Ми на порозі закінчення війни?
Поки що ні. Як резонно зауважив Дональд Трамп, для танго потрібні двоє. Для припинення вогню недостатньо згоди України — потрібне аналогічне рішення Росії.
Поки що єдиним реальним результатом зустрічі у Джидді стало рішення Вашингтона відновити допомогу Україні й надавати Силам оборони розвідувальну інформацію.
Це дуже важливе досягнення. І вже через кілька годин після фінальних рукостискань у Саудівській Аравії допомога почала надходити — вочевидь, ті вантажі, які раніше США доправили до Польщі, проте не передавали Україні після рішення Дональда Трампа.
Так США знову вийшли з позиції «над конфліктом» чи «нейтральної сторони, що прагне розмовляти з обома»: рішення продовжувати озброювати Україну відновлює (хоч і незрозуміло, чи надовго) партнерські відносини Вашингтона й Києва. І потенційно робить марним тривалі й численні реверанси Білого дому щодо Кремля.
Чи може Володимир Путін погодитися на пропозицію США? Можливо, вже нині почуємо відповідь безпосередньо Москви на пропозицію тридцятиденного припинення вогню.
Не виключено, домовляючись з Україною про припинення вогню, Дональд Трамп уже мав якісь запевнення від Володимира Путіна, що подібна пропозиція буде акцептована.
У такому разі постає питання: що йшло в пакеті з пропозицією перемир’я? Скажімо, США ще до публічних консультацій з Москвою оголосили про недоцільність членства України в НАТО. Таке послаблення власних переговорних позицій до перемовин видавалося дивним: навіщо наперед відмовлятися від того, чим можна поступитися протягом торгів? Але, можливо, таку поступку США зробили не до, а внаслідок перемовин з Росією?
І чи могло вплинути на ймовірні переговори США й РФ занадто відверте бажання адміністрації Білого дому продемонструвати швидкий позитивний результат?
Також не забуваймо, що Москва неодноразово наголошувала, що не погодиться на тимчасове перемир'я, а вимагає «системного рішення». А ще — «врахувати нові реалії», зокрема, визнати російськими окуповані регіони України, які «включили до складу РФ», зробивши відповідний запис у конституції.
З іншого боку, зважаючи на стиль Дональда Трампа (творчий хаос, м'яко кажучи), цілком можна припустити, що припинити вогонь Вашингтон запропонував, не маючи попередньої згоди Москви. «Його [Трампа] зовнішня політика схожа на джаз: вона у вільній формі, без структури, постійна імпровізація. Це може врятувати життя — або спричинити загибель набагато більше українців і росіян», — писав минулого тижня оглядач The Washington Post Девід Ігнатіус. І так, ми надто часто спостерігали цей «джаз» в останні тижні — і коли йшлося про Україну, і про решту світу.
А якщо домовленостей з РФ немає (а це цілком вірогідно), то що робитиме президент США, якщо його російський візаві відкине пропозицію перемир'я? Ми побачимо анонсовані «масштабні санкції»? Чи навпаки — додаткові кроки назустріч Москві, аби таки посадити Путіна за стіл переговорів?
Треба розуміти: рішення Москви залежатиме не тільки і не стільки від пропозицій / погроз Вашингтона, скільки від бачення Кремлем загальної ситуації та власних перспектив:
- оцінки того, чи здатні збройні сили РФ досягти суттєвого результату на полі бою в найближчі кілька місяців;
- оцінки економічних спроможностей Росії продовжувати агресію на такому самому рівні мобілізації економіки тривалий час, щонайменше пів року – рік;
- оцінки ворогом стійкості України — чи посиплеться фронт (або тил), якщо перспектива війни ще на роки стане виразнішою;
- позиції Китаю, фактично єдиної держави, чий тиск на РФ міг би бути ефективним на актуальному етапі.
