Ви в Чехії з початку травня, у вас тут заплановані концерти в рамках благодійного туру на підтримку Збройних сил України. Розкажіть про це більш докладно.
Я разом з іншими музикантами гурту «Друга ріка» на початку війни подумав, що ми вже більше ніколи не гратимемо разом чи окремо, бо не хотілося чути ніяких звуків. Нашою музикою були вибухи російських ракет і відповідь нашої артилерії. Десь на десятий день війни я увімкнув музику в машині, коли нікого не було поруч. І я почав кричати, читати реп, зробив таку гучність, щоб не чути навіть себе. Я викричався — і тоді зрозумів, що тепер можу принаймні чути музику.
Але грати нам не хотілося, ми навіть не говорили про це. Кожен займався тим, чим міг. Мої син і брат записались до тероборони, я туди, на жаль, не потрапив і почав писати різні звернення до колег у Росії. Тоді зрозумів, що все це просто в залізну браму. Потім ми будували барикади, блокпости.
Це в Києві чи в Київській області?
Це все було в Київській і в Житомирській областях. Я втратив у Гостомелі будинок, і якраз після цього мій двоюрідний брат записався до Збройних сил, хоча до того він був скептично налаштований щодо війни з Росією, бо, як і я, має там багато родичів. Я запостив цей будинок на фейсбуці і, користуючись моментом, почав збирати кошти на амуніцію — бо брат сказав, що вони голі й босі. Раніше я ніколи не збирав грошей. За лічені дні я зібрав майже мільйон гривень — їх вистачило на купівлю амуніції для 104 захисників. Складнішою проблемою була власне купівля, бо все це замовляли в Польщі і воно дуже довго йшло.
Зрештою, все спрацювало, і тоді ми зрозуміли, що гуртом ми зможемо зібрати як мінімум у 5 разів більше. Ми влаштували концерт у “Бункері”, у пабі в Житомирі — колись ніхто не розраховував на війну і всі підвали в центрі стали пабами. Це був онлайн-концерт, який ми назвали «Маріуполь». За той період, поки ми грали, ми зібрали 600 тисяч. Тоді отримали запрошення від нашого європейського промоутера, з яким раніше були довгі перемовини. Але війна стала таким стимулятором, що все пішло набагато швидше, і ми організували наш благодійний тур за лічені дні.
Це європейський тур?
Так, це виступи у Вільнюсі, Ризі, Таллінні, Празі і Брно. Коли ми були на кордоні, зателефонувала ще одна пані з Кракова – і до туру долучився ще й Краків. Прага вже продана як концерт, там солдаут, добігаємо до солдауту і в Брно. Нині я у Варшаві, нарешті побачив дітей, уперше за два місяці. Я зупинився на заправці, на паркінгу, щоб дати вам інтерв’ю, і потім прямую до Праги, завтра в нас там концерт.
Після Чехії цей тур ще триватиме? Які міста ви будете відвідувати далі?
Варшаву, Вроцлав і Познань точно додамо до нашого туру — це буде, скоріш за все, у червні. Уже є підтверджена нова дата у Вільнюсі, потім Париж і Ніцца, є перемовини зі Швецією та Данією. Є навіть запрошення на Нову Зеландію і Австралію. І щойно я отримав підтвердження з Брюсселя, одразу після Кракова ми маємо ще один виступ у Брюсселі на Дні Європи.
Ви поставили собі якийсь план мінімум зі збору коштів для ЗСУ?
Я зараз не питаю, скільки на наш рахунок надійшло коштів. Ясно, що потім я отримаю звіт про всі ті збори, але поки що я не знаю. На жаль, грошима за квитки розпоряджаються організатори, які не можуть спрямувати кошти саме на закупівлю амуніції, вони допомагають госпіталям і біженцям. Тому ми окремо збираємо на свій рахунок пожертви. Тобто українці, які після 24 лютого перетнули кордон, можуть зайти на наш концерт безкоштовно та зробити пожертву на амуніцію для ЗСУ.
Між концертами ви зустрічаєтеся з українцями, які тимчасово виїхали за кордон, а їх доволі багато. Тільки в Чехії їх зараз понад 320 тисяч. Розкажіть, будь ласка, про емоційну складову цих зустрічей, про якісь людські історії, які вас вразили.
