Раніше у видавництво «Темпора» приходили поодинокі фріки, які люто зиркали на полицю із серією «Наші 20-ті» і злобно кидали: «комуняк видаєте?». У нас було досить часу, щоб розібратися, хто з них хто, які у них гріхи і заслуги перед українською культурою та зважити їх на терезах суворої історії. Тепер у нас зовсім мало часу, але ми повинні це зробити.
7 березня в Харкові під час обстрілу зазнав пошкоджень будинок «Слово». Той будинок, у якому в різний час жили й творили Павло Тичина, Леонід Первомайський, Микола Трублаїні. За три роки Великого терору більше як половину мешканців будинку забрали «чорні воронки». 13 травня 1933 року Микола Хвильовий, лідер покоління, випустив собі кулю в скроню. Це був кінець «наших 20-х». Ми називаємо цей період «Розстріляним Відродженням». Сьогодні вороги хочуть убити навіть нашу пам’ять.
Що має статися, щоб ми визнали 1920-ті і ціле ХХ століття нашою історією? Нам незручно це пам’ятати? Можливо, добре було б мати чорно-білу історію і точно знати, де добро і де зло, хто друзі і хто вороги. Проте такої історії немає ні в кого.
Зазирніть у старі довідники й енциклопедії до 1991 року, там написано: «Микола Бажан — український радянський письменник». І так було завжди: для «комуняк» він був передусім «український», а в другу чергу «радянський». Тому кожної миті можна було залишити перше означення і далі дописати: «Микола Бажан — український буржуазний націоналіст». Загроза зміни означень ніколи не зникала: ні в добу сталінщини, ні під час «відлиги», ні в роки брежнєвського «застою».
Наші батьки і старші родичі в різних анкетах мусили відповідати на питання, чи перебували вони самі і чи мають рідних, які жили на окупованих територіях. Люди сіяли хліб, щоб було що їсти і чим дітей нагодувати, а радянська влада вимагала від них руху опору, партизанщини, підпільної діяльності. Пережити окупацію — це було як тавро. Духовна ж окупація тривала десятиліттями. Заради виживання люди співпрацювали з владою. Чи маємо ми моральне право засуджувати їх? Сьогодення доводить, що немає «гладенької і веселої» відповіді на це питання.
Ці люди, які вціліли в добу Великого терору і пішли на компроміс із совістю заради життя, — чи були вони щасливі? Чи охоче й добровільно вони стали на службу режиму? І який це мало вплив на їхню творчість?
У 1967 році гарвардський професор Омелян Пріцак номінував Павла Тичину на Нобелівську премію з літератури, отримав її Міґель-Анхель Астуріас. У 1971 році Пріцак номінував Миколу Бажана, отримав премію Пабло Неруда. Півстоліття тому Пріцак за океаном розумів, що це найвидатніші поети України ХХ століття, поети-гуманісти, чия творчість належить цілому світові.
Леоніда Первомайського, одного з найглибших українських поетів-філософів ХХ століття, на Нобелівку не висували. Після кампанії боротьби з «безрідними космополітами» 1948 року Первомайський, справжнє ім’я якого Ілля Гуревич, не міг опублікувати свої вірші ні про Голокост і Бабин Яр, ні з християнськими мотивами. Радянській владі він не потрібен був ні як єврей, ні як українець. Сьогодні він космополіт, а завтра націоналіст — нічого це не нагадує? Звідси починається денацифікація.
Амвросій Бучма отримав Сталінську премію за роль Леніна в п’єсі Олександра Корнійчука. Йому тоді вже виповнилося п’ятдесят. До того він був улюбленим актором Курбаса в «Березолі», зіркою українського незалежного кінематографу 1920-х. Він першим утілив образ Шевченка на кіноекрані.
Впевнена, що ті, хто складали списки вулиць на перейменування, в дитинстві вчили віршик «У лісі, лісі темному, де ходить хитрий лис...» — про зайчика і ялиночку. І так само впевнена: ніхто з них не знає, що цей вірш написав Іван Нехода.
Колись далекого 1929 року українських письменників Миколу Трублаїні й Олександра Мар’ямова не пускали в арктичну експедицію за Полярне коло, бо кому потрібні їхні репортажі. Та в Україні про ту Арктику не читатимуть, кому вона цікава, — зверхньо відповідали на слізні благання журналістів.
Ви досі так уважаєте? Нам не потрібна наша історія, наша література, наше мистецтво? Цього й хочуть вороги — вбити нашу пам’ять, відібрати у нас наше минуле, поки ми самі не знаємо, що з ним робити. Це наша історія, і в ній є чим пишатися. Для цього її треба насамперед знати.
Усе, від чого ми відмовимося, негайно присвоять собі вороги. Бути українським письменником — свідомий вибір поета і прозаїка Сави Голованівського, який народився в єврейській родині в Кропивницькому. Навіть особисте знайомство з Маяковським не вплинуло на цей його вибір. Голованівський не зазнав ласки від радянської влади: жодної премії, жодної нагороди, тільки фронтові ордени, медалі і поранення. Зате він був однією з головних жертв боротьби з космополітизмом. Стаття про нього на російській Вікіпедії у двадцять разів більша за українську. І з неї випливає, що визначальний вплив на Голованівського мали зустрічі з російськими діячами — Ерєнбурґом, Антокольським, навіть Константіном Трєньовим. І нічого не сказано про зустрічі з Хвильовим чи співпрацю з Михайлем Семенком. Наче Голованівський усе своє довге життя існував в орбіті російської культури. Я хотіла б, щоб у Києві, в Кропивницькому, Харкові, Одесі були вулиці Сави Голованівського.
«Наші 20-ті» вивели українське мистецтво й українську літературу на світовий рівень. Ми повинні не відмовлятися від них, а пишатися ними і розповідати про них світові. Ба більше, берегти їх від ворожих зазіхань.
Наша пам’ять нерівна і часто невесела. А проте вона у нас є і ніхто її не вб’є, не знищить, не розстріляє, якщо тільки ми самі цього не зробимо. Пам’ятаймо, щоб ніколи знову.