Скільки вистав ви зняли з репертуару Молодого театру з початком повномасштабної війни і чому?
У перший день [вторгнення] я видав наказ про зняття з репертуару 13 вистав. Крім того, ми зупинили роботу над двома виставами російських авторів, які були вже майже готові, бо робота почалася ще до пандемій. Ці 13 вистав – серед найкращих і найкасовіших. Грибоєдов, Платонов, Чехов, Бунін, Купрін. І в мене не виникає питання “чому?”. Я переконаний, що сьогодні не можна грати вистави за російською драматургією.
Вистава, яка була у ваших планах (“Ідіот” Достоєвського), викликала неоднозначне обговорення. Вас назвали апологетом “руского міра”. У Театрі Франка “Ідіот” так само йшов, його поставив Юрій Одинокий уже після 2014 року, у 2018-му. Театрів, які ставлять Чехова, Достоєвського, Гоголя, в Україні занадто багато, щоб усі перераховувати. Чим вас приваблювала російська класика?
Якщо простежити історію, то ми свідомо почали ставити російську класику саме після 2014 року. Щороку з 10 прем’єр одна завжди була за російською драматургією. І в цьому була моя свідома політика і мій фронт. Основне популістичне і пропагандистське гасло, яким керується наш ворог, що «бандерівці ненавидять російське, росіян, російську культуру». Моєю метою весь цей час було вибивати цей наратив з їхнього пропагандистського арсеналу.
Я розумів, що в Києві є багато людей, які вважають себе частиною «великої російської культури», розмовляють російською, під’єднані до того культурного поля - серіали, популярна музика, література. Значна частина з них не сприймає нічого українського, вони формувалися в ті часи, коли бути українцем було ознакою вторинності. Я завжди намагався прокричати цим людям зі сцени, що Росія має не лише путінську мораль і філософію.
Ставлячи російських авторів українською мовою усі 8 років війни, ми залучали прихильників «руського міра» до українського театру, ми лагідно українізували проросійськи налаштованих глядачів. Ті, хто, можливо, ніколи не пішов би на україномовну виставу, ходив на неї лише тому, що це був його улюблений Чехов, Пушкін, Достоєвський. Я завжди вірив, що, прийшовши на Толстого, ці люди знаходили в українському театрі мир, спокій, добро. І вони приходили ще не раз - на Квітку-Основ'яненка, Тютюнника, Карпенка-Карого, Шекспіра, Шиллера.
Я так само вірив, що, забороняючи російських класиків, ми тим самим заганяли прихильників руського міра в глухий кут, змушували їх ставати ще більш агресивними і ще більше ненавидіти Україну й українське. Ми давали фюреру зачіпки, формальні приводи для агресії.
Чи відчуваєте ви зараз особисту відповідальність за те, що допомагали проростати російській культурі в Україні? Адже потім вони прийшли нас рятувати та відстоювати тут «рускій мір»?
Але ж так само можна фантазувати і про те, що нас можуть прийти визволяти і американці, і британці, і німці. У нашому репертуарі всі вони представлені. Я пильно стежив за тим, щоб це було в пропорційній рівновазі, щоб репертуар був збалансований. І сучасна українська драматургія і українська класика. Значна кількість вистав, якими мені дорікають, була створена за п’єсами, написаними українцями за мотивами прозових творів російських авторів – Чехов, Бунін, Купрін і т.д. Фактично ці п’єси українські, хоча вважаються російськими. Це український культурний продукт.
Але я розумію, звідки в наших людей можуть народжуватися такі закиди щодо мене. Сьогодні українці переживають найтяжчі часи за все своє життя. Немає нічого страшнішого за війну. Війна несе зі собою безглузду смерть і нищить віру в цивілізацію. Агресія з боку ворога пробуджує в серцях людей відповідь, адекватну цій агресії. Вони шукають ворогів серед своїх і воюють з ними тією зброєю, яка їм доступна. Полювання на відьом, хейт – це зло. Але злом ніколи ще не вдавалося перемогти зло. У цей непростий час нам, українцям, треба єднатися, треба вистояти духовно і морально. Не дозволити собі опуститися до рівня ворога. Треба не дати Путіну прорости всередині нас.
