17 серпня стало відомо, що Держкіно України підготувало наказ про “реорганізацію” Національного центру Олександра Довженка, де в 2017 році відкрили Музей кіно і де зберігається, по суті, все українське кіно — плівки, архівні документи, свідчення та наукові роботи. Наказ містить положення, з яких стає зрозуміло: про реорганізацію не йдеться, натомість йдеться про ліквідацію Довженко-центру та заміщення його маріонетковою квазі-інституцією. Наказом пропонується звільнити всіх співробітників Центру, а його майно передати “Науковому центру кінематографії України”, заснованому у 2011 році і з тих пір неактивному.
Держкіно своє рішення пояснює тим, що з Довженко-центру треба виокремити “Українську анімаційну студію”, яка б розпоряджалась правами на українську радянську анімацію. Тим, хто знайомий з історією анімації, не треба двічі пояснювати: за цим рішенням може стояти чиєсь приватне бажання заволодіти золотою жилою, адже йдеться про права на фільми Давида Черкаського, Едуарда Кирича, Євгена Сивоконя та інших.
Ще один важливий фактор у ситуації довкола Довженко-центру: забудовник. Ще в 2008 році будівлі на території Центру продали приватному власнику. Тривалий час керівництво Центру намагалось позбутися шматка землі, на якому розміщені продані будівлі, адже Центр платив за нього податок. Згодом Центр Довженка погодив межі ділянок із власником будівель і той розпочав будівництво ЖК White Lines — його результати ви можете бачити на тлі Центру.
Далі пряма мова Івана Козленка, колишнього директора Центру Довженка, з нашого минулорічного інтерв’ю: “Ми погодили компромісні межі ділянок, місто забрало в нас цей шматок на 1,8 га, винесло на голосування в Київраду і передало в оренду власнику будівель на 25 років, після чого почалось будівництво. Була домовленість, що якщо ми підемо на компроміс, забудовник зробить для нас низку інвестицій, які, як я вже казав, стосуються капітального ремонту фасаду, утеплення і будівництва сучасного фондосховища. Тобто того, що держава тут ніколи не робила. Я розумів, що ці компроміси і домовленості – неминучі. Я прийшов працювати у Центр Довженка 2011 року, і мені сказали, що Центр переїде на Кіностудію Довженка, а наш основний корпус продадуть. Було зрозуміло, що вся земельна ділянка є предметом інтересу забудовників”.
Інвестиційний договір так і не підписали: думаю, можна сміливо припустити, що вся земельна ділянка під Центром Довженка ніколи і не переставала бути предметом інтересу забудовників.
Колишній співробітник A Development на умовах анонімності розповів LB.ua, що ще влітку 2021 року в компанії знали, що забудують всю ділянку Довженко-центру і ні про які домовленості з ним всередині компанії не йшлося. За інформацією нашого співрозмовник, основна будівля Довженко-центру, згідно з планами забудовників, може бути знесена, а на її місці збудують торгівельний центр.
У Довженко-центрі розповідають, що про “інвестиційний договір” знову заговорили після того, як Іван Козленко перестав бути директором: у Міністерстві культури та інформаційної політики наполягали на тому, щоб Центр дозволив “девелоперам” будівництво одного з приміщень над сховищем, за що девелопер здійснив би поліпшення будівлі Центру та прилеглої території. Зауважимо, що Центр є державним підприємством, яке є лише розпорядником майна, а не його власником, і не може приймати таке рішення самостійно. Тож його мало би прийняти МКІП, але цього не зробило. Натомість Центр Довженка передали у підпорядкування Держкіно — у червні цього року, і МКІП умив руки.
В усій цій ситуації незрозуміло багато чого. Куди має подітись колекція? Що буде з інституцією, яка зберігає, реактуалізує і популяризує українське кіно? Якою є політика держави стосовно цього?
Дії влади у сфері культури за останні два роки свідчать про те, що культурна політика наразі є щонайменше сумнівною. У 2020 році уряд призначив головою Держкіно Марину Кудерчук, людину без досвіду роботи в менеджменті у сфері кіно, без належного знання англійської мови, без контактів та розуміння того, як працює кіноіндустрія.
У 2021 році культурна спільнота боролась за збереження процедур і принципів Українського культурного фонду, створеного, щоб зробити якогомога прозорішим розподіл державного фінансування на культурні проєкти. До появи УКФ це фінансування роздавали переважно вручну: хто перший опинився в кабінеті у міністра, той і отримав бюджет на фестиваль, книжку, концерт. Після 2021 року УКФ лежить в руїнах — символічно, звісно. Директором фонду є Владислав Берковський, який взяв на роботу своїх родичів (майже вся попередня команда звільнилась) і є абсолютно несамостійною фігурою, а всі ключові рішення приймає Наглядова рада, яка формувалась і працювала з порушеннями.
