19.
Він скрізь і завжди з тобою, цей великий параноїк і чорний магістр ритуальних кровопролить. Його щупальці, які заказано бачити, не відпускають твою свідомість на ложі любощів і в унітазі, на лекторській кафедрі й інтимному святі. Цей всемогутній практик девіацій та аберацій, негармонії та неспокою не зважає на освіченість чи дебілізм, стать чи національність, заможність чи бідність. Іноді він причаюється й ми (о, наївні!) гадаємо, що цей монструозний шаман і канібал зник. Але згодом чуємо, обливаючись липким потом, чийсь глузливий демонічний регіт.
Він усюди й ніде, у мозкові й правій нирці, під нігтями й віями. Він шибеник і пустун, упир-порфірист і знесилений нарцис. Він, людино, є твоїми сумнівами й страхом, неврозами й психозами, твій приватний, твій кишеньковий Йосеф Менґеле.
Але з тобою, скрізь і завжди, як охоронна грамота, твій Маленький Білий Хлопчик. Навіть коли ми зчорніли й прогнили наскрізь, його траурна білість ще дає шанс для відродження. І коли кажуть, а майже кожен чув таке про себе, що ти в сорочці народився, не вір у власне особливе везіння, адже за кожним твоїм порухом стежать ієратичні очі Маленького Білого Хлопчика. Він безсилий відвернути всю підлоту, нашу й стосовно нас, адже приватні йосефи менґеле, яких мордує вічне безсоння, наче сізіфове прокляття, теж є неабиякими чорними майстрами. Утім наші покріплення духу й радість, спокій і щастя (правда якими банальними й нецікавими здаються ці шляхетні слова?) залежать від хлопчикового хітона й маленьких білих крил.
Ми рідко думаємо про хлопчика, значно частіше він про нас. І немає значення віримо чи не віримо ми в ірреальне, бо наші переконання, викохувані й випещувані як надцінна ідея, насправді до смішного плиткі, кривобокі й одноплощинні. Але чиста душа Маленького Білого Хлопчика шляхетно прощає нашу сліпоту й глухоту. Діти незлопам’ятні.
Ми буваємо до гидкого самозакоханими, але хлопчик не зважає на нашу гординю. Завжди неадекватно сприймаємо світ, проте він шляхетно не помічає наших занадто людських слабкостей.
Не покидай нас, безпорадних сліпих кошенят, Маленький Білий Хлопчику, бо твоя дитинність є досконалою, бо твоє серце — це Боже серце, а твоя любов цілюща!
20.
Твоє ім’я Віктор, себто переможець. Частенько ім’я насміхається над власником. Скільки нудить світом понуро-депресивних василів, у яких від царського й достойного хіба що присмеркове сяєво імені чи слізливих невдах-петрів, що компрометують стоїчне наймення. І без ліку мартирологу змарнованих і занечищених імен, котрі не в силі підігрівати своїм первісним світлом дрібненьку мету й куці помисли їхніх носіїв.
І ти іноді ловиш себе на приступі ненависті не лише до свого імені, яке постійно занечищуєш брудом поразки, а й до всього свого єства, позбавленого волі. Бо твоє тіло, вимордуване нічними химериками, зранку закуте панциром абулії та енурезом духу. І ти не можеш підняти з ліжка цей мішок апатії, ти лежиш, як сомнамбула, не здатний до найпростіших побутових обов’язків.
Ти, щоб не знала мати, займаєшся випрохуванням грошей в родичів, однією з найогидніших форм дрібного жебрацтва. Добріших з них ти тероризуєш власним станом психотропної залежності. Ти ненавидиш тих, що не дають грошей, бо вони нечуттєві скотинюки. Ти ненавидиш і тих, що дають, бо тобі мало, постійно мало! Ти відмовляєшся навіть від найпростішої роботи, воліючи гнити в прокуреному кімнатному чотирикутнику. Якби не забороняла мати, ти клав би купи й мочився в ліжку, нехай смороди твоїх екскрементів отруїли б життя всім сусідам. Таким чином ти помстився б їхній нормальності.
