Ви працювали в Довженко-Центрі десять років, очолювали його протягом шести років. Що це за інституція і чому вона така важлива?
Довженко-Центр став уособленням системи прозорості, демократичності, підзвітності – усього того, до чого ми прагнули привести всі українські інституції після Майдану. Довженко-Центр став першою такою інституцією, яка почала довгий шлях назустріч людям. У цьому й весь символізм.
Повернімося у весну 2021-го. Тоді ви вже не очолювали Довженко-Центр. Відбувся новий конкурс на посаду директора. Хто увійшов до конкурсної комісії і чому Олена Гончарук, яка виграла цей конкурс, так і не була призначена?
Слід почати з пошуку кандидата від колективу на цю посаду. Я, чесно кажучи, був проти того, щоб Олена брала участь у конкурсі – через її людяність. Вона дуже делікатна особа, і я розумів, наскільки травматичним буде цей досвід для неї. Самостійно пройшовши цей шлях і дещо зачерствівши, я розумів, що це непростий психологічний вибір. Однак коли вона вирішила йти на конкурс, я разом з колективом підтримав її.
Конкурсна комісія складалася з девʼятьох осіб. До неї увійшли представники колективу, органу управління (на той час Міністерства культури) та громадськості. Представники від громадськості часто потрапляють у склад конкурсних комісій через сфальсифіковані жеребкування. Цим персонально займається заступник міністра культури Ростислав Карандєєв. Він має сотні кишенькових громадських організацій, з яких обирає лояльних людей.
Та всі члени комісії, крім тих трьох, що представляли Мінкульт, були цілком порядними й фаховими людьми. Від Міністерства культури були: Сергій Тримбач, колишній заступник директора Довженко-Центру, його засновник та ідеолог у 1990-х роках разом з Юрієм Іллєнком і Ганною Чміль; такий собі пан Сергій Созановський, власник компанії "FILM.UA", яка зараз монополізувала телеринок; і пан Владислав Берковський, нині виконавчий директор Українського культурного фонду (на той час він ще не очолював УКФ, там паралельно відбувався конкурс). Уже ретроспективно, коли я розбирав деякі історії, які відбувалися в Центральному державному кінофотофоноархіві України імені Г. С. Пшеничного, який Берковський свого часу очолював, до мене дійшло, що він давно перебував у змові з депутатом Павлом Сушком і Мариною Кудерчук, очільницею Держкіно. Та на той момент така констеляція конкурсної комісії здавалася нам цілком логічною і природною і були великі шанси на те, що кандидатура від колективу пройде.
І Олена пройшла. Але ви знаєте, що голосування було рейтингове: кожен член комісії міг проголосувати за кожного кандидата. Олена Гончарук набрала 6 голосів проти 5 голосів за креатуру Банкової Олену Лавренюк. Коли абсолютно спантеличені представники Мінкульту зрозуміли, що різниця між кандидатками лише в один голос (попри їхні спроби обривати телефони всім, включно з Юрієм Іллєнком, з вимогою голосувати за Лавренюк), тоді зʼявився цей дивний персонаж Душутін з його кляузою на імʼя міністра культури. За 40 хвилин від моменту реєстрації заяви міністр написав відомий лист на комісію з вимогою переграти конкурс.
Хто такий Душутін і які були його аргументи?
Алєксєй Душутін – це російський аферист, який працював довгий час у російському воєнно-промисловому комплексі, довів щось там до банкрутства, а потім, тікаючи з Росії, отримав канадський паспорт і дивним чином опинився в Україні. Буцімто як представник Українського союзу промисловців і підприємців, який у 1990-х роках очолював Анатолій Кінах. Коли ми робили інформаційний запит, виявилося, що Душутін не має жодного стосунку до цієї спілки.
І він казав, що його права були порушені на цьому конкурсі?
Так, Душутін стверджував, що його права порушені на тій підставі, що він перебував чи то в міжнародному, чи то в українському розшуку і не міг потрапити на територію Міністерства культури. За протоколом, він не міг потрапити на територію будь-якого органу влади.
