Структура Довженко-Центру
Довженко-Центр (не плутати із Кіностудією ім.Довженка!) є найбільшим кіноархівом України. У ньому зберігається понад 7 тисяч найменувань художніх, документальних, анімаційних українських та закордонних фільмів, понад 24 тисячі документів з історії українського кіно, понад 400 музейних експонатів.
Осердям Довженко-Центру є колекція фільмів, яку ми всередині інституції називаємо Фільмофондом. Тут зберігаються фільми на плівці та цифрових носіях. Чому саме плівка? Логічне питання у XXI столітті, де панують маленькі хард-диски на терабайти пам’яті та безкінечні як космос хмарні сховища. Але світова спільнота зберігачів кіно домовилася: плівка є поки що найнадійнішим способом збереження фільмів у оригіналі. Тому стрічки, які знімалися на плівку, ми зберігаємо саме на плівці в спеціальному сховищі з належним мікрокліматом. А доглядають за ними унікальні фахівці та фахівчині: наприклад, керівниця Фільмофонду Ніна Степанова працює з плівкою вже понад 50 років.
У Кіноархіві ми зберігаємо колекцію відомостей про фільми та їхніх творців на папері: плакати, фото, сценарії, розкадровки, листи, бюрократичні документи, мистецькі твори, які є невід’ємною частиною історії кінокартин.
У Музеї кіно міститься колекція кінотехніки різних часів, реквізиту до стрічок та різноманітних меморій, пов’язаних із кіно.
Саме на базі усіх частин цієї багатопрофільної колекції співробітники науково-програмного відділу — кінознавці Довженко-Центру, — досліджують українське кіно та створюють авторські програми кінопоказів, лекції, виставки, пишуть книжки та статті.
Перерахуємо флагманські проєкти Довженко-Центру за останні роки, які стали можливими завдяки методичному збиранню і вивченню колекції:
- перше за історію України дослідження золотої епохи українського кінематографу – ВУФКУ (1922-1930) і як результат – виставка, що відкрила Музей кіно «ВУФКУ. Lost & Found», однойменна книжка-каталог, відзначена численними нагородами, а також онлайн-енциклопедія з ключовими іменами, стрічками та унікальними документами;
- альбом “Український кіноплакат 1920-х. ВУФКУ” та виставка кіноплакатів епохи авангарду;
- фестиваль «Німі ночі» та серія «КОЛО ДЗИҐИ» – серія унікальних кіноперформансів із показом німих стрічок у супроводі сучасної музики наживо;
- альманах «Українська нова хвиля» – прокат найкращих короткометражних фільмів року, що для багатьох молодих режисерів є дебютом у кінотеатральному прокаті;
- рейтинг 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
Держкіно ж, відповідно до наказу, хоче розділити колекцію Довженко-Центру на кілька частин та не бере до уваги, що руйнування цілісної колекції є руйнуванням інституції у тому вигляді, в якому вона існує зараз.
Бюджетна оптимізація: слідкуйте за руками
У своїй колонці на Українській правді Марина Кудерчук згадує ініціативу Уряду про оптимізацію бюджетних видатків та план з 3,5 тисяч державних підприємств залишити близько сотні. Водночас, у наказі Держкіно йдеться про розподіл Довженко-Центру на три юридичні особи: ДП “Українська анімаційна студія”, ДУ “Науковий центр кінематографії України” та ДП “Національний центр Олександра Довженка”.
Вочевидь, для створення нових чи перепрофілювання старих установ та підприємств будуть необхідні державні видатки. ДП “Українська анімаційна студія” була нещодавно, у 2019 році, ліквідована: її майно перейшло Довженко-Центру разом із поверхом у запущеному корпусі на вул. Кіото. Щоб заново запустити це підприємство, потрібні чималі кошти.
Те ж саме стосується ДУ “Науковий центр кінематографії України”: цій установі, за задумом Держкіно, Центр має передати свою колекцію фільмів. Про її існування колектив Довженко-Центру, який з 1996 року займається розвитком кіноархіву, дізнався з наказу про власну “реорганізацію та передачу повноважень”. Установа не має веб-сайту, в мережі відсутня публічна інформація про її діяльність — і це досить дивно для “наукового центру”. Єдина відкрита інформація про неї знайшлась у державних реєстрах: її створили у 2011 році (славетні часи Януковича) на базі “Наукового центру розвитку туризму”. Основний напрям діяльності центру (за КВЕДами) – вища освіта. Ця установа не має штату, жодного досвіду в роботі з культурною спадщиною та в кіноархівній справі. Фактично “Науковий центр кінематографії України” є “сплячою” установою. Незрозуміло, чому Держкіно прагне довірити їй всю кіноспадщину України, не кажучи вже про те, що на її перепрофілювання та активізацію, знов таки, потрібні бюджетні кошти.
