Ігор Ключник
актор, перформер, режисер та культурний менеджер, співзасновник театрів «Прекрасные цветы» та «Нєфть», школи акторської майстерності «Тєсто». До початку повномаштабного вторгнення жив у Харкові
«24 лютого я прокинувся за 5 хвилин до вибухів. Було ще темно. Я лежав у ліжку і відчував, як мене пробирає страх і відчуття того, що зараз щось почнеться. В цей момент почалися вибухи.
Ми підскочили з дружиною і вже за секунду були біля вікна. Ми живемо на чотирнадцятому поверсі, і з нашого боку видно якраз ту частину міста, в якій почалися вибухи.
Якийсь час ми сиділи у ванній і намагалися зібратися. В мене ніколи в житті не було такого неконтрольованого відчуття в тілі. Це був страх і шок. Цього дня ми збиралися переїжджати до іншого міста, в нас вже були зібрані коробки.
Ми забрали речі, заїхали за родичами і виїхали на двох машинах в бік Західної України.
Їхали чотири доби, ночували в різних місцях, машини ламались. Ми бачили колони машин, тисячі людей, які їхали від війни.
Коли ми опинились у безпеці, перші пару днів було заціпеніння. Поступово приходило відчуття того, що я в безпеці, не сплю під сиренами і не чую вибухів. З’явилось бажання чимось допомогати.
Я зателефонував своєму другу і спитав, чи можу я бути корисним. Він на той момент вже починав на своїй машині евакуювати людей із міста. Я доєднався до його проєкту і почав координувати процеси.
Зараз наша організація Rescue NOW UA займається евакуацією людей з Харкова в Полтаву та Дніпро, доставляє гуманітарну допомогу. На даний момент у проєкті бере участь близько 190 осіб. Здебільшого - всі волонтери.
На даний момент ми евакуювали вже 2262 людини та 148 тварин. Привезли близько 50 тонн гуманітарної допомоги, щодня готуємо та доставляємо більше 9000 гарячих обідів.
Щодня ми витрачаємо близько 150 000–200 000 грн. 70-80% йде на гуманітарну допомогу, 30% – це бензин, водії та перевізники, яких ми наймаємо для перевезень.
Для багатьох із команди ця робота дає можливість зберігати здоровий глузд у цьому інформаційному полі. Всі мають близьких, які залишилися в гарячих точках і досі не можуть виїхати. Та й не всі готові це зробити.
Я кажу, що ми - туристична компанія, яка робить безкоштовні поїздки до Дніпра та Полтави. Наш колл-центр зараз долучає психологів, які допомагають людям не скільки з евакуацією, як із прийняттям рішення про евакуацію. Людям складно прийняти це рішення, бо їм складно повірити, що є хтось, хто про них може подбати.
Ми намагаємося зробити таку екосистему повного циклу. Садимо людей в автобус, знаходимо і надаємо їм житло там, куди ми їх веземо, передаємо їх з рук в руки волонтерам. Щоб людина, яка потрапляє до нас, знала, що з точки небезпеки А вона потрапить у точку безпеки Б.
Турбота – це головна цінність, яка об'єднує нашу команду. Коли людина виїжджає із зони активних бойових дій, їй складно думати та приймати рішення, зорієнтуватися хоч якось у навколишній реальності.
Складно стикатися кожен день з тим, що може статися всередині роботи. Наприклад, хтось залив замість бензину солярку - тому водії, які розвозять їжу, зупинилися.
А в цей день померла дитина, якій не доїхала їжа. Такі ситуації щодня. Іноді через обстріл не повертаються наші волонтери чи водії.
Я не знаю в яких обставинах я отримав би такий емоційний досвід. Як каже мій друг, моя емоційна піанінка виросла на кілька октав. Багато емоцій стали набагато глибшими і сильнішими. Війна розставила багато речей на свої місця. Стало зрозуміло, що головне, а що ні. До чого я готовий, а до чого я ніколи не зможу бути готовим.»
Слава Кєдров
актор, музикант, сценаріст. Живе у Харкові, грає у театрі абсурду «Воробушек» та у музичному гурті «Пушпака». Зараз тимчасово знаходиться у Дніпрі
«23 лютого я повернувся з Києва до Харкова. Прокинувся наступного дня о 9:00 ранку, а у мене - 40 пропущених викликів і купа повідомлень. Виходить, що момент, коли треба було панікувати, я проспав.
Спочатку ми з друзями поїхали до моєї мами в село біля Харкова. На другий день війни вибухи стали чутно і в селі, потім це перетворилося на рутину. Ти виходиш просто в город і слухаєш вибухи, вони регулярні. Ми з друзями виходили вночі надвір, дивилися звідки летять снаряди і рахували, наскільки швидкість світла випереджає швидкість звуку.
За 10 км від нас село повністю знищили. Я вмовив маму поїхати. Ми поїхали до Полтави, пробули там чотири дні, потім приїхали до Вінниці до мого друга. І там вже мама сказала, що вона не може їздити і хочеться повернутись додому, бо там сестра. Я не зміг її умовити, і вона повернулася назад.
