Що трапилося із французькими інтелектуалами? Колись ми мали Камю, «сучасного нащадка довгої низки моралістів, чия робота, можливо, втілює собою найвидатніше, що було створене французькими літерами» (Сартр). Ми мали й самого Сартра. Мали Франсуа Моріака, Реймона Арона, Моріса Мерло-Понті та «inénarrable (неописанна) мадам де Бовуар» (Арон). Далі з’явилися Ролан Барт, Мішель Фуко і — що більш суперечливо — П’єр Бурдьє. Кожен із них міг претендувати на видатну роль як повноправний романіст, філософ чи просто «літератор». Але вони також — і понад усе — були французькими інтелектуалами.
Безсумнівно, за межами Франції і тепер працюють особистості, які мають вагоме значення: Юрґен Габермас, наприклад, або Амартія Сен. Але коли ми думаємо про Габермаса, на думку насамперед спадає його іпостась соціолога. Амартія Сен — основний інтелектуальний експорт Індії минулої половини століття, але світ знає його як економіста. Або ж — скинувши кілька регістрів — ми маємо Славоя Жижека, чия риторична нестриманість свідчить про незумисну другорядну пародію на столичний оригінал. У випадку Жижека — або, можливо, Антоніо Неґрі — йдеться про інтелектуалів, найкраще знаних як… інтелектуали: в тому сенсі, у якому Періс Гілтон знаменита тим, що вона… знаменита.
Але справжнього люди досі шукають у Франції — чи, якщо точніше, у Парижі. Ален Фінкелькраут, Юлія Крістева, Паскаль Брюкнер, Андре Ґлюксман, Режіс Дебре та Бернар-Анрі Леві — найпомітніші приклади сучасності — зробили собі імена численними випадками участі в контроверсійних або модних дебатах. Всі вони поділяють одні з одними, як і зі своїми явно видатнішими попередниками, здатність упевнено розмірковувати на безліч тем разюче широкого спектра політичних і культурних справ.
Чому такі речі набагато більше поважають саме в Парижі? Складно уявити американського чи англійського режисера, який би зняв фільм на кшталт Ma Nuit chez Maud («Моя ніч з Мод») Еріка Ромера (1969), у якому Жан-Луї Трентіньян майже дві години страждає, спати йому чи ні з Франсуазою Фабіан, у процесі притягуючи всі можливі теми, починаючи від парі Паскаля про існування Бога й закінчуючи діалектикою леніністської революції. Як і в багатьох французьких фільмах тієї ери, непевність, а не дія, урухомлює сюжет. Італійський режисер додав би секс. Німецький режисер — політику. Для французького — достатньо ідеї.
Спокусливість французької інтелектуальності — незаперечна. Протягом середньої третини ХХ століття кожен амбітний мислитель з Буенос-Айреса чи Бухареста мешкав у «Парижі розуму». Оскільки французькі мислителі одягалися в чорне, курили «житан», обговорювали теорії і розмовляли французькою, решта з нас взорувалась на них. Добре пам’ятаю, як зустрічав на вулицях Лівого Берега знайомих англійських студентів і свідомо переходив на французьку. Précieux (вишукано), безсумнівно, але de rigueur (обов’язково, модно).
Саме слово «інтелектуал», що використовують із такими приємними конотаціями, безсумнівно здивувало б націоналістичного письменника Моріса Барреса, який першим звернувся до нього, презирливо описуючи Еміля Золя, Леона Блюма та інших захисників «єврейського зрадника» Дрейфуса. Відтоді інтелектуали заходилися «втручатись» у делікатні публічні справи, звертаючись до особливого авторитету власної наукової або мистецької ролі (сьогодні Баррес і сам був би «інтелектуалом»). Невипадково майже всі вони навчалися в тій самій невеликій престижній інституції: Вищій нормальній школі (ВНШ).
Щоб збагнути таємницю французької інтелектуальності, розпочати варто з Еколь Нормаль. Заснована 1794 року, щоб підготувати вчителів середньої школи, вона стала оранжереєю для республіканської еліти. Між 1850-м і 1970-м роками практично кожен француз з інтелектуальними якостями (жінок туди аж донедавна не приймали) закінчив саме її: від Пастера до Сартра, від Еміля Дюркгайма до Жоржа Помпіду, від Шарля Пеґі до Жака Дерріди (який спромігся завалити іспит аж двічі, перш ніж дістатися навчання), від Леона Блюма до Анрі Берґсона, Ромена Роллана, Марка Блока, Луї Альтюссера, Режіса Дебре, Мішеля Фуко, Бернара-Анрі Леві й усіх вісьмох французів, нагороджених Медаллю Філдса з математики.