Спокуса Кремля дотиснути Україну очевидна. Особливо в ситуації, коли США не лише не готові бути з нами «стільки, скільки треба», а й легко відмовляються від ролі партнера, а ЄС, з усіма палкими заявами його лідерів, не здатен компенсувати відсутність Америки за нашою спиною. Коли завдяки діям Білого дому зусилля міжнародної ізоляції Росії майже зведені нанівець, а її вина в агресії поставлена під сумнів на найвищому рівні.
Але не менш очевидним є й виснаження агресора, його нездатність підтримувати темпи наступу, які були ще кілька місяців тому. Росії потрібна пауза, можливо, не менше, ніж Україні — щоб перегрупуватися, відновитися й набути додаткових спроможностей для подальшої війни. Тим більше, якщо завдяки угоді про припинення війни Росії вдасться домовитися про пом'якшення санкцій або ж взагалі про скасування частини.
Відбуваючи в Саудівську Аравію, держсекретар Рубіо заявив, що обидві сторони мають бути готовими до поступок задля миру. Нібито очевидна банальність, але не забуваймо, що саме Україну до поступок останній місяць готували дуже активно: і припиненням допомоги й перекриттям доступу до розвідданих, і агресивними заявами перших осіб США, і шоу в Білому домі.
Чи були в той самий час якість спроби продемонструвати силу в бік Росії? Хіба що досить спокійні заяви про посилення санкцій у супроводі мантр про те, що в Дональда Трампа чудові стосунки з Володимиром Путіним.
Але, знову ж таки, чи готові США підняти ставки й загострити відносини з РФ?
І ще. Якщо на зустрічі у Джидді йшлося лише про перший крок — припинення вогню (а також про обмін військовополоненими, звільнення цивільних полонених і викрадених українських дітей, тобто про питання, щодо яких між США й Україною навряд чи є якісь розбіжності), то навіщо делегаціям знадобилося понад вісім годин переговорів?
Речник МЗС України Георгій Тихий написав за підсумками перемовин, зокрема, про їхню тривалість: «Про враження від такої тривалості можу сказати лише одне: історики недооцінюють роль людського виснаження в ухваленні історичних рішень. Саме в ці останні години ендшпілю, коли втома вже дається взнаки, раптом стає можливим вихід з глухого кута та навіть важкі компроміси». Тож важкі компроміси все ж були? Українське суспільство має право знати про них.
Важливий момент. Можливо, найважливіший. Досі, консультуючись зі США та з іншими партнерами, Україна наполягала, що першим кроком до миру мають стати гарантії безпеки, які унеможливили б відновлення війни або ж нової агресії РФ у найближчому майбутньому. Натомість підхід Білого дому часів Дональда Трампа протилежний: спочатку домовляємося про зупинку бойових дій, а вже потім будемо говорити про все інше. У підсумку Україна мусила погодитися на американський підхід. Обговорення гарантій безпеки відклали на потім. І не лише з боку США: не варто забувати, що наші європейські партнери будь-які стратегічні рішення зобов'язані погоджувати в рамках НАТО насамперед з Вашингтоном.
Тому отримання в перспективі чогось більшого, ніж «безпекові запевнення», теж під питанням. А який вигляд має перемир’я з Росією без дієвих гарантій безпеки, ми неодноразово бачили з 2014-го.
***
Упродовж останніх тижнів на консультаціях з партнерами представники України неодноразово чули таку сентенцію: «Якщо вас немає за столом, ви є в меню». Мовляв, вам потрібно домовлятися. Насамперед зі США, а вже потім і з Росією. Учора Україна сіла за стіл. Не те щоб ми досі відмовлялися, ні. Однак донедавна були сподівання, що за підтримки союзників ми можемо вийти на розмову із сильними позиціями. Карти на руках, кажучи словами Дональда Трампа. Зараз, схоже, сіли без них. А тому доведеться докласти надзусиль, щоб усе-таки не опинитися в чиємусь меню.