А я приїхав до Дніпра, бо тут були мої товариші з Харкова. Ми возимо гуманітарну допомогу Харкову: ліки, медикаменти та допомогу теробороні, іноді ЗСУ.
Я почав робити у соцмережах пости про те, що ми збираємо гроші. Оскільки я все-таки якоюсь мірою медійна людина, мене підтримали, підлючилось багато зірок, люди почали донатити нам гроші.
Зараз у нас у команді 12 людей. Ми приїжджаємо на ринок о 8 ранку, закуповуємо овочі, фрукти, крупи, консерви, ходимо по аптеках і купуємо медикаменти. У себе на сторінках ми показуємо всі чеки та звіт. Я намагаюся робити прикольні фотографії коли ми завантажуємо автобус. Щоразу намагаюся бути в новому костюмі. Для цього ходжу до секонд-хенду, де за 50 гривень можна купити офігенний костюм. Якось чоловік на ринку сказав мені: «Якщо ти приїхав на ринок вантажити продукти у костюмі-трійці, то боюсь уявити, в чому ти ходиш на побачення».
Важко нашим водіям, які постійно в дорозі. Вони приїжджають та ночують у Харкові. А ночувати в Харкові – це рулетка, ти не знаєш чи не обстріляють сьогодні місце, де ти ночуєш.
Я назавжди запам'ятаю день, коли побачив першу ракету, яка прилетіла на Площу Свободи. Я люблю кожну цеглу цього міста, кожну стіну. Центр Харкова для мене — це взагалі найкраще місце. Я живу в центрі на станції метро Бекетова, на вулиці Дарвіна. Друга ракета, яка прилетіла до СБУ – це 200 метрів від моєї квартири.
Коли я бачив ці фотографії, у мене було єдине бажання: щоб коли все це закінчиться ми з друзями просто одягли свій робочий одяг і пішли разом розбирати завали і допомагати, щоб це все набуло того вигляду, який воно мало раніше. Або стало ще кращим.
Потім я зрозумів, що плани ворога – це тупо, бездушно та безцеремонно руйнувати все підряд. Тоді я зрозумів, що чорт із ним, хай вони вже все руйнують. Головне, щоб люди залишилися живими. А все інше можна відновити.
Хочеться щоб якомога менше людей постраждало від того, що відбувається. У будь-якому сенсі: від снарядів, що летять, або від нестачі продуктів і медикаментів. Щоб мінімальна кількість людей відчула на собі весь цей тягар, всі ці наслідки війни, яку розв'язали підступні пацюки.
Бачите кота? (перемикає камеру телефону з передньої на основну - Авт.). Ось він їсть і п'є. І хочеться, щоб мешканці Харкова теж їли та пили. Хочеться, щоб жителі Харкова мали змогу отримувати медикаменти, які потрібні, і хочеться, щоб вони знали, що їх не покинули. Що купа людей, які поїхали, думають, про них і допомагають їм.»
Тетяна Голубова
директорка театрів «Прекрасные цветы» та «Нєфть», культурна менеджерка, співорганізаторка фестивалю соціальних ініціатив та новой музики Plan B
«24 лютого я прокинулась о шостій ранку від дзвінка подруги зі Львову. Коли я подивилась на годинник, зрозуміла, що просто так люди не дзвонять в такий час.
Я взяла трубку, а вона каже: «Таня, нас почали бомбити, почалася війна. Сьогодні наші друзі їхатимуть до Львова є в машині місце на тебе. Поїдеш?»
Я до останнього не вірила в те, що це може відбутися. Попросила її дати мені трохи часу, щоб вирішити, і так нікуди й не поїхала. Розбудила маму, сестру, ми почали обговорювати план дій. Це був жахливий ранок.
Весь цей час я в Харкові. Разом з колегами та друзями створили волонтерський штаб, у якому допомагаємо військовим, лікарям, і цивільним.
Наш штаб називається «Культурний ШОК». Ця назва пішла від нашого друга, з яким ми працюємо в театрі - Олега Каданова. Ми якось умовно казали «Ну, ми від Олега Каданова». І потім зрештою дійшли того, що у нас «Штаб Олега Каданова». Склали це в абревіатуру, вийшов «ШОК». Оскільки ми всі в зав'язані на культурі, то вирішили що ми тепер «Культурний ШОК».
З початку вторгнення ми усі повністю переформатували свою зайнятість. Я працюю плюс-мінус із тими людьми, з якими працювала у мирний час, але тепер ми обговорюємо фури, закупівлі, бронежилети. Якби мені сказали 2 місяці тому, що ми це робитимемо, я б не повірила, напевно. А зараз це вже як даність.
Наш штаб займається кількома напрямками. Перше – допомога військовим, їм займається Олег. Другий напрямок, яким безпосередньо я займаюсь – це допомога цивільним. Зараз нас близько 20 людей.
Окрім тих, хто залишився в Харкові, є ще частина команди, яка допомагає дистанційно: відповідають на дзвінки, обробляють заявки, координують процеси, пишуть грантові заявки на фінансування. Це єдиний організм, який взаємодоповнюється за рахунок того, що хтось присутній тут, хтось в іншому місті.