У Ризі мене вразила виставка-протест навпроти російського посольства. Там стоять такі щити, на яких з одного боку написано те, що брешуть росіяни, а з іншого можна прочитати правду. Цю виставку влаштували тимчасово переміщені з Маріуполя разом з тими, хто там постійно проживає. І це дуже зворушливо, бо люди, які в принципі не мали коштів ні на що, зробили це за власний рахунок. І це виключно жінки, бо чоловіків там майже немає. І це дуже важлива наглядна агітація, бо не секрет, що в Латвії дуже багато ватного російськомовного населення.
Туди виїхало багато росіян, бо там були так звані інвестиційні візи, і середній клас купував там нерухомість. І от 1 жовтня в Латвії відбудуться парламентські вибори, і від цих росіян тепер багато що залежить. До речі, наскільки я знаю, ви розірвали свої контракти з Росією, але якісь зобов’язання, мабуть, залишились? Як бути з цим? Як взагалі українська музика переживає цю трансформацію з погляду таких от комерційних стосунків?
Зараз є унікальна нагода, незважаючи на трагічні часи, зблизитися з європейським цехом. Ми це мали зробити раніше, мали стукати у вікно в Європу, інтегруватися і музично, і культурно саме в цей простір, а не лізти в російське брудне, засране вікно, бо нічого доброго з цього ми не отримали. Навпаки, підтримуючи все російське, ми отримали війну, ми її наблизили.
Що сьогодні європейці роблять для нас? Наприклад, ZAiKS — це польська організація колективного управління, наш партнер — забезпечила допомогу переміщеним особам творчих професій, які перебувають у Польщі. Це 5 тисяч злотих на автора, на авторку чи на члена родини. Така сама історія з OSA, це чеська організація. У Вільнюсі організація колективного управління LATGA пропонує стипендії для українців. Крім того, CISAC – це світове товариство авторів – уже перерахувало на рахунки нашої громадської організації 290 тисяч євро, які ми розподілили серед українських авторів, перш за все серед тих, хто передав нам на управління свої права, а потім і серед інших. Я не думаю, що якби на нас, умовно, напала якась європейська країна, росіяни показали б нам щось подібне. Росіяни нам не сплатили жодної копійки протягом кількох років навіть за те, що ми заробили — маю на увазі нашу організацію (ГО «Українська агенція з авторських та суміжних справ». – Ред.).
А з цим можна щось зробити?
Нічого, треба зробити бомбу, щоб їх не стало — оце й усе, що можна зробити.
Якщо ми говоримо про політику чи дипломатію, усе ж таки є Міжнародний суд ООН, Міжнародний кримінальний суд. А як цей випадок регулюється на міжнародному рівні?
Поки що навіть на українському рівні в нас це питання не вирішено. Я не знаю, що зараз із тим законопроєктом про гроші фізичних осіб. Бо наша організація фактично заморозила на рахунку гроші саме фізичних осіб з Росії, а не Сбербанку, наприклад. Це гроші, які мали б надійти кіркоровим, басковим, шнуровим та іншим ху…лам, вибачте. І це поки що не врегульовано.
Ви говорите про законопроєкт народного депутата від «Слуги народу» Дмитра Наталухи?
Мені здається, що так. Я цим не цікавився в останні дні, тому що займався іншим. Іноді в мене немає часу навіть помитися після концерту, виспатись, тому я не знаю, яка доля цього законопроєкту. (1 квітня Верховна Рада прийняла цей законопроєкт, він уточнює коло резидентів РФ, до активів яких застосовуватиметься примусове вилучення в Україні об'єктів права власності. – Ред.)
Ви казали, що на початку агресії намагалися достукатися до колег-музикантів з Росії. І насправді це робили дуже багато українських селебритиз, у хорошому сенсі цього слова. Але потім якось це все зійшло нанівець. Це тому, що до них неможливо достукатися?
Ви знаєте, коли я зрозумів, що не достукався навіть до свого племінника, в якого дядько, мій брат, воює за Україну, то мені стало ясно, що нема чого звертатися до тих артистів. У перший день, коли я їхав до дітей у Гостомель, чув, як летіли гелікоптери. Тоді я ще не розрізняв звук гелікоптера і ракети і спочатку думав, що це ракета. Але потім побачив їх і навіть мав нагоду відзняти той "байрактар", який збив їх — він розвернувся просто перед моїми очима. І коли перші три гелікоптери впали, я одразу відправив відео племіннику в Мурманськ. Кажу: ось, твої землячки нас б’ють і, здається, якраз наш гостомельський аеропорт. А він мені пише: «Нє может бить!»
Поговорімо ще про більш глобальні виклики, які постали перед українською творчою індустрією з огляду на війну. Перше – це питання майже філософське. Толерувати чи не толерувати українських виконавців, які заробляли свої статки на концертах у Росії з початку війни у 2014 році? Чи не перетворюється це на полювання на відьом?
