Свій перший фільм про це місто Мантас замислив ще до воєнних дій 2014 року. Його, соціального антрополога, Маріуполь зацікавив своєю історією, де сліди грецької культури поєднувалися з радянською спадщиною та новими українськими реаліями. Окрім довгої історії міста, Мантаса також приваблювало його розташування. Здається, у режисера було особливе ставлення до води. Кадри з водною стихією пов'язували і ритмізували оповідання в його дебютному фільмі «Барзак», що розповідає про наслідки російського вторгнення до Чечні. Те, що 2014 року у приморське українське місто, яке Мантас заздалегідь обрав для зйомок, несподівано прийшли військові дії, не зупинило режисера в його бажанні зробити там свій фільм, але це також не стало головною темою стрічки. Військові події Мантас називав лише «унікальною конфігурацією місця та часу». А коли в лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Мантас перервав зйомки ігрового фільму в Уганді і знову вирушив до Маріуполя, щоб замість художнього кіно знімати антихудожню реальність.
«Маріуполіс 2» так само не схожий на «Маріуполіс 1», як і весна 2022-го не схожа на весну 2015-го. У першому фільмі війна була лише фоном для поетичного портрета міста, що продовжує жити своїм буденним життям. «Для мене це простір зі своєю міфологією та сильними образами. Ними можуть бути рибалки, фабрика, море, солдати, скрипка, куля», – говорив Мантас в інтерв'ю. У «Маріуполісі 2» вже немає різниці між фоном та об'єктом. Тут немає жодної поезії, жодних образів, ніякого концепту, внутрішньокадрової чи закадрової музики, продуманої композиції кадру, моря. Власне, немає кіно. Є лише сира реальність, яка перебуває поза естетикою, є лише війна, яка підім'яла під себе абсолютно все. Після смерті режисера його партнерка Ганна Білоброва змогла вивезти відеоматеріал з окупованого міста та разом з режисеркою монтажу Дунею Сичовою підготувата цей матеріал до перегляду. «Маріуполіс 2» — це ексгумація того, що могло стати фільмом, але вже ніколи ним не буде.
Мабуть, лише статичні кадри з видом міста, що повторюються раз за разом, можна назвати «красивими». У цій жахливій реальності, яка не надається до естетизації, вони виглядають як атавізм, що нагадує свого предка – фільм. Ліловий, ніжно-рожевий, бузковий – колір міста змінюється залежно від освітлення та часу доби, як на картинах імпресіоністів. Тільки замість Руанського собору тут купол православної церкви, зруйновані будинки, дерева, труби Азовсталі й туман від вибухів і займань, яким вкрите все місто.
Перший «Маріуполіс» починався з кульового отвору, крізь який камера дивилася на місто, а потім заглядала в різні райони, різні історії та різні життя. Другий «Маріуполіс» починається з темного сходового прольоту, в якому ховається людина (правило чотирьох стін, знайоме тепер кожному мешканцю України). Ми відразу перебуваємо всередині: всередині церкви, всередині війни, всередині міста, за вмиранням якого весь світ стежив у режимі онлайн. Протягом усього фільму ми практично не залишаємо простору баптистської церкви, де ховаються маріупольці (переважно літні люди та діти).
Я за звичкою написала «ми», використовуючи кінокритичний шаблон – але це, звичайно, неправда. Перебуваємо всередині та не залишаємо простору не ми, а Мантас Кведаравічус, і про його присутність нам нагадує кожен новий кадр. Уже в перші хвилини десь поруч прилітає бомба – і всі, включно з Мантасом за камерою, біжать в укриття. Розмірковуючи після зйомок першого фільму про необхідну дистанцію в роботі режисера-документаліста, Мантас говорив, що «ти маєш прибрати себе з кадру, ти маєш знімати об'єктивну позицію, де ти не є частиною картини». У «Маріуполісі 2» він відійшов від своїх правил, мовби колишній режисерський метод не міг впоратися з цією реальністю. Здається навіть, що, вмикаючи камеру, Мантас і не планував знімати фільм як фільм. Цей процес мав для нього якесь інше значення.