Я правильно розумію, що на основі скарги Душутіна у травні 2021 року міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко не підписав контракт з Оленою Гончарук, переможницею конкурсу на посаду директора Довженко-Центру?
Так, це була суто формальна зачіпка. Спочатку відбувся розгляд комісії, яка заявила, що конкурс був прозорий і чесний і нічиї права не були порушені. Тоді міністр заспівав нової пісні – про те, що рішення має ухвалювати суд, адже Душутін у судовому порядку вимагав скасування результатів конкурсу. Поки тривав суд, міністр не міг нікого призначити. Коли суд не визнав жодних порушень, зʼявився третій аргумент, який полягав у тому, що Довженко-Центр не знає, чим він хоче займатися і що це взагалі за інституція. Цей виправдання абсурдне, тому що саме Міністерство культури затверджує статут підлеглих йому інституцій.
Ткаченка і багатьох інших в історії з Довженко-Центром спантеличувала синтетичність інституції. Вона спровокована тим, що в Україні не існує профільного кіноархівного законодавства. Центр існував на перетині кількох різних законодавчих полів: і як музей, і як архів, і як кіно- і фільмосховище, і також як промисловий обʼєкт, тому що в його складі також є кінокопіювальна лабораторія. Довженко-Центр побудований на моделях західних кіноархівів, а відсутність законодавства є проблемою законодавця, а не Центру. Та через це влада і міністр зокрема вважали, що мають право закидати такі контраргументи.
Якщо функція Довженко-Центру не описується жодним із законів або описується відразу кількома, то його треба було втиснути у вужче законодавство, що вони зараз і роблять. Наказ Держкіно про це свідчить: вони хочуть запхати Центр у радянське законодавство, прописане для радянських архівів. Цей закон називається “Про Національний архівний фонд та архівні установи”, ухвалений 1993 року. Він є калькою однойменного російського закону. Радянські архіви – це не архіви. Єдине, що вони відображають, – це природа цензури і заборон. Їхньою функцією було ховати інформацію, а не удоступнювати її.
Якщо стільки списів ламається навколо Довженко-Центру і його керівництва, який мотив втискати його в радянського типу закон?
Мотив узагалі не в цьому. Ми говоримо про аргументацію, яку наводить міністр, яка чомусь стала публічною в комунікації Держкіно про те, що Довженко-Центр не є ані музеєм, ані архівом. Це брехня і знецінення його функцій. Це суто механічна аргументація.
Мотив був іншим. По-перше, розділення майна, по-друге, приборкання норовливої інституції. З моменту виборів президентська команда йшла переможним кроком, змітаючи на своєму шляху всі нові інституції. Не встояли ні Держкіно, ні УКФ, ні багато інших інституцій – навіть ціле Міносвіти перетворилося на пострадянський апендикс. На цьому шляху їм зустрівся і Довженко-Центр. Усі ці інституції проковтнули досить швидко, не зважаючи надто на людське обурення, тому наступним кроком було знищення Довженко-Центру. Адже не можна виступати проти сакральної влади і її намірів, хай вони і злочинні. У цьому сенсі спротив Довженко-Центру є дуже важливим виявом політичного опору такій архітектурі й філософії влади.
2 листопада Олену Гончарук, в.о. директорки Довженко-Центру, відсторонили від посади після аудиту. Замість неї Держкіно призначило Юлію Каждан, яка називає себе юристкою корпоративного права, але водночас спеціалізується на гіпнотерапії і володіє кінологічним центром. 9 листопада колектив Центру не пустив її на роботу. Юлію Каждан, наскільки я розумію, супроводжував Максим Александров, заступник очільниці Держкіно Марини Кудерчук.
Так, очевидно. Я не знайомий з теперішнім складом Держкіно, але знаю, що більшість із тих, хто там працює, – не кінематографісти, а аудитори, крушники і колишні поліцейські. Держкіно перетворилося на поліцейський каральний орган, і в цій єдиній функції воно зараз ефективне.
