Але зараз буде трішки про особисті переживання. Хоча це таке «особисте», яке стосується водночас нас усіх. Бо в тому біблейському митнику впізнаю (ну нема в мене серед добрих знайомих такого митника, пробачте) не митника, а даішника, а точніше начальника ДАІ Маріуполя Віктора Саєнка, з яким ми дуже швидко затоваришували в 2014 році. Як би я знав, що з цим «митником» трапиться далі - певно, навіть не знаю, що я тоді робив би.
Сумбурний час початку Смути. Крим вже відібрали, перші добровольці вже пішли в бій, в повітрі досі пахне шинами, день у день - корпоративні конфлікти із такими перестрілками ніби знову 90-ті (але є Інтернет, де свої «перестрілки»), всі готуються до дострокових президентських виборів і прийдешніх парламентських. Частина політичних і бізнесових еліт (якщо цих персонажів можна називати таким словом) втекла до Московії, яка вже тоді своїми загребущими пазюрями намагається відшматувати щонайбільше українських територій. Ще нема ракет і КАБів, але вже є перші загиблі: 19-річний студент КПІ Юрій Поправко, одеські патріоти Ігор Іванов та Андрій Бірюков та інші Герої. Смуток від болю перших втрат і невимовна гордість від того, що прокинулась нація. Прокинулась і не здасться без бою вже ніколи.
В анексованому Криму тим часом московські попи на чолі з лжемитрополитом Лазарем моляться за «побєду рускаго оружия», та й таке саме робиться в багатьох районах Донецької і Луганської областей, де ситуація на той момент ще не зрозуміла. Є загрози але жевріє надія. Початок травня, кордон Донеччини і Запоріжжя неподалік берега Азовського моря. Рано потепліло, можна купатися. Чи, як у класика, не купатися, бо… Бо не до того просто!
Далі буде кілька цитат апостола Луки про митника і фарисея (та краще, звісно, почитайте повністю):
«Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти... Ті ж, що чули, спитали: Хто ж тоді може спастися? А Він відповів: Неможливеє людям можливе для Бога!..»
От, здавалося б, що можна подумати, коли почуєш, що людина працює в ДАІ, ще й начальник в них там? От чесно, як перед Богом, а не як перед прокурором, скажіть самі собі: а що б ви подумали про цю особу? І я, перший серед грішників, подумав так само. Та мабуть жулік, хабарник і в цілому огидна потвора. Ще й такий холений весь - комірець такий накрохмалений, що ніби от-от лусне. Обличчя сите, виспане, задоволене. Дорогий годинник, нішевий одеколон, запах грошей. Ну що тут ще думати? Але-ні. Віктор виявився навдивовиж порядною і сміливою людиною. Зайняв жорстку позицію за Україну (на відміну від більшості своїх підлеглих) коли Маріуполь вперше захоплювали московитські недолюдки та їх посіпаки-колаборанти. Саєнко ж ризикував своїм життям, здоров’ям і свободою день у день. Як і чорні чоловічки.
Сучасний український філософ Сергій Чалигін, до речі, політв’язень часів Кучми (в 90-х відсидів рік за протидію московському лжепатріархату за заявою нинішнього митрополита Одеського РПЦ ФСБ Агафангела) дуже красиво і просто пояснює суть неділі митаря і фарисея:
«Як це не парадоксально, для наших уявлень про цінності світу цього, але митар був чесніший перед Богом, бо розумів свою сутність. Фарисей же, у власному себелюбстві вважав себе більш праведним, ніж інші. Але тільки у власних очах, а не в очах Бога, який дивиться на серце людини, а не на її обличчя».