Нажаль, у своїх публічних висловлюваннях очільниця Держкіно не пояснює ані свою візію розвитку кіноархіву “сплячою установою”, ані те, яким чином ініціатива з розподілу Центру на три частини корелюється з урядовою ініціативою щодо скорочення кількості держпідприємств та видатків на них.
Що буде далі з Довженко-Центром та його приміщеннями
У наказі про “реорганізацію” Держкіно зазначає, що місцем розміщення ДУ “Науковий центр кінематографії України”, до якого має відійти колекція Довженко-Центру, є Васильківська, 1 — тобто, теперішнє приміщення Центру. “Знесення чи забудови Центру Довженка не буде. Центр продовжить своє функціонування як культурний та музейний осередок” — повідомляє Держкіно на своїй сторінці у Facebook.
Хто саме забезпечить культурні події та музейну роботу у приміщенні Центру — також не зрозуміло. Як ми вже з’ясували, ДУ “Науковий центр кінематографії України” не має для цього ані команди, ані компетенцій. У той же час, ДП “Національний центр Олександра Довженка” (те, що залишиться від Довженко-Центру після відокремлення ДУ “Науковий центр кінематографії України” та ДП “Українська анімаційна студія”) має переїхати на одну з трьох кіностудій: Кіностудію Довженка, Одеську кіностудію, Національну Кінематеку — про це Кудерчук повідомила у колонці на Цензор.нет. Там, за візією Кудерчук, ДП “Національний центр Олександра Довженка” зможе продовжувати займатись “музейною діяльністю та івентами” – утім, яким чином із цим має працювати позбавлена колекції інституція (сутність якої раніше зводилася до роботи з колекцією), вона не пояснює.
Що Україна втратить від “реорганізації” Довженко-Центру
У тій самій колонці на Цензор.нет Кудерчук каже про “неефективність” Довженко-Центру та звинувачує у ній Олену Гончарук. У 2021 році вона виграла конкурс на посаду генерального директора Центру у чесний і прозорий спосіб, але з нею досі не підписали контракт ані Мінкульт (якому донедавна підпорядковувався Центр), ані Держкіно.
Результати роботи Довженко-Центру в 2021 році, яких ми досягли попри недофінансування й ковід, та які не помітила Марина Кудерчук:
- масштабне опитування кінознавців та оголошення рейтингу 100 найкращих фільмів в історії України, який було презентовано на “Книжковому Арсеналі” в Києві та на культурних форумах в Дніпрі та Маріуполі;
- розміщення рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно на сайті Довженко-Центру з детальними описами та документами фільмів;
- виставка «Польоти уві сні та наяву» (автор і куратор Андрій Алферов), присвячена однойменному фільму Романа Балаяна. Видання однойменного каталогу виставки, який отримав Спецвідзнаку за культурологічне дослідження на Міжнародному фестивалі “Книжковий Арсенал”;
- виставка “Сторіччя. Фелліні у світі”, присвячена 100-літтю від народження італійського режисера, спільно з Італійським культурним інститутом;
- онлайн-проєкт «Відкритий архів», де відбулися покази фільмів ВУФКУ з представленням від сучасних режисерів
- повернення Україні фільму ВУФКУ «Кіра Кіраліна» (1927), що вважався втраченим;
- 29 кінопоказів в Довженко-Центрі та 22 кінопокази на партнерських майданчиках в Україні, зокрема програми «Проти течії. Нонконформне українське кіно 1980-х», «Культурфільм: Українське єврейство у кіно. XX століття», «Нова генерація. Спецпокази сучасного українського кіно» та зустріч з режисером Миколою Рашеевим на показі фільму «Оберіг» (1991);
- ретроспектива «Незалежні» на Одеському міжнародному кінофестивалі, де було показано сім повнометражних фільмів та сім короткометражних фільмів, знятих за 30 років української Незалежності;
- «Моґі-фест» – перша в Україні ретроспектива українсько-французького режисера Леоніда Моґі (Могилевського) за сприяння Французького інституту та Італійського інституту культури;
- мультимедійний виставковий проєкт play, rec, pause…, присвячений творчості Олександра Гнилицького;
- покази українських фільмів в Португалії на міжнародному кінофестивалі BEAST, Північній Македонії, а також різних містах України (Запоріжжі, Львові, Дніпрі, Маріуполі, Кам'янському);
- французько-український фестиваль цифрового мистецтва та віртуальної реальності Novembre Numérique, спільно з Французьким інститутом;
- участь у виставці «Футуромарення» в Мистецькому Арсеналі;
- участь Довженко-Центру у щорічному конгресі FIAF, де проведено широкий обмін досвідом між кіноархівами понад 80 країн світу;
- лекції кінознавців Довженко-Центру на партнерських заходах, зокрема «Німота аматорського кіно: візуальні прийоми побудови наративу», «Ґендерний погляд на раннє українське кіно», «Dovzhenko Center and the State of Ukrainian Film Preservation and Archiving. From Post-Soviet Collapse to Sustainable Post-industry Institution», «Кіноаматори як сінефіли: осмислення медіа в домашньому ігровому кіно», «Малевич і Вертов: футуризм у кіно»;
- розробка виставок про українське кіно 1990-х років, Київську кінокопіювальну фабрику, радянський кіноаматорський рух, про історію “Укранімафільму” та українську анімацію;
- поповнення колекції кіноархіву більше ніж на 1500 одиниць, зокрема рідкісними афішами до українських та іноземних фільмів 1920-1930-х років, що були в українському прокаті, та фотодокументами кінодіячів та кінодіячок, зокрема Ніни Лі, Марії Заньковецької, Любові Гаккебуш, Вітольда Полонського, Наталі Ужвій, Віри Холодної та ін.