Він щоразу вступає в діалог з жителями Маріуполя, які, ховаючись у церкві, хочуть вірити в те, що говорить один з написів на стінах: «Я создам Церковь, и врата ада не одолеют ее». Коли знаходять автомат, Мантас вважає, що його потрібно викинути туди, де ним ніхто не зможе скористатися. Коли люди годують голубів, він каже за камерою: давай допоможу. Коли хтось говорить, що Маріуполь до війни був другим за рівнем чистоти повітря містом, Мантас підтверджує: так, тут було дуже гарне повітря. Фіксуючи руїни, він зізнається комусь: «Я знімав у таких місцях. Але це так неприємно. Так неприємно. Так шкода». І який у нього завжди м'який, добрий голос. Скільки в ньому любові до людей і до міста. Голос людини, яка намагалася протистояти нелюдському.
Якщо в «Маріуполісі 1» часто чути новини по радіо та телебаченню, то тут новин немає взагалі. Безперервний звуковий фон «Маріуполіса 2» – це звук обстрілів і вибухів. Трохи ближче, трохи далі, але гримить усю 1 годину і 48 хвилин, скільки триває фільм. Хтось у кадрі каже, що земля тремтить від вибухів, і дивується, як вона, земля, це взагалі витримує. Цей звук поєднується з людською мовою, ранковим співом півнів, гавканням собак. До нього в якийсь момент навіть уже звикаєш. І тому майже не дивуєшся, коли бачиш, як жінка спокійно продовжує варити суп у дворі церкви, тоді як решта людей біжать ховатися, почувши, що летить ракета.
Крім вибухів, чути уривки розмов, але вони, крім рідкісних винятків, не складаються у щось закінчене, цілісне, а вриваються на середині речення: хтось згадує своє минуле життя, хтось лає владу («що чесніша влада, то гірше ми живемо»), хтось скаржиться на те, що якщо з церкви виженуть, іти нікуди, хтось говорить про сина, який у Росії «какашками исходится» через те, що переживає за батьків. Мабуть, найзв'язніший монолог промовляє чоловік, у якого із 300 голубів залишилося 20, а від минулого побуту, на який він працював 32 роки – взагалі нічого. «Отака ситуація», – весь час повторює чоловік, ходячи по руїнах. Оце було знищено 4 березня, оце – 20-го, каже він і вказує на те, що колись було різними спорудами, а перетворилося на однакові руїни. Сміття у фільмі взагалі дуже багато. Щойно настає затишшя, сміття намагаються підмести, прибрати, розгребти, ніби так можна вигнати війну. Серед цих уламків колишнього існування чоловік дістає двох мертвих папужок: жовтого та блакитного. Показавши на камеру два мляві тільця, він викидає їх у загальну купу сміття.
Папужки – не єдині трупи в кадрі. Є там і два людських трупи. Мантас не дозволяв собі цього в попередніх фільмах. У фільмі про Чечню ми не бачимо жодного мертвого тіла. У «Маріуполісі 1» в одній сцені, знятій здалеку, падає людина. Але в «Маріуполісі 2» камера затримується на трупах досить довго та знімає їх зблизька. У цей момент неможливо не думати про те, що людина, яка стоїть за кадром і фіксує ці бездиханні тіла, за кілька днів теж стане одним з них. Ніби Мантас знімає свою смерть. Зараз, коли зображення мертвих тіл заполонили наші телефони, начебто можна було б уже звикнути. Але в залі Каннського фестивалю ця сцена справді шокує.
2016 року, коли перший «Маріуполіс» показали на Берлінському кінофестивалі. хто із закордонної публіки чув тоді про це місто? Мабуть, ніхто. Нині світ уже добре вивчив українську географію. Маріуполь і Буча останнім часом перетворилися, напевно, на «найпопулярніші» назви міст. Ім'я режисера згадують також частіше, ніж за його життя. Смерть робить відомими людей і міста.
Після перегляду «Маріуполіса 2», цього шматка сирої реальності, складно дивитися фільми каннської програми. Складно бачити сонце та пальми, людей, які випивають і сміються в барах. Важко слухати Серебреннікова, який розмірковує про значення російської культури. Важко писати про фільми. І здається, що можна писати лише про нефільми.
З початку повномасштабного російського вторгнення в Україні загинуло понад 20 журналістів, фотографів і режисерів. У світі навчилися вбивати дистанційно, а знімати – ні.