Нещодавно директор російського Ермітажу Міхаіл Піотровський дав інтерв'ю “Російській газеті”, в якому відверто сказав, що культура для Росії є зброєю. Він озвучив саме те, що українські культурні діячі від початку війни намагалися донести до західних партнерів — і за це їх називали радикалами. Розкажіть про відповідь, яку підготував Український інститут.
Це інтерв'ю було своєрідним подарунком усім нам, попри те, що читати його надзвичайно важко. Адже це — концентрація всіх шовіністичних, ксенофобських, агресивних меседжів, які транслює російська культура. А подарунком воно стало тому, що нарешті один з ключових представників російської сфери культури висловив те, на що працює величезна російська пропагандистська машина, зокрема через російську культурну дипломатію.
Він неприховано визнав, що усі дієвці культури Росії є імперцями-мілітаристами, і що війна для Росії — це самоствердження нації. Що виставки Ермітажу за кордоном — це “спецоперація” на кшталт тої, яку Росію начебто веде в Україні. Це фантастично огидні твердження, які, на нашу думку, мали би примусити іноземних партнерів просто відмовитись від культурної співпраці з Росією — і саме це було основним посилом і основним меседжем нашої заяви.
Ми видали декілька таких заяв, і реакція на них є, вона змішана. Дехто розуміє наші аргументи і готовий відмовлятися від співпраці з Росією. Але дуже багато інституцій, особливо в Німеччині або Франції, все ще не сприймають заклики України до припинення співробітництва з Росією. Вочевидь тому, що присутність Росії там була історично глибша та міцніша, тож не всі навіть розуміють, чому Україна зараз просить про такі речі.
Що саме ви маєте на увазі, коли говорите про припинення співпраці? На кого це припинення має поширюватись?
Ми говоримо про необхідність розірвання будь-яких спільних проєктів з державними російськими інституціями, а також із тими, які прямо чи опосередковано підтримуються російським державним або олігархічним капіталом. Ми також закликаємо до того, щоб світові концертні зали, фестивалі та інші культурні майданчики припинили представлення творів російських режисерів або композиторів. Це може продемонструвати солідарність з Україною, а також, нарешті, вивільнити місце в репертуарах та програмних політиках для української культури, яка здебільшого була для багатьох невидимою чи просто нецікавою.
Хибний міф про абсолютну велич російської культури домінує на Заході, і ми бачимо, що навіть фахівці найвищого ґатунку перебувають в полоні ілюзій та застарілих стереотипів, отриманих ними ще в університеті або в інших професійних досвідах. Це ілюзії того, що російська культура чимось краща за культуру сусідніх із нею країн. Тому наш заклик зустрічає опір та нерозуміння. Цей опір також заснований і на звичайних бізнес-інтересах. Адже, наприклад, викреслювання творів композиторів з концертних програм або скасування постановок російських опер — це прямі збитки через розірвання контрактів та повернення квитків.
Наведіть приклади, де такі заклики Українського інституту спрацювали — і де не спрацювали.
До закликів Українського інституту та аналогічних закликів, які ширять багато інших дієвців української культури за кордоном, дуже добре дослухались польські колеги. Польські філармонії, концертні зали почали масово виключати російську музику зі свого репертуару. Також дослухались багато іноземних кінофестивалів, які відкликали свої запрошення до російських режисерів, або, принаймні, не ставили російських спікерів в одній панельній дискусії з українцями.
Великим кейсом — і успішним, і неуспішним — був цьогорічний Каннський кінофестиваль. На наш заклик, він перейменував фільм-відкриття цьогорічного фестивалю. Цей фільм мав мав вийти під назвою “Z”, тож ми звернулися до його режисера Мішеля Азанавічуса, а також до керівництва фестивалю, з проханням перейменувати його. Ми пояснювали, що “Z” є символом російської війни в Україні, тож саме зараз неприпустимо виводити стрічку з такою назвою. На щастя, режисер дослухався до наших прохань і висловив солідарність з Україною. Це прикре співпадіння нам вдалося виправити.