Якщо ж говорити про роботу Довженко-Центру в 2022 році, до повномасштабного вторгнення ми встигли:
- показати другий сезон кінопрограми "Нова генерація. Спецпокази сучасного українського кіно";
- спільно з Міністерством закордонних справ України організувати в Музеї кіно мультимедійну інсталяцію “Щедрик: Магія Різдва / Shchedryk: celebrating Christmas magic”, присвячену 100-літтю світової прем’єри знаменитого твору Миколи Леонтовича.
За майже шість місяців повномасштабного вторгнення, попри чергове скорочення фінансування і майже повну відсутність надходжень, ми організували:
- покази української анімації в київському метрополітені, яке містяни використовували як укриття (спільно з Департаментом культури КМДА);
- публікацію в The Guardian списку “20 фільмів, які допоможуть зрозуміти, що відбувається в Україні”;
- понад 50 кінопоказів в Україні, зокрема покази для внутрішньо переміщених осіб у Львові, Рівному, Дніпрі;
- близько 50 показів на підтримку України на кінофестивалях, в синематеках в Франції, Німеччині, Італії, Нідерландах, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Польщі, Хорватії, Литві, Ізраїлі, США, Австралії;
- участь та звернення до міжнародної аудиторії про ситуацію в Україні співробітників Довженко-Центру в конгресі FIAF та міжнародній конференції 'Global Audiovisual Archiving: Exchange of Knowledge and Practices’;
- благодійний фестиваль “КИЇВ 4.5.0”;
- круглий стіл із представниками кіносфери «Кіно і культурна дипломатія: досвіди після 24 лютого 2022 року» (спільно з Docudays UA);
- опис та оцифрування колекції Укранімафільм, підготовка виставки та освітнього проєкту про історію української анімації.
Про більш ранні проєкти та заходи Довженко-Центру можна дізнатись з відеозвіту інституції за 5 років діяльності.
Важливо також відзначити, що з 2006 року Довженко-Центр є єдиним від України членом Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF). Оскільки українське законодавство у царині кіноспадщини лишається досі нерозробленим, ми спираємося на стандарти й кодекс етики FIAF та притримуємося світових норм збереження і роботи з кіноспадщиною. Тож виокремлення колекції фільмів від Довженко-Центру, заплановане в рамках “реорганізації”, фактично означатиме виключення України зі світової мережі кіноархівів.
Реорганізація чи ліквідація?
Отже, Держкіно могло би ініціювати визнання за Довженко-Центром статусу Державного фонду фільмів України (на відміну від музейного чи архівного фондів, він в Україні законодавчо не оформлений), функції якого Центр фактично виконує протягом всього свого існування: крім опікування колекцією, за останні роки ми провели десятки наукових, кінематографічних та освітніх заходів і ствердили свій статус кіноархівної інституції світового рівня.
Замість цього Держкіно затіває “реорганізацію” Центру й передає його колекцію фільмів іншій установі, яка за 11 років свого існування не відзначилася нічим, окрім запису у держреєстрі, та планує подальшу реорганізацію вже цієї установи. Те, що залишається від Центру, переселяють за невідомою адресою та пропонують займатись незрозуміло чим. Ми вважаємо це ліквідацією Довженко-Центру. Держкіно – називає реорганізацією та дуже суперечливо комунікує її необхідність.
Тож наостанок викладемо вимоги колективу Довженко-Центру, які підтримали провідні культурні інституції України та ряд кінематографічних спільнот світу:
1. Скасувати наказ Державного агентства з питань кіно №100 від 05.08.2022 про реорганізацію та передачу повноважень ДП «Національний центр Олександра Довженка» (петицію до Уряду можна підписати тут)
2. Для захисту і розвитку національної кінематографічної спадщини, надати Довженко-Центру статус Державного фонду фільмів України.
3. Надати Довженко-Центру статус “Національний”.
4. Зобов’язати Державне агентство України з питань кіно оприлюднити аналітику проблематики і стратегію розвитку кіногалузі та всіх підпорядкованих організацій.