітку.
Ти планувала також створити фізичний кінотеатр.
О.Г.: Так, він колись тут був, на третьому поверсі. Це дві зали орієнтовно на 70 крісел — за часів кінокопіювальної фабрики там переглядали фільми. До нас вони дійшли в напіврозваленому вигляді, але відповідна структура приміщень залишилася, треба її використати. Це можна було б зробити в межах державно-приватного партнерства, але такі процедури взаємодії в країні мало розроблені, вони мають багато корупційних ризиків. Нам до того ж важко працювати без допомоги органу управління, який не зацікавлений у нашому розвитку. З Мінкультом працювати було легше. І вся ця створена Держкіно ситуація із судами й відсутністю керівництва теж нам не на руку — ми видаємося ризиком для потенційних інвесторів.
Ще у твоїй програмі було про створення бренду українського кіно. Розкажи, що ти вкладаєш у це поняття і як ви із цим працюєте.
О.Г.: Цю думку мені подали наші кінематографісти, з якими я спілкувалася, готуючи програму. Вони зауважили, що поки ДЦ не почав методично досліджувати, шукати наші фільми, яких в Україні немає, то не було тяглості, яка дозволяє скласти уявлення про тіло українського кіно. Не радянського, не імперського, а українського. Про ВУФКУ, наприклад, в Інституті Карпенка-Карого студентам нічого не розповідали, про нього широко заговорили після 2019 року, коли кінознавці на чолі з Іваном Козленком (директор ДЦ до 2021 року. — Ред.) представили велике дослідження. Тобто це робота з написання нашої історії і підсвічування нашого місця в загальній історії кіно.
Уже на початку ХХ ст. в Україні була розвинена кінотеатральна культура: кінотеатри в Житомирі, Вінниці, Запоріжжі, кіно було масовим. А в 1920-х стався вибух кіно як експерименту, воно балансувало між мистецтвом і пропагандою, і його робили дуже якісним. За період ВУФКУ зробили близько 140 фільмів. А потім вони опинились у Держфільмофонді в Москві, тому що в 1930-х кіно союзних республік уже мали зберігати в Росії. Зараз там близько 6 тис. стрічок із союзних республік, з них 2 тис. — це українське кіно. Там багато стрічок, яких немає в нас, хоча найвизначніші для українського кіно німі стрічки вдалося повернути в середині 2000-х. У Центрі зберігся факс 2005 року, який надійшов від Держфільмофонду Росії у відповідь на запит щодо повернення фільмів, створених в Україні за часів СРСР.
Звісно, вони відмовилися повертати, ще й вказали, що вживати слово «повернення» неетично — мовляв, повертати можна лише подароване чи вкрадене, а наші фільми в них тому, що українське кіно «розвивалося в рамках багатонаціонального радянського мистецтва».
У нас добре відоме кіно 1960-х, але ж були і 1940-ві, і в 1950-х щось відбувалося, потім у 1970-х… Ми заповнили лакуну кіно 1990-х — там не було перебудовного провалу, а відбувалося багато цікавого. Центр також постійно працює із сучасним кіно і тими, хто його створює.
Тобто ви створюєте новий наратив про українське кіно?
О.Г.: Так, Центру вдалося побудувати цілісну історію українського кіно, і не тільки на папері, а й через фізичні носії. У нашій колекції зараз уже є матеріали про українське кіно будь-якого періоду. І тепер можна досліджувати мову, стиль кіно, елементи пропаганди в ньому, пізнавати себе та своє суспільство. А пізнавши себе, можна впевнено говорити зі світом. Кіно — це гарна візитівка, гарна тема для розмови з різними суспільствами.