На вашу думку як режисера та худкерівника, чи можна було б залишити виставу “Горе з розуму”, де головний герой Чацький виходить на сцену в синьому шоломі миротворця і шинелі? Чи відчитували ці деталі глядачі? Це ж була пародія на "рускій мір"?
Мистецтво часто має здатність бути пророчим, передбачати або застерігати. “Горе з розуму” - це 2015 рік. Уже тоді я показав у цій виставі, яким насправді є російський солдат. Там є такий персонаж Скалозуб. Нічого більш мерзенного я у своїй режисерській практиці не створював. Він матюкався, хапав за груди жінок, ходив у касці імперського легіонера з триколором, співав “Вишєл в стєпь донецкую парєнь молодой”. Цей образ, якого переконливо грав Саша Ромашко, вже тоді показував те, що ми бачимо зараз: російського солдата-виродка. Тоді глядачі мені казали, що я перебільшую, що так не буває. Тепер бачимо – буває.
Повернути цю виставу, як і інші, можливо буде, тільки коли закінчиться війна. А війна закінчиться тільки тоді, коли Путіним підпише акт про капітуляцію, коли весь російський народ попросить вибачення, покається за те зло, те горе, яке вони принесли в наш дім, коли будуть виплачені репарації. Тільки тоді закінчиться війна. До того часу ні до чого російського я торкатися не зможу.
У нас була вистава “Ласкаво просимо до пекла” – я пишаюся тим, що ми її зробили. Вистава про війну, яку 8 років веде проти нас Путін. В основі, крім документальних матеріалів, – п’єса російського автора про жахи чеченської війни. У контексті мого фронту мені було важливо, щоб самі росіяни показували, яке зло вони роблять. Що це не «бандерівці» брешуть про звірства російських солдатів, що це правда. Я лише переніс місце дії на Донбас, просто поміняв одне слово «Чечня» на «Донбас» – і все. І ще тоді, три роки тому, моя вистава закінчувалася тим, що мертві російські солдати, яких за їхні звірства не пускають до раю, усвідомлюють, що вони повинні покаятися, повинні залізти в голову до Путіна і змусити його зупинити цю війну. Три роки тому я, мабуть, єдиний в Україні вголос зі сцени державного театру називав Путіна х..лом. А сьогодні псевдопатріоти називають мене, як ви кажете, «апологетом руського міра».
Чи може український театр бути самодостатнім і цікавим глядачам за кордоном, якщо відмовиться від російської класики?
Я не впевнений, що сьогодні всі українські театри, як ми, відмовляться від своїх вистав за російськими авторами. Це справа кожного. Але чи може український театр бути на рівних з усім світовим театром, який у Берліні, Лондоні, Парижі, Нью-Йорку ставить Чехова, Достоєвського, Толстого? Ми маємо бути у світовому контексті. Ці автори повернуться на наші сцени, але має минути багато часу після завершення війни. А до того часу в нас є своя драматургія, є світова. Мільйони п’єс. Вистачить що ставити. Упевнений, що ми зможемо наповнити наш репертуар світовою класикою або сучасною українською драматургією. До того ж, хоч усі і вважають Гоголя російським, я не знімаю його з репертуару.
Тобто “Шинель” лишиться?
Так, “Шинель” ми лишаємо. Для мене він не російський письменник, він український автор, який народився в Російській імперії і був змушений писати російською.
Скажіть, а 13 вистав – це який відсоток вашого репертуару?
Якщо в нас було більше ніж 60 вистав…
Ви можете порахувати, скільки приблизно ви втратили в касі?
Ми втратимо глядачів, бо всі вистави обростають своїм глядачем, працює сарафанне радіо. Таким чином створюється енергетичне поле кожної вистави. Коли ми тільки випустили “Горе з розуму”, то на кілька перших вистав прийшли всі справжні апологети російської культури. Але вони підводилися рядами і виходили з залу під час спектаклю. Бо вони розуміли, про що він. Розуміли пародію на рускій мір – і їм це не подобалося. І вчительки російської мови, які сподівалися сюди приводити дітей, влаштовували адміністраторам істерики і казали, що ми познущалися над великою російською класикою. Але потім дуже швидко зали наповнили інші глядачі, які правильно зрозуміли, хто такий Чацький і яка його роль у сучасній Україні.
