Часто забуваємо, наскільки для твору важлива назва. Вона, гирло інтерпретації, задає напрямок потоку глядацького або читацького сприйняття, від траєкторії якого залежить доля всієї роботи. По суті, заголовок — це єдина частина висловлювання, що виходить за межі герметичного корпусу авторського тексту, ніби внутрішній орган, винесений на периферію. На відміну від назв вітчизняних ігрових фільмів, у яких синеасти полюбляють повторювати одне слово двічі («Назавжди-назавжди», «Люксембург, Люксембург») і перебирати різноманітних комах («Бачення метелика», «Сірі бджоли»), номінація української документалістики виросла у цілу форму поезії. «Пісні землі, що повільно горить», «Фрагменти льоду», «Порцелянова війна», «Мирні люди», «Трішки чужа» — це не просто словосполучення, а цілі концепції, виголошені в парі синтагм. Проте, здається, Катерина Горностай зі своєю «Стрічкою часу» вийшла на абсолютно новий рівень.
У самій картині стрічку часу згадують лише в одній нетривалій сцені. У ній чоловік, одягнений у військову форму, інструктує молодих людей, як правильно користуватися турнікетом: якщо палець відірве, втрата крові буде терпимою і без використання джгута, а от якщо частину руки... Він просить робити спеціальну позначку — ту саму стрічку, яка фіксує момент накладання турнікета: якщо не контролювати час, кінцівка може залишитися без кровопостачання надто довго, що призведе до її некрозу.
Ця сцена — кореневий герменевтичний контрапункт, що визначає архітектуру фільму. Вона насильно заміщує рожеві окуляри іноземного глядача оптикою моторошного реалізму сьогодення. У її заломленні кінематографічний медіум моменту (стрічка часу) перетворюється на елемент медичного інструменту, яким можна врятувати життя.
З березня 2023-го по червень 2024-го Катерина Горностай їздила по Східній, Північній і Центральній Україні й намагалася зібрати «портрет Арчимбольдо» з дитячих облич і шкільних будівель. Але кого вважати дітьми і що називати школами в епоху, коли хлопці й дівчата 2005 року народження зазнають тортур у військовому полоні, а навчати трохи молодших людей доводиться у підвалах і метро? У суб'єктиві кіноапарата Горностай межі дитинства змазані, а шкільні стіни буквально зруйновані. Це картина про те, як вага постійної загрози життю зминає не тільки уявлення про нормальність, а й світосприйняття як таке.
Фільму передують блукання камери безлюдними шкільними інтер'єрами, у яких упізнаємо образи, знайомі кожному українцю. Усе починається першим дзвоником у Бучі. Маленька дівчинка, що пригорнулася до дорослого коліна, плаче. Поза воєнним контекстом її поведінка сприймалася б класичним передшкільним неврозом, природним острахом зіткнутися з чимось новим і незрозумілим. Але в нинішній ситуації її емоція стає передвісником чергового прильоту. Протягом наступних двох годин (приблизно стільки ж можна тримати турнікет з моменту накладення на кінцівку) глядач проживає навчальний рік у різних форматах, локаціях і вікових стадіях. І в кожній ітерації спотикається об черговий злам дійсності. Подібно до вагнерівських незакінчених гармоній, секвенція багатозначних символів — від хуліганського запуску іграшкового дрона в стінах коледжу до військової гри «Джура» — тягне мляве томління жаху, використовуючи замість музичних дисонансів когнітивні.
Горностай чіпляється своїм кінематографічним зором за обличчя маленьких дорослих — дітей, чиї погляди і жести виказують зрілість, якої вони не прагнули, але до якої їх змусили обставини. Поруч з ними дорослі часом більш інфантильні й розгублені: для них війна — це екстремальна кон'юнктура останніх років, трагедія вкраденого миру, тоді як для дітей — майже все їхнє свідоме життя, період, що наразі формує їхні уявлення про світ.
Навіть у розпал кривавої битви на смерть життя знаходить свої острівці мешкання. Ці острівці повсюди: у класах і дворах, де дошку все ще дряпає крейда; у коридорах, наповнених гучними кроками; у нестрункому хорі дитячих голосів, який періодично змінюють безмовні сльози; у клітинках відеоконференції, що перебивають одна одну. У цих маленьких світах, тендітних, але незламних, час не зупиняється, а лише змінює ритм. І саме в школах, серед нетерплячих рук і квапливих конспектувань, надія на майбутнє звучить особливо гостро.