Разом із тим, до участі в конкурсі Каннського кінофестивалю був допущений російський режисер Кирило Сєрєбрєнніков, і фестиваль відмовився виключити його фільм “Дружина Чайковського”. Це спричинило велику хвилю обурення з боку української кіноспільноти. За наше звернення щодо цього фільму директор Каннського кінофестивалю назвав нас радикалами та ультрас — і слід сказати, це нам дуже полестило. Але все ж таки фільм залишився в програмі. Утім добре, що Сєрєбрєнніков отримав цей майданчик для висловлювання. Адже він використав свою пресконференцію в Каннах не для того, щоб засудити війну Росії проти України, а для того, щоб закликати світ зняти санкції з олігарха Абрамовича та поскаржитися на тяжку долю російських митців, які зараз не можуть ходити в McDonald’s або нормально користуватися банківськими картками за кордоном. Це теж був промовистий приклад того, що навіть так звані опозиційні дієвці російської культури не можуть вважатися “хорошимі русскімі».
Давайте поговоримо про свіжі проєкти Українського інституту. Той самий Сєрєбрєнніков відкривав цьогоріч Авіньйонський театральний фестиваль — але нам цікавіший Український павільйон та його програма, яку ви там підготували.
Авіньйонський фестиваль можна порівняти з Каннським кінофестивалем — по значущості для театральної індустрії, для перформативних мистецтв, для сучасного танцю. І цього року, за підтримки Французького інституту і кількох французьких партнерів, нам вдалося організувати там Український павільйон. Під цією назвою ми провели широку програму дискусій, покази українських вистав у записі та наживо. Були також лекції, презентації. Наші дієвці у сфері театру могли, на щастя, поїхати в Авіньйон і гідно представити там українське мистецтво. І слід сказати, що це важко було собі уявити ще півроку або рік тому. Зараз перед Україною відчинилося дуже багато дверей, які донедавна були зачинені.
Як змінилася українська культурна дипломатія з початком великого вторгнення? І як нам використати шанс, який дають ці відчинені двері?
Українська культурна дипломатія після 24 лютого змінилася одночасно в двох напрямах. По-перше, світ нарешті відкрив для себе Україну. Фантастична кількість людей лише 24 лютого усвідомила той факт, що Україна існує. Тож тепер задача культурної дипломатії — задовольнити величезний запит на знання про Україну, на контакти з Україною, на українську культуру, якій виринув у всіх регіонах світу, а особливо в Європі та Північній Америці.
З іншого боку, слід розуміти, що зараз державні інвестиції у сферу культури призупинені, оскільки ці витрати йдуть на потреби армії та соціальне забезпечення громадян. Тобто, ми працюємо в умовах браку коштів на таку діяльність. На допомогу приходять іноземні партнери: вони або дофінансовують наші проекти, або беруть повністю їхнє фінансування на себе, або створюють різноманітні програми підтримки українців, якими Український інститут також користується. Нам вдалося зберегти майже 80% наших проєктів запланованих на цей рік, у тому числі великий культурний сезон Україна-Британія, а також запровадити чимало нових проєктів, які вже безпосередньо реагують на виклики і контекст війни.
Наприклад, в нас є проєкт, який називається “Листівки з України”. Він присвячений архітектурній спадщині України, зруйнованої або пошкодженої після 24 лютого. Це велика міжнародна кампанія, яка фінансується USАID , покликана привернути увагу світу до того, які феноменально цінні архітектурні і культурні пам'ятки зараз нищаться в Україні. І яким чином вся Європа втрачає від цього важливу частину свого культурного спадку.
У світі починає накопичуватися певна втома від нашої війни, і відкриті для України двері починають потроху закриватися. Це об'єктивний фактор, він стосується політичного, економічного, дипломатичного фронту і, безумовно, культурного. Чи ви планували, як ми можемо подолати цю втому? Як підтримувати інтерес до України у світі?