Я не почула жодних аргументів чи пояснень від Юлії Каждан про те, що вона збирається робити, і не побачила якоїсь логіки в її діях. Таке враження, що ці люди просто зайшли, щоб виконати формальну процедуру і піти. Я знаю, що всі фільми з колекції і майно Довженко-Центру мають бути передані держустанові, яка називається Науковий центр кінематографії. Що це за установа?
Це те, що за часів Януковича називалося сплячими інституціями. Вони створювалися при міністерствах в організаційно-правовій формі чи то державних установ, чи то державних підприємств. Це юридичні особи, через яких міністерства сплачували те, чого вони не можуть сплачувати напряму.
Науковий центр кінематографії – це одна з кишенькових державних установ, створених за сприяння або безпосередньої участі Сергія Сьомкіна, першого заступника голови Державного агентства України з питань кіно за Януковича. Люстрований, він уже встиг побувати і в складі наглядової ради УКФ, і у спілці, яка репрезентує інтереси телевізійного лобі. До речі, Юлія Шевчук, перша заступниця Марини Кудерчук, – це його креатура.
Завдання Каждан, людини, яка вражає багатьма талантами, – у тому, щоб реалізувати положення наказу про ліквідацію. На це дається не так багато часу – до 31 грудня. Звісно, жодного аудиту чи фінансового аналізу Каждан проводити не збирається. Вона має провести інвентаризацію, яка передує розподілу майна, і скласти акт приймання-передачі – розділити майно, у склад якого входить колекція Довженко-Центру. Якщо Каждан не впорається вчасно, термін дії наказу пролонгують ще на кілька місяців.
Ви пишете, що Держкіно несамостійне у своїх діях. Хто за цим стоїть? Які інтереси перетинаються на Довженко-Центрі? Хто його нищить?
Ті самі люди, які нищили УКФ і які знищили Держкіно як прозору інституцію.
Це, безумовно, найважливіша фігура українського кінематографу Андрій Єрмак, який із самого початку заповзявся реформувати Довженко-Центр, і в цьому сенсі він виражає не лише власне незадоволення. У своїх постах я згадую доленосний конфлікт Держкіно з Володимиром Зеленським – до того як він став президентом. Коли Держкіно за керівництва Пилипа Іллєнка заборонило прокат телесеріалу “Свати”, [щодо Іллєнка] почалася брудна дискредитаційна кампанія на "1+1" – каналі того самого Ткаченка, який зараз є міністром культури.
Та сторона, котра вважала себе тоді потерпілою, зараз представлена у владі. Це Ткаченко, це Єрмак, це Павло Сушко, заступник голови депутатської фракції “Слуга Народу” і голова підкомітету у сфері кінематографу та реклами. Ця людина взагалі не цуралася приходити на засідання наглядової ради в УКФ і, користуючись своєю владою, вимагати прямих корупційних дій, перегляду рішень, схиляти виконавчу директорку до виконання завдань, проти яких вона виступала, приходити на засідання Ради з державної підтримки кінематографії і вимагати від них перегляду рейтингів конкурсів кінопроєктів. Людина мала карт-бланш. Сушко зараз уже не в такій пошані в ОП, як раніше, але його руйнівна діяльність залишиться в історії. Два роки він деконструював архітектуру культурних постмайданних інституцій. Причому, слід сказати, він абсолютно щиро вважав, що творить благо, навіть не припускаючи, що ці інституції не були корумпованими і працювали в демократичний спосіб.
Раніше Довженко-Центр належав Міністерству культури й інформаційної політики, потім перейшов до Держкіно. Міністр культури Ткаченко зараз причетний до цієї історії?
Безумовно. Усупереч закону, він не призначав директорку Олену Гончарук, переможницю конкурсу, користуючись для цього різними зачіпками. Зараз Ткаченко вмиває руки, стверджуючи, що Мінкульт не є органом управління Центру, а тому не несе відповідальності за його фонди. Це маніпуляція і відверта брехня. Міністерство несе відповідальність за музейний фонд і національно-культурну спадщину, в якій би юрисдикції і формі власності не перебували ці обʼєкти.