Коли я прибув туди 1970 року як pensionnaire étranger (іноземний стипендіат), Еколь Нормаль і далі посідала перше місце. Цей незвичний для Франції кампус із гуртожитком був розташований у тихому кварталі в самому центрі П’ятого округу. Кожен студент отримував власну невелику спальню в одній із будівель, які чотирикутником оточували паркоподібний квадрат. На додаток до гуртожитків усередині були кімнати відпочинку, кімнати для семінарів та лекцій, трапезна, бібліотека гуманітарних наук та Bibliothèque des Lettres: дивовижна бібліотека з вільним доступом, неперевершена за своєю зручністю та фондами.
Американські читачі, звичні до добре укомплектованих наукових бібліотек у кожному університеті, що отримав наділ землі від федерального уряду від Коннектикуту до Каліфорнії, не зможуть так просто збагнути, що це означає: більшість французьких університетів нагадують погано фінансований місцевий коледж. Але привілеї normaliens сягають далеко за межі бібліотеки та спалень. Потрапити до ВНШ було (і є) надзвичайно складно. Будь-який випускник школи, який прагне бути туди допущеним, мусить пожертвувати двома додатковими роками, протягом яких його примусово годуватимуть (на думку спадає образ гусака) величезними дозами класичної французької культури або сучасної науки. Після цього він складає іспит, і його виступ класифікують згідно з виступами інших кандидатів, а результати оприлюднюють публічно. Першій сотні чи близько того пропонують місця в Еколь — разом із гарантованим пожиттєвим прибутком за умови, що вони вибудовуватимуть свої кар’єри на державній службі.
Таким чином, маючи 60 мільйонів населення, ця елітна гуманітарна академія навчає лише три сотні молодих людей одночасно. Це так, якби всіх випускників шкіл у США пропустили крізь фільтр, тож менше ніж тисяча з них отримала б місце в єдиному коледжі, що втілює квінтесенцію статусу та особливості Гарварду, Єлю, Прінстону, Колумбії, Стенфорду, Чиказького університету й Берклі. Нічого дивного, що normaliens про себе такої високої думки.
Юнаки, яких я зустрів в Еколь, здалися мені набагато менш зрілими, ніж мої ровесники з Кембриджу. Дістатися до Кембриджу було непросто, але це не ставало на заваді нормальному життю зайнятої молоді. Та до Еколь Нормаль ніхто не потрапляв, не пожертвувавши заради цієї мети своїми підлітковими роками, і це було помітно. Я незмінно почувався враженим величезним обсягом завченого напам’ять, на який могли покладатися мої французькі однолітки, що свідчило про щільне багатство знань, часами — майже нестравне. Таки справді — pâté de foie gras (паштет із гусячої печінки).
Але стільки ж, скільки ці розквітаючі французькі інтелектуали здобували в культурі, вони втрачали в сенсі уяви. Це проявилося вже під час мого першого сніданку в Еколь. Сидячи навпроти групи неголених новачків у піжамах, я занурився у своє горня з кавою. Раптом серйозний юнак, схожий на молодого Троцького, схилився в моєму напрямку і запитав (французькою): «Де ти проходив khâgne?» — тобто післяліцейні підготовчі дуже інтенсивні заняття. Я пояснив йому, що не проходив khâgne: я приїхав із Кембриджу. «Ага, то ти проходив khâgne в Англії». «Ні», — спробував пояснити я. «У нас немає khâgne — я приїхав сюди безпосередньо з англійського університету».
Юнак поглянув на мене зі спопеляючим презирством. Вступити до Еколь Нормаль неможливо — пояснив він мені — без того, щоб спершу не пройти підготовку з khâgne. Оскільки ти тут, то мусив пройти khâgne. І здійснивши цей прикінцевий картезіанський розчерк, він відвернувся, спрямувавши бесіду до достойніших. Цей радикальний розрив між нецікавими свідченнями власних очей та вух і незаперечними висновками, виведеними з першопричин, ознайомив мене з кардинальною аксіомою французького інтелектуального життя.