Чорні чоловічки - чи не перші добровольці. Переважно молоді і нарвані активісти організації «Патріот України», серцем руху якої був Харків. Нарада на першій базі в цьому регіоні. Пахне лісом, морем, але більше кров’ю і відвагою. На території озеро. Над озером - тренування: завтра більшість з тих, хто тут, вперше візьме до рук зброю. Декілька з присутніх - політв’язні режиму Януковича. Решта, майже усі, пройшли найлютіші вуличні бої на Банковій, Грушевського, Інстутутській, в Маріїнському парку, оборона Майдану в ту ніч з 18 на 19 лютого, яка змінила українську історію вже назавжди. Серед них беззаперечний авторитет - молодий чоловік із важким на той час поглядом. Потім його очі подобрішали. А тоді він заледве два місяці і тиждень з гаком, як вийшов з тюрми, а сидів з політичних мотивів і ймовірно за командою московських господарів великого але боязкого чоловічка, заледве два місяці і тиждень з гаком тому Президента України (згодом позбавлений цього звання) Віктора Януковича. Молодий чоловік зі сталлю очах вічливо і жорстко водночас виховує зовсім юних розбишак (як би не ця педагогіка - вони б мабуть швиденько один одного перестріляли ще до першого бою, я і сам їх трошки побоювався, коли довелося жити з ними в одній казармі). Підходжу і вибачаюсь, що відволікаю від важливого, бо є інше важливе, яке не чекає. Не до того, каже. Це терміново, наголошую я. Що сталось? Де твій телефон, питаю. Та десь є, каже, ти не бачиш, чим я займаюсь? Бачу, старший друже, але тобі не можуть додзвонитися з МВС, а це таки справді важливо, хай почекають шановні малолітки при всій повазі до їхньої дивовижноі сміливості і атрофованого страху смерті. В нього аж очі загорілись! Дадуть зброю, питає командир «Патріоту України» Андрій (тепер його частіше називають Андрій Євгенійович, він каже, що це через вік і сам сміється з того, насправді всі ми знаємо, що це з поваги - бо вік ще не той, хоч вже десять з половиною років пройшло з тієї розмови). Скоро настане ніч, вночі ніхто толком не спатиме, під ранок привезуть першу зброю - і буде створений спершу батальйон, а затім - полк «Азов». Нині - Андрій Євгенійович Білецький - командир уже легендарної Третьої штурмової бригади. А тоді він засмутився і трохи розлютився, що зброю досі не привезли. А чого тоді вони дзвонять, питає. Дзвонив Антон з МВС (на той момент радник міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, нині знову радник іншого профільного міністра Антон Юрійович Геращенко), з його слів, зараз під’їде один цікавий місцевий чоловік, що готовий допомогти тобі серйозно у цій благій справі, треба, щоб ми з ним зустрілись і поговорили відверто .Що за чоловік, командир питає. А я соромлюсь, червонію, опускаю очі і чесно кажу: навальник місцевого ДАІ. Андрій не сказав нічого. Очі сказали все.
За декілька днів, вранці 9 травня 2014-го начальник Маріупольського управління міліції Валерій Андрущук (теж здивував, теж патріот, теж зрада більшості підлеглих, теж нерозуміння з боку більшості земляків, теж «митник» з Нового Завіту, враховуючи те, що ми думаємо про ментівське середовище) проводив нараду з командирами силових підрозділів на 3-му поверсі будівлі управління по вулиці Георгіївській. Близько 10-ї години почалась спроба штурму міськуправління озброєними проросійськими бойовиками групи «Мангуста», які зі стрільбою зайняли 1-й і 2-й поверхи. Командири підрозділів викликали підкріплення й прийняли бій. Від кулі снайпера тоді загинув заступник командира 20-го батальйону тероборони Сергій Демиденко, смертельне поранення дістав молодший інспектор зв'язку батальйону патрульної служби Михайло Єрмоленко. А вже не раз згаданий вище Віктор Саєнко вистрибнув з третього поверху, і вже у дворі один з нападників пострілами із автомата завдав йому трьох вогнепальних поранень, одна куля влучила у серце. Віктор встиг лише укритись за машиною і помер від поранень. У Героя залишились дружина і троє синів. Не знаю, але геть не здивуюсь, якщо хтось з них нині воює і мстить кремлівській нечисті зокрема і за батька персонально. І вклонитися його могилі у рано чи пізно визволеному знову Маріуполі, почесним громадянином якого є Віктор Саєнко.
«Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться…» (Апостол Лука).
А фарисеїв найбільше зустрічав у Верховній Раді. Старі сенси не вмирають, коли народжуються нові. Бачив фарисея з п’ятірки «Forbes», який навіть висвятився в «священники» УПЦ МП (тобто філії РПЦ ФСБ в Україні). Вадим Владиславович називається, хоча насправді Рудольфович, та Божу заповідь про «шануй батька і матір своїх…» мабуть не читав. До речі, востаннє був обраний до парламенту якраз від Маріуполя, мешканці якого так і не зрозуміли подвиг Саєнка та інших Героїв, що віддали найдорожче - життя - за свободу цих людей… Не зрозуміли і не оцінили. Тому там і сталось те, що сталось. Знову біблейське, знову Потом, знову Содом, знову Голодомор.
«Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться…» (А.Л.)