18 серпня Мінкульт обговорював з Кабміном і Держкіно збереження цілісності фільмофонду Центру. Що це за історія?
Вони були зацікавлені не в тому, як зберегти цілісність, а в тому, як зберегти свою вже дещо підмочену репутацію. Для цього потрібно було вигадати якийсь черговий круглий стіл, якусь конференцію, якесь збіговисько, знову це все забалакати. Цінність Довженко-Центру була визначена під час його створення. В одному зі своїх постів я навмисне звернув увагу міністра на Указ Президента від 1994 року, яким створено Національний центр Олександра Довженка і де чорним по білому написано, що його фільмофонд є національною культурною спадщиною, а тому підпадає під культурне законодавство і є в полі відповідальності міністра культури.
Які бізнес-інтереси перетинаються на Довженко-Центрі?
Із 2007 року Центр перебував у полі інтересів мікроолігарха і бізнесмена Ігоря Тинного. Він був покупцем 10 з 14 корпусів, які були продані 2007 року на відкритому аукціоні. Але Тинний був зацікавлений у тому, щоб і решта корпусів перейшли в його власність: два з чотирьох корпусів, що залишилися, перебували у тривалій оренді в його фірми. Зрозуміло, з якою метою – забудувати цю ділянку. У 2010 році, коли Михайло Кулиняк підписав наказ про реструктуризацію Центру, йшлося про те, що колекція має бути перевезена на Кіностудію Довженка. Сьогодні, до речі, це теж один з варіантів, щоб звільнити приміщення центрального корпусу. Колекція – це зараз головна проблема.
Тодішнім можновладцям не можна було відмовити в логіці. Центральний корпус Довженко-Центру у 2010 році був “заселений” лише на 20%, решта 80% простоювала. Це були закинуті приміщення. Тому ми під час реформування й почали ці площі обживати: створили музей кіно, театральний майданчик, лобі. Зараз ця логіка не діє. Ще 2017 року Центр повністю “обжив” своє приміщення і навіть почав виходити за власні межі, розглядаючи сусідні корпуси і чекаючи, коли вони повернуться з оренди. Ми планували розмістити там фільмофонд.
У 2015 році Ігор Тинний продав 10 корпусів Олексію Баранову. Я дуже неохоче, багато разів відмовляючись, пішов на знайомство з ним – він наш вимушений сусід і новий власник проданих приміщень. З моменту продажу мені здається, інтерес Тинного до решти корпусів зник.
Тепер, чесно кажучи, я не можу знайти раціональне пояснення того, кому цікаво ліквідовувати інституцію з метою вивільнення центрального корпусу. Закрадається така підозра, що цим може займатися сам пан Сушко або та сама Кудерчук. Те, що Держкіно закидає Олені Гончарук неефективність використання державного майна, стверджуючи, що корпуси переоцінені з надлишковою вартістю, свідчить лише про те, що Держкіно зацікавлене в зменшенні їхньої вартості, як це не парадоксально. Як орган державної влади, вони мали б бути зацікавлені в капіталізації власного майна і вкладанні туди додаткових коштів, чим ми, власне, і займалися. За 5 років Довженко-Центр вклав 20 мільйонів гривень у ремонт, тому вартість нашої будівлі виросла пропорційно до попередньої оцінної вартості. Крім того, на цій ділянці зʼявилося метро, якого не було до 2010 року.
Іване, прокоментуйте, будь ласка, прихід СБУ і прокуратури 10 листопада в Довженко-Центр. Працівникам пояснювали, що СБУ і прокуратура нібито мали знайти документи, повʼязані з забудовником. Що це означає? Чи мають правоохоронці зараз претензії до вас і до Олени Гончарук?
До мене, очевидно, мають, тому що мені готується підозра за статтею про перевищення владних повноважень. Я, чесно кажучи, з ухвали суду не можу до кінця зрозуміти, в якому саме епізоді я перевищив повноваження. Тут фантазія може бути безмежна.