Ви вірите в російського ліберала?
Я вірю, що в Росії є люди. У загальнолюдському значенні. Нормальні люди, які розуміють, що таке добро і що таке зло.
Як ви пояснюєте для себе те, що російські актори, режисери та художні керівники театрів публічно закликають нищити українців?
Вони всі є жертвами російської пропаганди, а це серйозні нейролінгвістичні технології. Вони закодовані, загіпнотизовані. Їм протягом багатьох років казали на біле чорне, а на чорне - біле. І це тепер їхня система координат. До того ж ці люди живуть у тотальному страху, вони не можуть дозволити собі бути вільними у своїх думках, у своїх висловах. Вони нещасні в цьому.
Я був піонером, комсомольцем і знаю, що це таке, той тоталітарний страх. Тоді всі жили так. Але в кінці 1980-х уже була відлига, а те, що в них зараз там - це 1937 рік. Це терор. Думаю, що це основні фактори, які впливають на те, що вони проявляють у собі нелюдськість. Закликати кидати ядерні бомби, вбивати, ґвалтувати, нищити - це нелюдські прояви. І, напевне, в кожній людині дрімає «звір», «нелюдь». От вони, як нація, розбудили в собі нелюдя і приспали людину.
Дід мені, підлітку, розказував про те, що Воронеж і Кубань - це Україна. Розказував, як енкаведисти переодягалися в бандерівців і йшли вирізати цілі села, щоб потім звинувачувати українців. Розповідав про Голодомор, про те, як енкаведисти забирали хліб і як матері їли своїх дітей. Я зростав у цій атмосфері страху та люто її ненавидів. Тому розумію, що там у них відбувається. Але якщо в них не прокинеться людина і вони не присплять звіра, то нація їхня просто зникне, як зникло багато націй, і ніякий Толстой і Достоєвський їх не врятують.
Як ви ставитеся до ідеї чорних і білих списків у культурі?
Це закон воєнного часу, інакше не може бути. Лише чорне і біле. Кримов, Галкін, Орлуша, Чулпан - у кого повернеться язик сказати, що вони путіністи? Список - це спосіб відрізнити і побачити цих людей.
Звісно, не всім стає сміливості відкрито виступати проти Путіна. Вони мусять думати, чи не підставлять цим своїх друзів чи рідних. Думати про своє життя. Це той самий страх, який змушує під час війни тікати з країни чи ховатися в бомбосховищі. Він нам усім знайомий, і нікого не можна звинувачувати за це почуття.
Переконаний, що такий білий список є. Багато людей бачать і розуміють, що відбувається. Тому не можна ставити тавро на всіх, бо історія це все вже проходила не раз.
Як театр своїми силами може пришвидшувати перемогу?
Ми зараз не можемо працювати, бо значна частина співробітників виїхала з Києва. А примусити людей приїхати теж ніхто не має права. До того ж у нас лише 40% фінансування зараз. Але ми постійно на зв'язку з усіма. З початку квітня, коли театрам дозволили працювати, ми зібрали ініціативну групу - близько 20 людей - і репетируємо зараз на волонтерських засадах. Відновлюємо наше “Сватання”, робимо вуличну виставу. У нас уже є запрошення з Бородянки - поїхати показати вистави на вулиці і в будинку культури. І зараз робимо казку “Коза-дереза”, яку будемо показувати діткам у дитячих будинках і лікарнях.
Основна ж наша робота зараз - ми створюємо патріотичну виставу-концерт. Вона має умовну назву “Нескорені”. У ній буде відображено наше сьогодення. Цими виставами, які ми плануємо грати безкоштовно, хочемо підтримати всіх наших людей.
Імовірно, до повномасштабної війни у театрі не було обмежень на вибір драматичного матеріалу, з яким працювати. Чи будуть вони зараз, і якщо так, то як вони коротко формулюються?
До моменту завершення війни однозначно російської драматургії не буде. Що буде потім - ніхто не знає. Ми пройшли Другу світову війну і зміну ставлення до німецької культури, науки, літератури, філософії. І, зрештою, сьогодні ми граємо німецьку драматургію, хоча пройшли через такі самі жахи війни. Якщо Росія виконає таку саму роботу над помилками, як Німеччина свого часу, то ставлення світу до російської культури вирівняється. Але як говорив їхній Достоєвський, щастя всього світу не варте однієї сльози на щоці невинної дитини.