Тоді, 1970 року, в Еколь пишалися кількома самопроголошеними «маоїстами». Один із них, талановитий математик, доклав зусиль, щоб пояснити мені, чому чудову Bibliothèque des Lettres слід зрівняти із землею: «Du passé faisons table rase» («Перетворімо минуле на чистий аркуш»). Його логіка була бездоганна: минуле справді становить перепону для необмеженої новизни. Я розгубився і не спромігся пояснити, чому, однак, це стало б помилкою. Врешті я просто сказав йому, що з часом він погляне на своє переконання інакше. «Страшенно англійський висновок», — дорікнув він мені.
Мій приятель-маоїст та його колеги так і не спалили бібліотеки (хоча однієї ночі і здійснили мляву спробу її штурмувати). На відміну від своїх німецьких та італійських колег, представники радикального сегменту французького студентського руху ніколи не переходили від революційного теоретизування до насильницької практики. Було б цікаво поміркувати, чому: протягом року, коли я там перебував, риторичне насильство безсумнівно повсякчас насичувало атмосферу, а маоїсти-normaliens періодично «окуповували» їдальню і заповнювали її гаслами на кшталт les murs ont la parole (стіни мають слово). Водночас вони не спромоглися нав’язати стосунків з такими самими «лютими» студентами неподалік, у Сорбонні.
Це не повинно нас дивувати. Статус normalien у Парижі тих днів означав присвоєний особі значний культурний капітал, як сформулював це П’єр Бурдьє (ще один normalien). Перевертаючи світ з ніг на голову, normaliens втрачали набагато більше від європейських студентів, і їм це було відомо. Імпортований із Центральної Європи образ інтелектуала як невкоріненого космополіта — клас зайвих людей, що конфліктували з черствим суспільством та репресивною державою — ніколи не стосувався Франції. Ніде інтелектуали не почувалися настільки chez eux (у себе вдома).
У своїх Mémoires Реймон Арон, який вступив до Еколь 1924 року, писав: «Мені ніколи не доводилося зустрічати стількох розумних чоловіків, зібраних в одному тісному просторі». Я повторив би це твердження. Більшість знайомих мені normaliens продовжили славну наукову або публічну кар’єру (за знаменитим винятком Бернара-Анрі Леві, про якого, на мою думку, все одно можна сказати, що він виконав свою обіцянку). Але — з певними гідними уваги винятками — всі вони залишаються дивовижно одноманітними як когорта: обдаровані, дратівливі й химерно провінційні.
У мої часи Париж був інтелектуальним центром світу. Сьогодні в розмові на міжнародному рівні він видається маргінальним. Французькі інтелектуали досі час до часу випромінюють жар, але світло, що йде від них, нагадує енергію далекого сонця — можливо, вже згаслого. Симптоматично, що амбітні молоді французи та француженки сьогодні відвідують Національну школу адміністрації: оранжерею для бюрократів, що починають розквітати. В іншому разі вони йдуть до бізнесової школи. Молоді normaliens настільки ж блискучі, що й завжди, але їхня роль у публічному житті незначна (ні Фінкелькраут, ні Ґлюксман, ні Брюкнер з Крістевою не навчалися в Еколь). Це викликає жаль. Інтелектуальний лоск був не лише козирною картою Франції — як і сама мова, ще один згасаючий актив — він був її особливістю. Чи на користь французам те, що вони стають такими ж, як ми, тільки трохи гіршими?
Коли озираюсь на своє перебування у Вищій нормальній школі, пригадую інженера (випускника Політехнічної школи, відповідника Нормаль у прикладних науках), якого 1830 року його король спорядив спостерігати за випробуваннями «Ракети» Джорджа Стівенсона на тільки-но відкритій залізничній лінії Манчестер — Ліверпуль. Француз сидів біля колії і робив численні нотатки, поки міцний маленький паротяг туди і сюди бездоганно тягав за собою перший у світі залізничний потяг між двома містами. Старанно підрахувавши все, за чим щойно спостерігав, він відзвітував про свої висновки до Парижа: «Ця річ неможлива, — написав інженер. — Вона не може працювати». Оце і був французький інтелектуал.
***
Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.
Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.
Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції.
Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Після війни. Історія Європи від 1945 року», «Коли змінюються факти. Есеї, 1995-2010».
Переклала з англійської Софія Андрухович, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.