Хочемо ми цього чи ні, але таке полювання вже відкрито. Я хотів би утриматися, але зараз, під час війни, займати нейтральну позицію – це не мати позиції. Я все-ж таки за те, щоб ті музиканти, які, умовно кажучи, покаялись і можуть зараз у війні допомогти, – щоб вони робили це, віддавали гроші, які заробляють, на підтримку України, на ЗСУ, на тих, хто постраждав від російської агресії. Таким чином вони можуть реабілітуватися, принаймні перед самими собою. Тому я проти полювання на відьом. Я сам дивився декілька відео Барських, я дивився Дорна – мені важко це казати, але я розумію, що вони жертви отієї насильницької русифікації. Так, вони брали ці гроші, хтось – свідомо, хтось – ні, але всі без винятку українські артисти, навіть ті, хто співав українською, так чи інакше стали жертвою російського бабла.
Коли ми приходили на ефір якогось шоу, ми розуміли, що праймтайм викуплений росіянами, що ці умовні 5 тисяч доларів за вихід в один епізод дають саме росіяни, а не українці. І коли ти хочеш співати українську пісню, то тобі кажуть: «Нет, вот это вот не пойте, а вот это вот можно, потому что это было в фильме «В бой идут одни старики». Усі без винятку телеканали були інтегровані в російське бабло. Тому не треба зараз показувати пальцем, хто був винен, а хто не був… Усі ми винні, бо всі ми хавали це бабло й отримуємо тепер залізо, яке падає нам на голови. Тому всім нам треба реабілітуватися, всім відбиватися і всім воювати разом. Іншого виходу в нас немає, бо іншої країни в нас немає.
У кінці 2021 року топи українських чартів Spotify, YouTube показували дуже багато російських виконавців. Що зараз? Як змінилася ситуація?
Так, Google показував нам, що українці споживали 50% російського контенту, так само приблизно Spotify. Ще 40% – це був контент західний, світовий, і десь 10% – український. Зараз ситуація змінилася. Я ще не бачив звітів, але думаю, що ми почали споживати менше російського контенту. Проте не хочу себе тішити, бо, розмовляючи з молоддю в Україні, бачив: вони розуміють, що триває війна, але вони продовжують слухати російську музику. Я кожному зустрічному тинейджеру намагався пояснити, що це невинне прослуховування чи перегляд на YouTube якогось Дудя – це не просто ти собі тихенько подивився і забув. Це означає, що ти автоматично відправив гроші кацапам, які потім повертаються залізом на твою ж голову.
Зараз у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт, який, зокрема, передбачає збільшення україномовного контенту з 35% до 50%. Це означає, що, наприклад, кожна друга пісня на радіо має бути українською. Питання в тому, чи маємо ми таку кількість якісного українського контенту? І чи не викличе це зворотний ефект?
Я залишив би квоти такими, якими вони є, бо це виглядає як популізм на фоні війни. Впихаючи в ефір максимальну кількість україномовних пісень і забороняючи інше, тим самим змушуємо споживача йти в мережу і там шукати все те лайно, яке він не з’їв з радіо. І він у будь-якому разі знайде собі його, бо мережу ніхто не закриє. Тому треба вести важкі перемовини з Google, зі Spotify, з усім світом, аби якимось чином обмежити таке постачання чи розповсюдження контенту на території України. Отам треба працювати.
Питання наостанок: що ви думаєте про ті колаборації західних і наших музикантів, яких зараз усе більшає і більшає? Це, наприклад, Pink Floyd і "Бумбокс".
Я можу це тільки вітати. Так потрібно було робити вже давно, витісняти російський контент в Україні, саме втручаючись у мережу, а не тільки в телерадіопростір, інтегруватися, створювати якісь колаборації з західними виконавцями.
Зараз про такі колаборації можна дуже швидко домовитися. Раніше, наприклад, щоб заспівати з якимось західним виконавцем, потрібно було витратити місяці, іноді роки. Але ось ми приїхали в Ригу, і за 2-3 дні домовились із латвійською групою Tautumeitas, чиї кліпи набирають по 12-13 мільйонів переглядів на YouTube. Ми стояли на сцені на їхньому концерті, відкривали його піснею «Три хвилини», а потім вони прийшли на фінал вже нашого концерту, одягнені в стилізоване українське вбрання, і співали з нами цю пісню. Треба використовувати цей момент – він трагічний для суспільства, але ми маємо винести з нього максимум уроків і максимум профіту.