В середньому ми щодня годуємо 2-3 тисячі людей, іноді буває 4. У нас є круті партнери, які готують просто якусь неймовірну кількість порції їжі, яку потім розвозять військовим, тим, хто не може готувати, в кого не має газу чи світла.
Перше джерело фінансування – це донейти, вони здебільшого йдуть на ліки, які ми закуповуємо в інших містах, бо в харківських аптеках мало що залишилося. Зараз ми вже вийшли на аптечні склади, де ми робимо велике замовлення, нам його збирають та привозять, бо це зручніше.
Продукти – здебільшого якісь гуманітарні поставки, які ми безпосередньо отримуємо від друзів у Європі, які працюють фондах, або активісти, які збирають нам цілий автобус. Також допомагають друзі, які на Західній Україні займаються постачанням гуманітарки. Зараз у Харкові діють склади, куди її привозять, і ми спілкуємося з іншими волонтерами та також обмінюємося якимись ресурсами, контактами.
Донати, які ми збираємо, дуже потрібні на закупівлю ліків, тому що вони життєво необхідні багатьом людям. А також на бензин, бо в нас багато водіїв, які їздять по місту. Якщо не буде бензину, то ми банально нічого не зможемо розвозити.Тому кожного дня нам потрібно, щоб наші фінансові ресурси поповнювались.
Цивільним ми допомагаємо насамперед продуктами харчування та ліками. Відбираємо тих, кому допомагаємо через заявки, і розвозимо - або точково за невеликими адресами, або на якісь великі сховища. Наприклад, у підвал школи на Північній Салтівці. Це район, де зараз найбільш небезпечно, бо він близький до окружної. Його щодня обстрілюють, там дуже багато людей, у яких зруйновані квартири. Вони тікали від обстрілів у домашній одежі в капцях. Спочатку ми їм банально одяг та взуття привозили, бо вони не встигли нічого з собою забрати.
В першу чергу ми намагаємося працювати з людьми, які не мають можливості сходити в магазин фізично, які не мають грошей. Є віддалені райони, де проблематично знайти їжу. Люди там просто сидять у підвалах практично весь час.
Найскладніше – це, напевно, нестабільна обстановка у місті. В Харкові все залежить від того, де сьогодні стріляють, а де не стріляють. В центрі зараз тихо, але два тижні тому його бомбардували. Зараз взялися за райони, які ближче до окружної, насамперед за Салтівку. Від усього цього сильно залежить те, як ми пересуваємось. Іноді люди дзвонять нам і кажуть: тут дуже сильно обстрілюють, не їдьте до нас, ми посидимо, у нас є якась їжа. Не їдьте, це небезпечно.
Два водії, з якими ми працювали, загинули від обстрілів. Тому доводиться ставити пріоритети: привезти людям їжу, або зберегти життя людини, яка теоретично може потрапити під обстріл. А це неможливо котнролювати: в один момент тихо, хоп – і почалося.
Щоразу, коли мені пропонували поїхати, я шукала причину залишитись. Вся моя робота пов'язана з заходами, з фестивалями, та тим, що прив'язано до якогось місця. Я не можу знайти якусь іншу роботу і приносити якусь користь виїхавши з Харкова. Якби у мене була можливість працювати і заробляти гроші, підтримувати економічний стан країни, то я б, напевно, це зробила. Я б відчувала, що так від мене більше користі, коли тут я заробила, а там задонейтила військовим, лікарям, купила щось.
А ще я розумію, що тут теж повинен хтось бути. Якщо всі спроможні поїдуть, не залишиться людей, які допомагатимуть тим, хто залишився у своїх будинках у Харкові, ніхто не привезе їм їжу.
Ми дуже чекаємо на перемогу, але я включила реалізм щодо часових рамок або планів. Єдине, що ми обговорювали - коли всі повернуться до Харкова, ми влаштуємо якусь вечірку або концерт, куди покличемо всіх наших друзів. А ще дуже хочу поїхати до друзів на Західну Україну. Та й загалом по різних містах, просто банально обійняти людей і випити разом кави чи не кави. Ось, напевно, моя головна ціль - просто зустрітися, з людьми, яких я давно не бачила. Наш головний ресурс, за який варто боротися - це люди.
***
Ми розповіли історії трьох діячів харківських театрів - але людей, які кожного дня рятують своєю діяльність тисячі життів, набагато більше. На платформі адресної допомоги HelpTheHelper зібрані історії волонтерів, які спрямували свою діяльність на допомогу іншим. Кожного дня вони потребують великих ресурсів, але не мають часу на заповнення великих заявок на фінансування. Головний їх ресурс - це довіра та підтримка тих, хто бачить результати цієї діяльності та впевнені у цільовому призначенні своїх донатів.
На сторінці кожного волонтера є банківськи реквізити, за якими можна підтримати саме його діяльність та долучитися до того, щоб нагодувати цивільних, закупити необхідну амуніцію військовим, або врятувати тварин з-під обстрілів. Разом зі своїми спонсорами, вони щодня наближають Україну до перемоги та допомагають дожити до неї тим, хто потребує підтримки.