Із забудовником у нас були підписані звичайні комунальні договори, бо вони користувалися водою і електрикою, яка йшла через нашу трансформаторну підстанцію і нашу систему водопостачання. Тобто це користування інженерними системами, відшкодування податку на землю, поки вони не отримали своєї ділянки від КМДА і договір передачі права замовника. Це договір, який дозволяв здійснювати проєктування від нашого імені. Відповідно до інвестиційного договору, про який ми домовилися з забудовником і який два роки просили Ткаченка підписати, забудовник готовий був інвестувати в Центр більш ніж мільйон доларів і побудувати сучасне фільмосховище. Договір передбачав проєктні роботи. Ми не могли дозволити собі розробку проєктної документації, бо це дуже дорого, тому це право ми від нашого імені передали забудовнику.
Це всі документи, які існують, і ще меморандум, який не є документом, а просто фіксацією наших намірів. Я неодноразово оприлюднював пункти з нього, можу оприлюднити весь меморандум, якщо треба. У ньому ми досягли згоди про добросусідство – такий собі пакт про ненапад. У нас не було вибору, ми мусили сусідувати з будівельним гігантом. Ці документи, безумовно, зареєстровані.
Але питання в тому, що прийшли правоохоронці за документами, а вийшли з печатками і без документів. А дорогою ще й перестріли новопризначену в.о. Каждан із заступником голови Держкіно Александровим, вимагали відімкнути їй кабінет, посадити її в крісло директора і дати доступ до документації. СБУ заморочилася не так пошуком документів, як легалізацією присутності цієї гіпнотизерки в Довженко-Центрі. Це була поліцейська акція рейдерського типу. Вони хотіли примусити представників колективу, який висловився проти призначення Каждан, внести її в реєстр – такий собі акт аутодафе.
Дарія Бадьйор, критикиня і разом з вами співзасновниця Коаліції дієвців культури, написала в статті для LB.ua, що атака на Довженко-Центр – це повернення до часів Януковича і репетиція того, що на нас чекає після перемоги, принаймні у сфері культури. Що ж буде далі, після перемоги?
Я з насолодою дивився відео і фото зі стихійної протестної акції на сходах Довженко-Центру.
Центр не міг організувати протестну акцію, тому він зініціював кінопоказ, який перетворився на протест, на якому люди вимагали відставки Ткаченка, уже через тиск поліції і контролюючих органів. Акцію намагалися зірвати нібито через оголошення про мінування. Так от, у купі відео, які я продивився, і постів, які я прочитав, ніхто з молоді навіть не згадав про азаровський мем про “бімбу”. А це означає, що нашій молоді незнайома януковичівська деспотична влада – і це фантастика.
Навіть якщо Довженко-Центр програє і його буде знищено, я вбачаю в цьому велике наше досягнення. Протест висловили люди іншої природи, які не знають інакшого способу існування, окрім як бути вільними, тому й сприймають так болісно наступ на свободу, яку уособлює Довженко-Центр.
З усієї цієї драми, в якій я дуже песимістичний щодо майбутнього Центру, я виношу надію, що всяка дія викликає пропорційну протидію, і ця молодь зможе протистояти авторитарним інтенціям влади, які можна виправдати у воєнний час, але які в мирний час можуть стати великою проблемою.
Майбутнє Довженко-Центру в цьому плані невтішне. Я думаю, що вони все-таки досягнуть свого й інституція буде розформована. Але цей процес доволі довгий. Тому слід подякувати богу, що ми маємо справу з такими людьми, як Марина Кудерчук, які нездатні навіть ефективно виконати просте завдання з деконструкції. Знищувати ж доволі просто.
Я думаю, що все це триватиме ще десь рік-півтора. Є надія на зміни – можливо, під тиском західних партнерів, які після нашої перемоги знімуть печать мовчання щодо критики української внутрішньої політики і вимагатимуть повернення до демократичних принципів і процедур. Це моя надія, і я сподіваюся, що до того моменту залишаться ще якісь цеглинки інституцій і колекцій, за якими можна буде заново все відбудувати.
Проєкт Українського ПЕН і телеканалу “Еспресо” “Власні назви” реалізується за підтримки Шведського ПЕН.