Бо вони, суки, не страждають, ще й гидують тобою, не співчувають і дають мало грошей. А хіба твоя депресія не є центром Всесвіту? Тобі байдуже все інше, навіть телевізор ти вже не хочеш дивитися, за книжку нема й мови. Ти б радів, якби це місто скосила морова виразка, бубонна чума, середньовічна холера, бо це була б їм усім кара за нормальність. Ти не можеш навіть уявити, що в інших людей також можуть бути клопоти чи біди. Їхнє існування видається тобі не лише обтяжливим, але й недоцільним.
Адже вони, сволоти, не влаштовують зранку черги під дверима твоєї квартири! Для чого, питаєте? Щоб давати тобі гроші й продукти (тільки свіжі!), а також з непідробним хвилюванням у голосі перепитувати, як ти себе почуваєш. Вони не формують жалібного оркестру й не виють під твоїми вікнами: «Ох, дорогий Вікторе! Як почувається прищик, що вискочив позавчора на лівому боці вашого високородного заду?» Вони не пропонують тобі, навперебій і з глибокими лакейськими поклонами, путівок у дорогі санаторії. Дочки цих маразматиків не стоять навкарачки в твоєму коридорі з надією, що, можливо, ти звернеш увагу на їхні привабливі сідниці. Сини цих збоченців і божевільних (бо всі з’їхали з глузду, окрім тебе) не горбатяться з ранку до ночі на неосяжних плантаціях, щоб заробити тобі початковий капітал. Навіть ці старечі мармизи могли б принести тобі користь, але ж не пропонують ані вологе прибирання в квартирі, ані приготування тобі смачної їжі (їхнім коштом), яку ти б нищив самотніми вечорами, щоб потім вивергати в унітаз, відтак знову нищити, бо все повертається звідки почалося.
Вони всі повинні жити заради твого добробуту, применшення твоїх виїмкових страждань. І сенс такого їхнього існування ти, можливо, ще б назвав доцільним.
Але немає ні ранкових, ні полуденних (навіть вечірніх немає) черг потенційних слуг та служниць, одалісок і лакеїв попід твоїми дверима. Ідіотичні мамині родичі не розуміють трагізму твого становища, бо вони, гадюки, нормальні. Навіть діти тебе незмірно дратують, бо як можна заливчасто сміятися, коли ти (ти!) страждаєш за немитими вікнами п’ятого прольоту банальної дев’ятиповерхівки.
І ти зціплюєш зуби й кулаки, твої очі блищать чорним вогнем. З балкону ти відкривав би вогонь автоматом Калашникова, нищив би нормальних і щасливих, прищеплював би їм психічні віруси й кидав, наче революціонер-чародій, згустки полум’я в їхні тупі вікна.
Але тебе зупиняють приступи паралітичного страху. Бо ти сміливий і нещадний бунтар проти нормальності лише у фантазіях, а насправді боїшся навіть шурхоту миші двома поверхами вище. У нічних мріях ти запліднював би весь жіночий рід, а насправді забився б у найдальший куток від липкого переляку побачивши оголені жіночі груди. У медикаментозних фантазіях ти бив і карав би всю їхню нормальну маскулінну рать, а позавчора кілька годин гидко тремтів опісля неприязного сусідського зауваження щодо ввімкнутої в твоїй квартирі занадто гучної (дебільної, за його словами) музики.
Інколи після приймання пігулок-мухоморів чи нейролептиків-поганок ти хочеш вибігти на вулицю, впасти на коліна й просити в перехожих прощення, цілуючи їхні відчужені руки. Але коли мозок усмокче останню краплю звихнутої психоделіки, ти здатен (найліпше) на добротну тотальну апатію, або (найгірше) — на шалену, поза рамками, ненависть.
Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року. Закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут й аспірантуру Інституту літератури НАН України. У дев’яностих роках був учасником літературного угруповання «Нова дегенерація».
На початку нового тисячоліття дебютував як романіст із культовим твором «Інфекція». Далі з’являються романи «Жертвопринесення», «Тотем», «Руйнування ляльки», «Під крилами великої Матері», «Пальці поміж піском», «Травам не можна помирати» та ін.; збірки есе «Канатохідці», «Аналіз крові», «Письменник про письменників» та ін.; повісті для підлітків та біографічні романи про українських класиків — Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Григора Тютюнника та Івана Франка.
Загалом із-під його пера вийшло понад 30 книг накладом понад 100 000 примірників, за що Степан Процюк удостоєний відзнаки «Золотий письменник України».
Належить до українського відділення міжнародного ПЕН-клубу.