Нині ми спостерігаємо значне збільшення інтересу до української музики в Європі. Наскільки вагомою є така тенденція в Польщі?
Ця тенденція спостерігається й у Польщі, і на мою думку, це трохи поверхова реакція на російську агресію в Україну, а не достеменна зміна у формі поглибленого впізнавання української культури. Останній приклад – концерт Ukrainian Freedom Orchestra у Варшаві у рамках світового турне цього оркестру. Для “підтримки миру в Україні” до репертуару оркестру, крім твору Валентина Сильвестрова, поставили музику Бетховена, Брамса, Дворжака. Слава Богу, що не Чайковського… Це показує, радше, зневіру організаторів цього туру в українській музиці.
Виглядає на те, що організатори керувалися стереотипним уявленням європейців про українську музику, знаючи єдине її ім’я.
Сильвестров і справді є найвідомішим українським композитором у світі. Скажу від себе – і справедливо. Це правильно, що його музику вибрали. Шкода тільки, що ця нагода не стала можливістю показати й інших українських композиторів.
Чи відбилась виняткова увага до України в Польщі на організації цьогорічних «Днів української музики»?
Так, ця нова ситуація посиленої російської агресії викликала більшу прихильність до нашого заходу. Зокрема, мушу виділити увагу зі сторони польського Банку крайового господарства (BGK), який сам звернувся до нас із пропозицією співпраці, а також Фонду Most the Most, який постійно підтримує культурно-мистецькі проєкти (до речі, один з останніх – це польсько-українська постановка опери «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського для евакуйованих українських дітей). Ці дві інституції є нашими головними партнерами цього року.
Чим особлива теперішня програма?
Програма цьогорічного фестивалю утримує основне його положення: ми виконуємо лише українську музику. Але згадана співпраця з нашими партнерами дозволила нам запланувати великий фінальний ораторіальний концерт 8 вересня за участю чудових солістів, а також хору і симфонічного оркестру варшавської Національної філармонії. У творі Богдани Фроляк «Праведная душе» до віршів Тараса Шевченка на сцені буде 150 виконавців.
Але це не перший концерт у варшавській філармонії, чи не так?
Так, це вже не перший раз, коли ми співпрацюємо з філармонією у Варшаві у рамках наших «Днів». Третій фестиваль у 2001 році та четвертий у 2004-му відбулися у тісній співпраці з цією найважливішою музичною установою Польщі. Тоді директором варшавської філармонії був відомий польський диригент Антоні Віт. З його прихильності ці дві едиції нашого фестивалю були включені у сезонну програму філармонії, наші концерти потрапили у філармонічні річні буклети. Чергова співпраця мала місце у 2020 році, коли у фінальному концерті шостого фестивалю взяв участь камерний – через пандемію – склад оркестру варшавської філармонії.
Наскільки зацікавлена у цих подіях польська преса? Що говорять про українську музику критики? І чи впливає загалом критична думка у Польщі на культурні процеси?
Найбільше зацікавлення польської критики було на початках. Після першого фестивалю у 1999 році рецензент писав з-поміж іншого, що «заходи на такому високому художньому рівні, як «Дні української музики у Варшаві» не тільки інформують нас про те, що відбувається за «межею», але також збагачують не таке вже й багате музичне життя у Польщі» (Адам Суприновіч, «Ближче України», Рух Музичний, 6 лютого 2000 - Авт.). Після кожного фестивалю маємо відгуки, радше схвальні. Та я не думаю, що критична думка в Польщі якось впливає на культурні процеси.
Тобто останні роки інтерес критики йшов на спад?
За моїми спостереженнями, так. Маємо завжди цікаве обговорення Павла Маркушевського (польський музикознавець і музичний критик, - Ред.). Часопис «Рух музичний» також щось написав минулого разу. Але загалом на початках інтерес був більший. Побачимо, як буде тепер.
Які очікування щодо публіки? Чи можна сподіватися повних залів?
Питання публіки завжди було і залишається відкритим. Особливо, коли говоримо про високе мистецтво, а не про популярну естрадну активність. Не можу сказати, що попередні фестивалі збирали аншлаги… Як буде тепер – побачимо. Твори Валентина Сильвестрова у монографічній програмі концерту виконуватиме яскравий український піаніст Дмитро Чоні, який виступав цього року на одній з головних літніх польських подій – на Шопенівському фестивалі у Душніки Здруй. Другий концерт – це виступ варшавського ансамблю Chain Ensemble під диригуванням відомого польського віолончеліста Анджея Бауера. Прозвучать твори Леоніда Грабовського, Юрія Ланюка, Олександра Щетинського та Олега Безбородька. Про фінальний концерт, де прозвучить твір Богдани Фроляк, а також музика Олександра Шимка і Золтана Алмаші, я вже згадував. Назву лише знаменитих солістів: у концерті братиме участь один з найкращих польських віолончелістів Бартош Козяк, співаки з України Тамара Калінкіна (сопрано) й Наталка Половинка (мецо-сопрано) і польський баритон Губерт Запіур. Сподіваюся, що цей виконавський фактор також приверне увагу публіки.
Вже сьогодні українські композитори пишуть твори, де по-своєму фіксують образи війни. Є, наприклад, композиція «Очі в очі» Євгена Петриченка, де чуємо характерні звуки повітряної тривоги. Наскільки важливо продовжувати говорити про війну засобами мистецтва?
У світових культурних надбаннях є багато прикладів, де показується війна. Думаю, не тема визначає вагомість твору, а талант його творця. І, як знаємо з прикладу Йоганна Себастьяна Баха, не завжди сучасники вміють цей талант відчитати.
Сьогодні увага до української культури у світі «підкріплена» війною. Як після війни утримувати цей інтерес?
Це завдання для самих українців: не дати згаснути зацікавленню українською культурою. Це також справа ресурсів, які будуть на це спрямовані. Це справа розуміння найвищих державних установ вагомості української високої культури у боротьбі за місце України у світі. І це справа талантів поодиноких українських активістів і артистів у цій боротьбі. Колись один Шевченко сколихнув дрімучу націю. Тож треба вірити, що й сьогодні серед багатомільйонного народу знайдуться велетні, які не дозволять світові забути про Україну.
Від часу світового турне хору Олександра Кошиця, що у 1920-х роках пропагував ідею новоствореної УНР, напевно, більше ніколи у період незалежності українська музика не була цілеспрямованим інструментом політичної ваги. Зараз маємо такий шанс. Що потрібно, аби максимально ним скористатись?
Крім уваги держави до виділених коштів на культуру, можливо, треба згадати про ліфти для нових облич. Спостерігаю в Україні своєрідну заскорузлість у керівництві культурними установами. Думаю, що корисно було б в актуальній ситуації в Україні обмежити можливість керувати культурною установою двома каденціями. Така ротація могла би вдихнути багато нових ідей в культурне життя України. І треба тут дуже міцно підкреслити: українська культура повстає в Україні. Її маршрут у світ починається в Україні. Чим кращі будуть для неї умови в Україні – фінансові, організаційні, – тим більшим буде шанс, що Україна посідатиме належне місце на карті світу.
