Найперше, варто нагадати, чому ми так багато про ці Канни говоримо і чому вони лишаються важливими. Каннський кінофестиваль — найвідоміший у світі. Він — впливовий майданчик для прем’єри авторських фільмів, після якої їм буде гарантована увага сінефілів усього світу. Якщо ваш фільм узяли в Канни, можливість того, що його купить велика компанія і візьме в прокат у різних країнах світу, зростає в рази. Щороку на Каннський кіноринок з’їжджаються тисячі кінопрофесіоналів, щоб презентувати свої проєкти, знайти на них фінансування або продати вже готові стрічки. Усі слідкують за тим, як відібрані до фестивальної програми фільми сприймає преса — разом із зірочками, які виставляють члени журі журналу Screen, на Круазетт також люблять історії про те, як когось “забукали” на преспоказі.
Тож Канни — це важливо, якщо ви хочете стати частиною світової кіноіндустрії. Канни — це архітектор кінематографічної ієрархії. Є Міхаель Ханеке, а є інші. Є брати Дарденни, а є інші. Є Арно Деплешен, а є інші. У Канн є свій режисерський “пул” — кінематографісти, нові фільми яких регулярно показують саме на цьому кінофестивалі (чотири наведені вище режисери — саме такі). Іноді бувають похибки, і гучні прем’єри проходять у Венеції (особливо якщо фільми зроблені Нетфліксом — Канни не беруть стрічки стримінгової платформи в конкурс через правила французького кінопрокату, а поза конкурсом Нетфлікс показувати свої діаманти не хоче), але поки що Канни своєї першості в ієрархії кінофестивалів не втратили.
Українські фільми — “Бачення метелика” Максима Наконечного та “Памфір” Дмитра Сухолиткого-Собчука — покажуть в програмах “Особливий погляд” (другий за значенням конкурс, той самий, де свого часу брав участь “Додому” Нарімана Алієва) та “Двотижневик режисерів” (паралельний конкурс, який останні роки виглядає значно цікавіше за перевантажений старожилами основний). Обидва фільми — повнометражні дебюти.
“Бачення метелика” — про українську аеророзвідницю, яка повертається додому після полону. Вдома вона дізнається, що завагітніла після того, як у полоні її зґвалтував наглядач. “Памфір” — про історію родини, яка живе у прикордонному західному регіоні України, і про важкі вибори, які іноді доведиться робити заради родини.
Поруч з новим українським кіно Каннський кінофестиваль, як і обіцяв у своїх заявах з приводу російської агресії в Україні, покаже, зокрема, фільм режисера, якого вважає дисидентом і таким, що бореться за свободу і проти Володимира Путіна. Адже фестиваль “вітає сміливість тих у Росії, хто ризикнув виступити проти вторгнення в Україну. Серед них є художники та кінопрофесіонали, які ніколи не припиняли боротись проти сучасного режиму і які не можуть асоціюватися з його нестерпними вчинками й тими, хто бомбить Україну”.
Можна сказати, що Кирило Серебренніков — частина вищезгаданого “пулу”: цьогоріч Канни покажуть його фільми вчетверте: “Дружину Чайковського” разом з фільмами Деплешена, Дарденнів, Клер Дені, Девіда Кроненберга та інших відібрали до основного конкурсу.
Російських офіційних делегацій у Каннах не буде, як не буде і павільйону на кіноринку, — це зокрема підтвердив консультант з відбору фільмів на фестивалі Жоель Шапрон в інтерв’ю Радіо НВ. Утім у Каннах не бачать нічого особливого в показі російського фільму під час російської агресії, як не бачать, яким чином на це рішення могла б вплинути дружба Кирила Серебреннікова з Владиславом Сурковим, співавтором тоталітарного режиму в Росії й архітектором агресії. Серед іншого, у 2011 році Серебренніков поставив виставу за романом Суркова (написаним під псевдонімом) “Околоноля”, яка успішно пройшла в московському театрі Олега Табакова (тому самому, де на фасаді недавно вивісили літеру Z на підтримку війни Росії проти України) і навіть поїздила по європейських гастролях.
Вимоги бойкотувати російське кіно та інших митців, які висловлюються “проти режиму” й усіляко відмежовують себе від Володимира Путіна, критикує і Сергій Лозниця, новий фільм якого також покажуть на Круазетт. У 2021 у Каннах показували його “Бабин Яр. Контекст”, спродюсований Меморіальним центром Голокосту “Бабин Яр” (це дозволяє йому писати, що фільм створений у нідерландсько-українській копродукції). Тоді фільм отримав спеціальний приз журі як один з найкращих документальних фільмів у програмі. Цьогоріч у Спеціальних показах буде “Природна історія руйнування”. Це ще одна монтажна робота режисера, складена з фрагментів кінохроніки, і друга, яка інспірована книжкою німецького письменника Вінфріда Георга Зебальда (попередньою був документальний “Аустерліц” 2016 року). Цього разу темою є руйнування німецьких міст унаслідок бомбардувань союзників.
І вишенька на торті — Канни відкриються новим фільмом Мішеля Хазанавічуса, який називається “Z”. Стрічку мали показати ще в січні на кінофестивалі в американському Санденсі, проте зняли з програми через те, що фестиваль проходив онлайн. Тепер ця комедія про знімальну групу, яка працює над фільмом про зомбі, аж раптом починається зомбі-апокаліпсис, стане стрічкою відкриття Канн.