Мені здається, що його найреалістичніше підтримувати саме засобами культури та мистецтва. Бо навіть поверховий аналіз медійного поля іноземних країн каже нам, що зараз кількість згадок про Україну зменшилась у десятки разів порівняно з лютим або березнем. Але цій втомі можна запобігти, якщо не говорити про себе виключно з позиції жертви. Якщо кожного дня закидати людей фотографіями з фронту, це справді втомлює. Але це — не єдина частина української історії сьогодення. Ми маємо також історію боротьби, героїзму, фантастичної громадянської солідарності. І це частина нашої динамічної та креативної культури. Ми маємо якнайширше представляти цю дуже суголосну світові культуру, яка може дивувати, вражати, яка може бути конкурентноспроможною. Це не втомлює. Це, навпаки, розважає та захоплює, дозволяє тримати увагу людей на хвилі солідарності з Україною.
Ми не знаємо, коли закінчиться війна, але не сумніваємось, що вона завершиться нашою перемогою. Якими з неї вийдуть українське мистецтво та культура? Якою буде нова комунікація з європейськими країнами?
Це дуже об'ємне питання. Я думаю, що українська культура вийде з цієї війни дуже пошрамованою: багато проєктів зараз на паузі, багато дієвців культури виїхали з України. І я не знаю напевно, коли саме вони повернуться додому. Ми довго будемо жити в економічній рецесії — а культуру завжди “ріжуть” першою в скрутних економічних умовах. Але разом із тим, мені здається, що наші митці уже готові до того, щоб осмислювати цю війну через літературу, кіно, сучасний театр. Як виявилось, ми дуже оперативні в цьому.
Наші партнери з Німеччини, Австрії, Франції дуже здивовані, що українська культурна сфера настільки швидко може реагувати на те, що відбувається в країні. Як правило, вони кажуть, що були би значно інертнішими на нашому місці. Ця наша якість їх дуже приваблює. Я думаю, що, серед цих художніх висловлювань, які частково є арт-терапією для митців, їх персональним способом прожити цю трагедію, буде дуже багато справжніх перлин, які зможуть гідно представити Україну в світі. Дуже хочеться, щоб процеси кіновиробництва, театральні процеси не були надовго перервані, тому що перерви сильно шкодять всій сфері. Людям потрібна робота, потрібна можливість працювати — і тоді нам буде з чим виходити у світ.
Зараз справді з’явилося багато мистецтва, так би мовити, швидкого реагування. І постає питання, наскільки адекватним може бути творче осмислення війни по гарячих слідах. Нещодавно ми говорили про це зі Сергієм Жаданом — він висловив думку, що не можуть швидко з’явитись хороші великі тексти про війну. Для цього повинен пройти якийсь час. Якщо казати про Другу світову — то значущі твори про неї з’явились за 5-10 років.
Сергій безумовно правий у тому, що твори великої форми можуть з'явитися лише згодом, коли автор знайде слова, щоб осмислити досвід цієї війни. Але разом із тим, ми бачимо інші приклади в інших формах. Наприклад, сучасна драма: є Театр Драматургів, який мав відкритися в Києві десь наприкінці лютого чи на початку березня. Він зараз існує за межами міста, він зібрав довкола себе велику кількість молодих українських драматургів, які вже написали за час війни чимало текстів, що осмислюють цей новий досвід тут і зараз. І цінність цих текстів, зокрема, у їхній прив'язці до моменту.
Також є документальне кіно, яке фіксує цю війну — і це теж дуже цінний художній матеріал. Прикладом тут може бути фільм “Маріуполіс 2” литовського режисера Мантаса Кведаравічюса. Він трагічно загинув у Маріуполі під час облоги міста, але встиг зняти за перші тижні війни продовження свого попереднього документального фільму, який розповідав про Маріуполь після 2014 року. Стрічка “Маріуполіс 2” стала місточком, який об'єднує два береги цієї трагедії, і ми підтримуємо її покази та рекомендуємо до перегляду нашим іноземним партнерам, бо це актуальний матеріал, який є в нас тут і зараз.