Митці з 2014 року намагалися осмислити війну. У театрах можна було переглянути “Погані дорогі” Трунової та Ворожбит, “Війну” Петросяна та Ларса Нурена. У Молодому - “Ласкаво просимо до пекла”, переосмислену з “Мамочки” Зуєва, про яку ви вже згадували. Чи потребуватиме тема війни уточнення після воєнних злочинів повномасштабного вторгнення, чи будуть ще вистави про війну?
Про війну - це не означає про якісь сюжети. Про війну - це про силу духу, про єдність нації, про віру в майбутнє. Усе те, завдяки чому ми зараз перемагаємо і переможемо. Зараз час, коли ці всі поняття набувають смислу і форми. Зараз їх можна помацати руками, про них можна говорити на конкретних прикладах. І після війни це треба буде обов'язково закарбувати, щоб це перейшло наступним поколінням. Бо щойно покоління забувають жахи війни - то починається нова війна.
Я багато зараз читаю і розумію, що після війни, після перемоги треба буде піднімати людей. Багато хто втратив близьких, у когось зруйновано все… Після цього не можна показувати драми і трагедії - те, що я завжди любив як режисер. Люди не захочуть це бачити, їм будуть потрібні хороші п'єси, які зможуть їх підбадьорити, підняти емоційний стан. А таких дуже мало насправді, бо впадати в "ширпотреб" і грати водевільчики чи ситуативні комедії - це теж не той шлях.
Тобто ви будете чекати на закінчення війни? Але ж ніхто напевне не спрогнозує, скільки вона триватиме…
Будемо поки що ставити класику. Ніяких сучасних ситуативних «газетних історій». Усі дрібні проблеми зараз потонуть в основній проблемі життя і смерті. Тому треба звертатися до класики.
Розкажіть про Європейську театральну конвенцію. Участь у ній - це хороша історія для мережування, для участі у фестивалях і для реалізації культури як дипломатії.
З державних театрів України ми єдині члени цієї конвенції. Ми її учасники вже років вісім, якщо не більше. Цього року до війни ми встигли сплатити внесок, бо участь у Європейській конвенції не безкоштовна. У перші дні відкритої агресії я записав до неї звернення, в якому просив підтримати нашу ініціативу і запровадити культурні санкції проти РФ. Зараз буде конференція у Празі, тема якої - війна в Україні. Я мав би туди їхати, але, ясна річ, не виїду, тому буду онлайн. Вони запустили збір коштів для України, у тому числі для нашого театру і наших проєктів, які ми зараз робимо волонтерськими силами.
Поговорімо про стратегію Молодого театру як національного. Що означає для вас цей статус? Що ви хочете ним змінити?
Статус національного не дає поки що нічого, крім самоідентифікації і відчуття, що ми продовжуємо справу Курбаса. Ясна річ, для більшості працівників це була надія, що поліпшиться матеріальний стан, але цього не сталося, і я не впевнений, що це станеться. Нас постійно відфутболюють, і закон не виконується: немає тих [зарплатних] коефіцієнтів, які мали б бути.
Але для нас важливо, що держава визнала унікальне національне явище, яке було в Україні 103 роки тому - Молодий театр Курбаса. За два-три роки свого існування він зробив революцію в театральному світі того часу, заклав театральні закони, які ми вписали у свій статут теперішнього театру і які сповідуємо. Є театр "Глобус" у Лондоні, який стоїть не там, де стояв "Глобус", але який сповідує ті самі цінності. Є Молодий театр, який розташований у тому самому приміщенні і сповідує мистецькі принципи Курбаса. Це для нас головний сенс цього статусу.
Молодий театр розташований на Прорізній, яку перетинає Пушкінська. Чи перейменовували б ви цю вулицю? Яку назву або чиє ім'я вулиці ви запропонували б для перейменування загалом?
Думаю, що вона мала якусь першу назву до того, як стати Пушкінською. Треба повернутися до цієї назви. Тоді буде дотримано історичний контекст і знімуться всі дискусії з цього приводу. Якщо в суспільства є такий запит, то не реагувати на нього не можна, у нас же демократія.