Назву “Z” придумали ще два роки тому, говорить Жоель Шапрон у тому-таки інтерв’ю Олексію Тарасову на Радіо НВ. Ніколи такого не було, щоб фільм не брали через його назву, божиться він. Утім, додамо від себе, було таке, що кінематографісти, за наполяганнями фестивалю, наприклад, перемонтовували уже готові фільми. Щось підказує: якби Канни відчули, що з назвою “Z” у період, коли ця літера використовується в пропагандистських цілях для виправдання воєнних злочинів в Україні, щось не так, вони порадили б продюсерам Мішеля Хазанавічуса її змінити. У світі, де люди ще не втратили емпатії, такий фільм дуже важко продати глядачам. В американському прокаті, до речі, він матиме іншу назву: “Final Cut”, “Остаточний монтаж”.
Від надлишку фактів і зв’язків у багатошаровому світі кінематографу паморочиться голова.
Що все це означає, спитаєте ви?
Найперше, дуже добре, що свіжі українські фільми покажуть у Каннах. Сподіваюся, що представники знімальних груп доїдуть до Лазурового узбережжя і їм приділять достатньо уваги і професіоналізму. Добре, що на кіноринку будуть окремі події, присвячені українським продюсерам і українському документальному кіно. Це важливий сигнал для всього світу і для партнерів зокрема, адже ні “Бачення метелика”, ні “Памфір” не зроблені у вакуумі і силами лише українського кінофонду (який є у нас один — державний, і без його підтримки не обійтися). Фільми Наконечного і Сухолиткого-Собчука — результати довгої праці їхніх продюсерів, режисерів і команди в цілому з міжнародними програмами підтримки сценаріїв, пітчингами та фондами, які тісно зав’язані на кінофестивальній інфраструктурі.
Тож внутрішньогалузева дискусія про те, чи варто презентувати свої фільми на фестивалях, де показують російське кіно, схиляється до позитивної відповіді на це питання. Канни — майданчик олдскульний, ієрархічний і потребує перегляду своїх принципів (зокрема, й тих, згідно з якими показувати фільми з країни-агресора вважається прийнятним), але без свіжих голосів цей перегляд не відбудеться. Українське кіно є одним з таких голосів, і на професійних подіях типу Канн воно може знайти гідних співрозмовників, які підсилять розмову про те, чим наразі є світове кіно та кінофестивалі, де місце старих імперій у цьому кіно і що слід зробити, аби під софіти не виходили одні й ті самі люди.
Чому в Каннського кінофестивалю стільки сантиментів до російського кіно?
Найперша гіпотеза, яка спадає на думку: наявність у Каннах російського фінансування, але ця гіпотеза поки що ніяк не підтверджується. Бюджет події — близько 30 мільйонів євро, частина яких покривається державним коштом, частина — за рахунок корпоративних спонсорів. Багато російських олігархів мають нерухомість на Лазуровому узбережжі, і як кажуть, “кожна друга яхта на горизонті — російська”, але чи впливають вони якось на кінофестиваль — невідомо. Утім, можливо, розслідування про те, звідки беруться приватні гроші у сфері кіно колись стануть популярнішим жанром і ми дізнаємось багато цікавого.
Друга гіпотеза: як колишня імперія, Франція відчуває близькість до Росії, яка діє і мислить себе імперією. Останні дискусії навколо руху metoo у Франції свідчать про те, що місцеві інтелектуали хоч і вважають себе наступниками ідей бунтівного 1968 року, все ж залишаються прихильниками ієрархій і колоніального мислення. Деконструювати стабільні структури і займатись самокритикою вони не поспішають, а коли треба подумати над переосмисленням ролі російської культури у пропаганді, прикриваються лозунгом “Заборонено забороняти” і згадують про Пушкіна.
У світі кіно згадують про іншу священну корову — Андрія Тарковського (ретроспектива його фільмів, до речі, скоро відбудеться у Фільмотеці у Латинському кварталі). Чому саме важливий паризький кінотеатр вирішив, що треба показувати “Іванове дитинство”, а не звернути увагу на менш відому кінематографію, якою для французів є українська? Ось вам чудовий приклад того самого імперського мислення, де умовний “центр” привабливіший за “периферії”. Тому що так було заведено, тому що хтось проголосив його продукти “величним”, а на великому кінофестивалі дали нагороду. Ким заведено, хто проголосив і як так сталося, що в “центрі” накопичились ресурси, а в “периферіях” вони чомусь швидко закінчились — такі питання стосовно російсько-українських стосунків у Франції поки ставити не навчились.
Як подолати цей інерційний сантимент до російського кіно? Говорити, говорити і говорити — з кінофестивалями, відбірниками, продюсерами, пресою. Пояснювати, доводити, вибудовувати логічні зв’язки і спонукати до переосмислення того, що вже зняте і вважається “класикою”. Культурні канони руйнуються по всьому світі, і Росія не має стати виключенням.
Тут стали б в нагоді потужні голоси української кінокритики та кінознавства, які могли б запропонувати свою оптику і розпочати потрібну розмову про переосмислення не лише українського та російського кіно, а того, що відбувалось в цьому мистецтві на пострадянському просторі і — ширше — в Східній Європі. Співрозмовники з країн Балтії, з Грузії, Польщі, Словакії, Румунії та інших країн, хочеться вірити, підтримають дискусію про переосмислення заходом маргіналізованого європейського сходу.
Війна в Україні засвідчує фундаментальний злам, який нам ще належить осмислити. Інерція Каннського кінофестивалю засвідчує небажання прощатись зі зрозумілим (і частково співтвореним ним) світом “пулів”, ієрархій і канонів. Від усталених конструкцій відмовитись дуже складно, це видається неможливим. Утім, це не означає, що світ залишиться таким, як був учора. Будьмо реалістами, вимагаймо неможливого.