Ви згадали про цьогорічний сезон культури Україна — Британія. Що відбудеться під час нього, які заходи заплановані?
Цей культурний сезон ми разом із Британською Радою приурочили до 30-ї річниці встановлення дипломатичних відносин між нашими країнами. Ми замислили його ще два роки тому і дуже раді, що його вдається втілити навіть під час війни. Фактично, це будуть такі собі українські мистецькі інтервенції у ключові культурні події Британії. Наприклад, українські проєкти будуть присутні на Единбурзькому кінофестивалі, на літературному фестивалі у Хаддерсфілді, на фестивалі документального кіно у Шеффілді. Таких подій ми запланували понад два десятки, вони відбудуться в різних містах і на різних майданчиках Британії. Мені здається, це буде перша масштабна українська інтервенція в цій країні.
Культура Британії була добре представлена в Україні, зокрема, зусиллями Британської Ради. А ось Україна робить цей крок у відповідь лише зараз — але в таких умовах, коли Британія є одним із найнадійніших, найзавзятіших наших партнерів у плані економічної, політичної, військової підтримки. Мені здається, що цей сезон дуже вчасно лягає в цю двосторонню солідарність, що він дозволить британському суспільству краще зрозуміти, кого ж воно врешті підтримує.
Ви маєте спільні літературні проекти також і з Чехією — це цікаво, бо в цій країні є велика спільнота українців, які тимчасово сюди виїхали.
Я сподіваюсь, цій спільноті знайомий принаймні один з наших проектів: український стенд і програма на книжковому ярмарку “Світ книги”. Це щорічна найбільша книжкова подія країни, яка відбувається у Празі. Цьогоріч, разом із низкою українських партнерів і за підтримки нашого Посольства у Чехії, ми створили стенд, на якому були представлені актуальна українська література, переклади, музичні перформенси. Ми проводили дискусії присвячені ситуації в Україні — це була хороша комплексна програма, яку ми сподіваємось повторити і наступного року. Також, ще з 2020 року, ми працюємо з чеським фестивалем “Ніч літератури”, який популяризує сучасну європейську літературу. І ми раді, що Україна долучається до нього вже декілька років поспіль.
Поруч із посиленням присутності України, є питання щодо присутності російською культури в Європі. Російські культурні фонди, такі як фонд Горчакова, працюють вже тривалий час і насаджують свої наративи. Що нам із цим робити?
Саме для того, щоб зрозуміти, як із цим поводитися, ми вже декілька місяців проводимо дослідження роботи трьох китів російської культурної і публічної дипломатії, а насправді — пропаганди. Це фундація “Россотрудничество”, фонд “Русский мир”, фонд підтримки публічної дипломатії ім. Горчакова. Це або державні організації, або вони маскуються під громадські організації, але, тим не менш, повністю контролюються і фінансуються російським режимом. Вони працюють із різними аудиторіями і просувають свої токсичні наративи через культуру, через молодіжні обміни, через підтримку наукової співпраці, навіть через заходи, які відбуваються на високому політичному рівні.
Наприклад, один із цих фондів організовує в Німеччині так звані Потсдамські зустрічі. Це діалог країн під патронатом Міністерств закордонних справ, у якому беруть участь провідні експерти з зовнішньої політики, з культури, з громадянського суспільства. На цих зустрічах, під приводом діалогу про нову архітектуру європейської безпеки або під соусом міжкультурного діалогу, просуваються абсолютно деструктивні наративи.
Крім того, ці фонди фінансують велику мережу інших громадських організацій та культурних інституцій. Ми ж, зі свого боку, робимо публічними результати цих досліджень, ретельно деконструюємо цю роботу і звертаємося до всіх отримувачів грантів, до всіх партнерів цих фондів із закликом: подивіться, що ви робите. Подивіться, як ви фактично берете участь в цій російській пропагандистській машині, яка підживлює війну в Україні. Звісно, ми не можемо напряму впливати на їх рішення, і це не наша задача — але, принаймні, ми викриваємо цю діяльність і показуємо її справжнє обличчя.