Розділ 1. Вася і його вітчим
– То Вася кончить школу? – Дебелий чоловік, від якого тхнуло потом і алкоголем, підступав до Олени. – Бо ти його читать не научила, та ще й діплом цей год не даєш. Я тебе спрашую. Отвічай.
Олена за роки роботи у вечірній школі звикла, що не тільки учні, але й батьки часто називають свідоцтво про закінчення дев’яти класів дипломом і мають багато претензій до освітнього процесу. От і тепер. Двохметровий Васин вітчим нависає, червоні плями розповзаються по вкритому брижами обличчю. Ступає крок назустріч, відтісняє її до стіни, оздобленої декоративним панно – червоні квіти на кахлях, петриківський розпис.
Олена відступає. Вона висока, але він – утричі важчий, а вона худа. Вони вдвох у шкільному холі. Колеги пішли додому. Сторож дивиться телевізор у своїй кімнатці.
Олена подивилася на вітчима (не в очі, погляд ковзнув через обличчя до вуха) і почала говорити. Хотілося піти, тамуючи нудоту, натомість розповідала про Васю. Він молодець. Щодня приходить і ніколи не спізнюється. Усе гаразд, Вася отримає свідоцтво. Цього року обов’язково. Йому вже дев’ятнадцять, так, давно пора закінчити дев’ять класів. Ні, не повториться те, що траплялося в минулі роки. У попередніх школах. Ні, цього разу Васю не виженуть, вона обіцяє, він хороший хлопець. Олена бачила, як чоловік заспокоюється. Навіть усміхнувся, слухаючи, як хвалять «того дибіла, про якого ніхто раньше не казав нічого харошого».
– Ладно. Постарайся вже мені, це твій послєдній год, Трохимовна, – пробурмотів чоловік.
Вона ще згадає цю розмову. Твій послєдній год. Послєдній. Ці слова виявилися пророчими.
Олена залишилася в холі сама, поруч із замкненим кабінетом директорки, яка задовго до кінця уроків пішла додому. Вона постояла якусь мить і пішла широким коридором повз кімнатку сторожа – стіни тремтіли від голосного звуку. Другий тайм у розпалі, сторож дивився футбол. Вона підійшла до дверей, дістала ключ від канцелярії, відімкнула. Ліворуч – полиці з підручниками, праворуч – стіл із двома стільцями. У кутку – дзеркало й чайник.
Васин вітчим. Якби вони спілкувалися за інших обставин… Аби він прийшов тверезим, обійшовся без претензій і критики. Змінив просяклу потом сорочку на новий костюм. Олена вдягнула б сукню – на стрункій фігурі будь-який фасон виглядав би добре. Вони зустрілися б на ток-шоу в стилі Опри Вінфрі чи в дискусійному клубі, одному з тих, які показують в американських фільмах, обоє чемні, озброєні фактами, готові провадити аргументовану розмову. Олена виступила б першою. Розповіла б, що працює у вечірній школі тридцять років. Навчає української мови та літератури, зарубіжної літератури, художньої культури. У програмах випускних класів із цих предметів не передбачено часу для вивчення літер і читання по складах. Показала б папку з роздрукованими і впорядкованими планами та матеріалами для уроків, одну з тих, що стоять на полицях у канцелярії. Дивіться, ось рекомендації міністерства освіти. Вивчення алфавіту в програмі немає.
Натомість вітчим Васі, у сліпуче чистій сорочці з краваткою, розповів би, що його пасинок, із матір’ю якого він побрався два місяці тому, досі не вміє читати. Навіщо тоді вчителі української мови? За що їм платять зарплату? Він лише хоче від Олени до виконання безпосередніх посадових обов'язків. Його переповнює бажання відновити справедливість. Хіба школа існує не для того, щоб утілити право кожної дитини на освіту? Глядачі ток-шоу пройнялися би співчуттям до рішучого правдоборця, не захотіли б дивитися на Олену з папками та методичними розробками. Дев’ятнадцятирічний Вася, вищий і ширший за дебелого вітчима, ніяк не може закінчити школу, навіть читати не вміє.
Не те щоб Олена не намагалася навчити його. За десятиліття роботи з проблемними дітьми їй часто траплялися підлітки, які мали труднощі з читанням і письмом. Бувало, учні не ходили до школи, бо, в них, наче в убогих дітей із оповідань Винниченка чи Тесленка, не було теплих черевиків і рюкзаків. Пропускали уроки, вчасно не дізнавалися про існування літер, пробували обходитися без «і» чи «щ» і страждали, щоразу винаходячи власні, неправильні способи написання слів. Олена почала займатися з Васею минулої осені. Приходила на роботу на годину раніше, сідала в порожньому класі разом із Васею й Мішею, ще одним учнем, якому теж варто було повторити основи, і проводила урок, озброївшись прописами для перших класів та абетками. Вася називав літери. Повторював склади та короткі слова. Старанно переписував у зошит. Усе ніби просувалося добре. Олена, заколисана позірним успіхом, думала, що Вася от-от читатиме. Ілюзії протрималися до уроку, присвяченого повторенню вивченого. Вася не зміг упізнати старанно записаних у зошит літер, не зміг прочитати жодного складу. Наче малюнки на піску, які стирає, накочуючись, хвиля, форми й назви літер зникали, щойно Вася вставав із-за парти й виходив із класу.
Олена продовжувала вчити хлопців. Через пів року Міша читав зі швидкістю п’ятдесят слів на хвилину, міг сам підписати зошит і переписати з дошки тему уроку. Олена, хоч і далі намагалася займатися з Васею, після невдалого повторення зрозуміла, що він ніколи не опанує програми початкової школи й залишиться в нечисленній, але цілком реальній групі учнів, що можуть писати, а читати – ні. На перший погляд здається, що це не вірогідно, але дітям часто дужче подобається перемальовувати літери, наче картинки, ніж зліплювати з них склади. Олена за потреби могла б скопіювати, може й з помилками, ієрогліф чи переписати слово корейською – інтригуючим силабічним письмом із рисок та кружечків, не знаючи звучання та значення. Вася міг перемальовувати слова з дошки чи підручника, не розуміючи нічого з того, що пише. Учителі денної школи, де в класах сиділо по сорок учнів, не помічали чи вдавали, що не помічають. Швидше б спекатися Васі, перевести до наступного класу, відправити до іншої школи, аби тільки позбутися учня з надто глибоко захованим потенціалом. Можливо, якби професійні педагоги, які володіють спеціальними методиками, займалися з ним змалку, він навчився б читати. А може й ні. Коли вперше потрапила до Німеччини, Олена працювала в закладі, де жили діти, серед яких Вася міг би претендувати на звання кращого учня.
***
Ганна Городецька – філологиня в третьому поколінні. Змалку багато читала. Захистила дисертацію про трапезу в українському фольклорі. Перший роман авторки "Інша Марія" вийшов у 2020 році. Місце сили для Ганни – історичний центр Києва. Провела понад 2000 екскурсій українською та англійською мовами. На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну розповіла про Софійський собор британському прем'єру Борису Джонсону. Цю екскурсію журналісти назвали прекрасним зразком культурної дипломатії.