«Плай», режисерка Єва Джішіашвілі
У своїй дебютній картині Єва Джішіашвілі розповідає про життя сім’ї у віддаленому куточку на Західній Україні. Робота над картиною тривала шість років. Режисерка розпочала її під час навчання в майстерні Сергія Буковського. Він згодом став креативним продюсером цього фільму.
У фільмі ветеран АТО і його мовчазна, смиренна дружина виховують у патріотично-релігійному ключі двох онуків. Вони розповідають дітям про те, як бог створив світ, чому в Україні воюють і хто такий Путін. Хоча про останнього внучці ще в школі сказали. Малі все це слухають і роблять прості, але влучні висновки про суспільно-політичну ситуацію в країні та світі.
Усе в житті цієї сім’ї пов’язане з циклами природи. Періоди активізації польових робіт змінюються періодами тиші, коли все ніби завмирає, перечікуючи зиму, щоб весною, на Великдень, знову відродитися. Цим неспішним темпоритмом пронизаний весь фільм. Здається, сюди не може дістатися ні коронавірус, ні війна. Та чи то далекий гул подій на Майдані та сході України, чи шум наближення нового нещастя, але близькість війни відчутна в кожному кадрі.
«Між небом та горами», режисер Дмитро Грешко
Стрічка є своєрідним продовженням документального дослідження на тему вітчизняної медицини, яке розпочав Дмитро Грешко у своєму попередньому короткому метрі «Врятуйте мене, лікарю». У повнометражній роботі режисер не просто фіксує тяжку працю закарпатських медиків під час пандемії коронавірусу, а намагається створити колективний портрет цілого регіону з його особливостями та неповторним колоритом.
Життя та смерть у цьому фільмі йдуть максимально близько одне від одного. На екрані перед глядачами постає не трагедія, а життєствердна історія про колообіг людського життя. Цей цикл починається з народження на Різдво, проходить стадії росту і становлення, закінчується смертю і воскресінням на Великдень. Під час зйомок по всій Україні був пік пандемії та локдаун.
У «Між небом та горами» звучить один з західноукраїнських діалектів, який непідготовленому вуху непросто розібрати. Сподіваюсь, що це не стане перепоною для розуміння, а навпаки - стимулюватиме глядачів уважніше вдивлятися та вслухатися в картину, щоб зрозуміти регіон, який став надійним тилом для всієї України й прихистком для тисяч наших громадян.
«Привоз», режисерка Єва Нейман
Зацікавленій в українському кінематографі аудиторії режисерка вже давно знайома своїми ігровими роботами. Проте до ігрового дебюту в неї були два документальні фільми «Все по-старому» й «Шляхи господні». «Привоз» Єви Нейман переносить глядачів на південь України, в Одесу, на її легендарний ринок.
Це споглядальне документальне кіно, організоване так, що виникає враження, ніби ми потрапляємо в якийсь абсолютно сюрреалістичний простір, наповнений примарами, а не людьми.
Головні герої - не покупці й продавці. Вони не беруть участі в купівлі-продажу, але є невіддільною частиною цього місця. Їхня мета перебування на ринку - розвіяти свою самотність і знайти співрозмовників. Дивакуватість монологів і випадкові фрази, з яких ніби вітром вирваний сенс, здається, не можуть сприяти міжособистісному діалогу. Хіба що ви зупинитеся на мить посеред невпинного базарного потоку й прислухаєтеся до того, що розповідають вам анімалістичні духи ринку.
За 72 хвилини екранного часу ми лише раз виходимо за межі цього тісного мікрокосмосу. Це вихід до моря, що є ніби антрактом, який ділить фільм на дві частини й дає глядачеві трохи перепочити від галасливого натовпу.
«Нескінченність за Флоріаном», режисер Олексій Радинський
Олексій Радинський у своїй творчості послідовно досліджує зміни Києва під впливом стихійної забудови. Вона відбувається через доступ забудовників до необмежених фінансових ресурсів і через відверте ігнорування проблеми нищення міста або навіть сприяння планам недоброчесних забудовників з боку міської влади.
«Нескінченність за Флоріаном» - це другий фільм про відстоювання будинку «Летюча тарілка». Цього разу фокус спрямовано не стільки на активістські перипетії навколо споруди, скільки на постать архітектора Флоріана Юр’єва. На особистість, яка поєднує непересічний талант до архітектури, живопису, музики й навіть до кінематографу. Йому протистоїть Вагіф Алієв, один з найбільш масштабних і найменш публічних забудовників Києва.
Кадри будівництва торговельного центру, що поглинає «Тарілку», і запеклих дискусій у кабінетах чиновників контрапунктно зіставлені з фрагментами експериментальних фільмів Флоріана Юр'єва. На тлі думок про світобудову, які озвучує архітектор, це підносить «Нескінченність за Флоріаном» далеко над проблемами конкретно взятого міста чи України загалом. На рівень роздумів про долю та роль людства в нескінченних просторах всесвіту.
Слова героя про небезпеку антропоцентризму та підступної влади грошей звучать одночасно як страшне пророцтво і застереження. Наша цивілізація нестримно прямує до свого фіналу. Та Флоріан Юр'єв своїми словами, діями, способом життя демонструє, як поводитися гідно перед лицем своєї смерті.
***
Від особистісних історій, через перепони матеріального світу, відкриваючи закономірності життєвих циклів у щоденній рутині, українські документалісти піднімаються до глобальних узагальнень про світобудову. Тому ці документальні стрічки актуальні сьогодні й не втратять актуальності ні завтра, ні через багато років. Хоча вони напряму не розповідають про бойові дії на території України, вони є важливими свідченнями про країну, за яку ми боремося.
