Обстріл почався уночі. Коли Устим прокинувся, навколо уже все гриміло. Тато забіг до кімнати, схопив його за руку і смикнув із ліжка так швидко, наче Устим був легеньким іграшковим ведмедем, а не хлопчиком. Ведмідь, який сидів біля його подушки, до речі, там і лишився. Устим не встиг його забрати.
Остаточно розбуркався він уже в підвалі. Мама взяла ліхтарик, у його млявому світлі з банок на полицях глипали круглі червоні очі консервованих помідорів. Тітка Ганна куталася в ковдру і мовчки дивилася на стіну. Тато тримав Устима за руку.
Ззовні гриміло, ніби хтось неподалік запускав надпотужні феєрверки. Ледь чутно завивала перелякана сигналізація припаркованих надворі машин, наче вони кликали на допомогу.
«Сподіваюсь, Ел десь заховався, — подумав Устим. — Або піднявся так високо, куди ці штуки не долітають».
Щоразу, коли ззовні бахкало, а в підвалі всі легенько підстрибували, він думав: «Він заховався. Заховався, заховався».
Устим стільки разів повторив про себе це слово, що почав плутати склади.
— Так дивно, що люди дають всілякій зброї різні поетичні назви, — озвалася раптом тітка Ганна. — Ось, приміром, «Гради». Ну ви подумайте. Чи той, хто це вигадав, знав, що відчуваєш, коли вони стріляють? Мусив принаймні мати гарну уяву, бо не назвав їх «Зливою» чи «Дощиком».
Мама легенько всміхнулася. Якби вони зараз не сиділи у напівтемному підвалі, вона, мабуть, засміялась би вголос, подумав Устим. Але тепер мама завмерла біля тітки Ганни і знову трималася за живіт.
Жменька під боком в Устима зрештою заснула. Він дивувався її безстрашності, але згодом і в нього почали злипатися очі. Нагорі тепер вибухало рідше. Здавалося, вони сидять тут уже цілу вічність.
— Ми будемо тут сидіти, поки не законсервуємося і не станемо схожі на ці помідори, — пробурмотіла тітка Ганна.
Сонце вже стояло високо в небі, коли вони нарешті змогли вийти з підвалу. Вулицями ходили військові і питали, чи всі живі й чи немає поранених.
«Ох, якби ж тут був Ел», — подумав Устим.
Коли Устим був малий, він думав, що люди вмирають по черзі. Бабуся була дуже стара, і вона померла так рано, що Устим її майже не пам’ятав. Дядько Віктор із сусідньої вулиці був на шість років молодший за неї — і він помер уже після бабусі. Устим був у родині найменший, тому мав померти останнім. Батьки старші — з ними це станеться раніше, але все одно дуже нескоро, й Устим про це старався не думати. Їм до вмирального віку було ще далеко, адже вони геть не схожі на бабусю.
Після смерті бабусі мама часто з ним говорила — розповідала про те, яка бабуся була до його народження. Тоді Устим вперше подумав про те, що колись давно вона була маленькою дівчинкою. Він узагалі-то мав дуже гарну уяву, але того дня вона відмовилася вмикатися і він не міг побачити у своїй голові, яка ж бабуся була в дитинстві. Тоді мама показала йому стару фотографію.
Мама розповідала про те, яким цікавим було бабусине життя. І зрештою вони з Устимом домовилися, що вдячні за її життя і радітимуть попри все, навіть якщо їм хочеться плакати, коли думають про неї.
Устим запитав маму, чи він теж помре, і вона відповіла, що так — але аж тоді, коли буде старий, як бабуся. Вона — так само. Тоді Устим і подумав, що це справедливий та гарний порядок, бо ж у ньому кожен може прожити довге і цікаве життя, як бабуся. Так вони з мамою і домовилися: жити так, щоби завжди було цікаво.
Але потім почалася війна і весь порядок вмирання перемішався.
Коли на ранок після обстрілу вони вийшли з підвалу, у кінці вулиці хтось лежав.
Мама міцно взяла Устима за руку і не дозволила підійти. Його зачинили вдома, але вікна кухні все одно виходили на той самий кінець вулиці, тому Устим просто втиснувся носом у шибку і дивився, як до людини, що лежала на землі, підійшли мама, тато, тітка Ганна, сусіди, військові, як невдовзі приїхали медики, як людину вкрили ковдрою. Мабуть, вона поранена і не може встати, тому ковдру їй дали, щоб не було холодно, подумав Устим, але, коли медики поклали тіло на ноші, він побачив, що закрите й обличчя. Стирчали тільки черевики.
Увечері мама сказала, що людина — це Тоня, вона жила за кілька будинків від них і не встигла добігти до підвалу.
— Нам сказали, що все сталося швидко. Вона нічого не відчула, — додала мама. Але цього разу вона нічого не говорила про те, чи прожила Тоня цікаве життя. І не казала, що колись вона також була маленькою дівчинкою. Хоча, напевне, була: вони з мамою колись училися в одному класі.
Устим чекав-чекав і не витримав.
— Тоня була колись така, як я?
— Звісно, була, — відгукнулась мама порожнім голосом.
— Розкажи мені про неї.
Мама повільно озирнулася на Устима.
— Ох, синку, — сказала вона. — Давай домовимося: я обов’язково розповім, але за кілька днів. Мені зараз сумно говорити про Тоню і треба самій про це подумати. Добре?
Устим скочив із канапи і побіг у свою кімнату. Він розізлився на маму, але від цієї люті чомусь хотілося плакати. Устим гепнувся на ліжко і лежав там, поки з очей не витекли всі сльози.
Що заважає мамі розповісти все зараз? Чому вона спокійно собі говорила про бабусю, а тепер не звертає на Устима уваги?
Він спробував сам уявити Тоню дівчинкою. Але уявлялася вона тільки поряд із мамою — також маленькою. Може, вони були подругами, як Устим із Женею. Зрештою, він майже не знав Тоню, і вона для нього — зовсім не те саме, що бабуся. Зовсім не те, що для мами. Це їй зараз доведеться сумувати більше.
Згодом Устим відчув, що злість урешті-решт виплакалася. На кухні хтось дзинькав посудом, говорив неголосно, і йому дуже хотілося туди піти, але голова раптом стала затуманеною і важкою, й Устим несподівано для себе заснув, не встигнувши додумати думку.
***
вік - від 9 до 12
дизайн обкладинки - Катерина Сад