В тому ж таки 2021 році влада намагалась “хакнути” конкурс на посаду директора Мистецького Арсеналу. Процедуру вдалося проконтролювати, конкурс перезапустили і провели належним чином.
В Українського інституту, який знаходиться у підпорядкуванні Міністерства закордонних справ, все йде трохи краще: не зважаючи на недофінансування, він працює, а процедура конкурсу на посаду директора (конкурс відбувся в 2021 році) прописана так, що “хакнути” її набагато складніше. 2022 рік показав, що наявність в країні великої культурно-дипломатичної установи необхідна як повітря. Якби не спільні зусилля в сфері культурної дипломатії, Україна не мала б і половини тієї суб’єктності та статусу в очах західних партнерів, які має зараз, в кінці шостого місяця війни.
До кінця 2021 року спільнота підійшла з розумінням, що в системі державного управління культурою треба все змінювати: застаріла нормативна база блокує можливості для розвитку. Міністерство культури та інформаційної політики тим часом функціонувало в паралельній реальності.
Що було далі, ви знаєте.
Керуючись суспільним консенсусом про те, що під час війни владу критикувати не можна, а якщо й можна, то тихо і обережно, культурна спільнота робила все сама: евакуювала музеї, збирала кошти на армію, допомагала виживати колегам та їхнім інституціям.
“Ми обов’язково маємо про це серйозно поговорити, але після перемоги”, — обіцяли собі українські дієвці культури. А українська влада в культурі, яка вже неодноразово засвідчила свою некомпетентність, завершення війни вирішила не чекати, і продовжила свою роботу.
Якою є роль міністерства культури? Яку позицію воно обстоює, коли захищає українську культуру під час війни? Що буде після війни? Якими з цієї війни вийдуть українські інституції та ті, хто в них працює? Чи виживуть вони взагалі? Чи повернуться з-за кордону? Що їх тут чекає?
В очікуванні великої перебудови і в розмовах про відновлення є підозри, що роль експертів, спільнот та органів влади, які мали би формувати принципи та політики в усіх сферах життя українців, будуть мінімізовані. Адже в нашій країні є сили, які мають майже необмежену владу, і є ті, кого до прийняття ключових рішень не підпускають, — і, схоже, навіть такі фундаментальні злами, як повномасштабна війна, не змінюють статус кво у свідомості можновладців.
Справа не лише у забудовниках, які грають одну з ключових ролей у кейсі Довженко-центру і не лише у ньому. Справа у тому, хто і за якими принципами вирішує майбутнє країни. Країни, за яку ми нині боремось. Країни, в якій ми будемо разом жити після перемоги. Хто збудує цю країну і на якому фундаменті? Сьогоднішня ситуація довкола Довженко-центру та інших культурних інституцій країни свідчить про те, що цей фундамент, не зрозумілий багатьом можновладцям, погано обізнаним з історією культури, мистецтва, українського кіно, архітектури, може буде залитий бетоном — і фізично, і символічно.
Оновлення 19.08 17:15
У коментарі для LB.ua, власник компанії A Development Олексій Баранов повідомив, що не збирається купляти приміщення основного корпусу Довженко-центру.
"У мене ніколи не було бажання викупити це приміщення або приватизувати його. Нині — тим більше, адже через війну вся нерухомість в Києві наближається до нуля. Мені ці приміщення не потрібні”, — коментує він.
Баранов підтверджує, що в 2016 році вони з керівництвом Довженко-центру домовились розділити ділянку, підписали меморандум і далі йшли за цим меморандумом.
Вони також розробили інвестиційний договір, який передбачав, що забудовник отримає право зробити надбудову над бомбосховищем, яка була йому потрібна, щоб вирівняти лінію фасадів будівель об'єкту. Натомість він мав би зробити реконструкцію та утеплення фасаду Довженко-центру, внутрішній сквер та реконструкцію Голосіївської площі, модернізацію інженерних систем та реконструкцію самого бомбосховища, яке мали перетворити на фільмосховище.
За словами Івана Козленка, спершу розроблявся тристоронній договір, де сторонами виступили б інвестор, Довженко-центр та МКІП як гарант дотримання прав держави. Від цього варіанту МКІП відмовився. Наступна редакція передбачала двосторонній договір, який МКІП мав погодити своїм наказом.
“Ми з Іваном узгодили цей договір, і пішли з ним до тодішнього міністра — Володимира Бородянського. Бородянський нічого не зробив. Потім ми були у Олександра Ткаченка. Ткаченко нас два роки водив за ніс.
З Оленою Гончарук (в.о. директора Довженко-центру — авт.) ми також були на зустрічі з Олександром Ткаченком та Ростиславом Карандєєвим (перший заступник міністра культури — авт.). Ткаченко усно підтвердив, що затверджує договір, але по факту МКІП нічого не погодив", — додає Баранов.