Букерівський лауреат ДіБіСі П'єр написав лист до українців і українок

Друзі, вчора я був в Індії, у Раджастхані. Моїм водієм був виходець із села за 50 кілометрів від Джайпура. Його рідна мова — не гінді, а місцева хар’янська. Ледь-ледь говорить англійською. Коли ми проїздили повз слона на шосе, він спитав у мене, чи водяться слони в моїй країні. І чи водяться там верблюди.

У Британії немає ні слонів, ані верблюдів, хіба в зоопарку.

Тоді він запитав у мене, чи знаю я про Україну. Він сказав, що ви — люди ввічливі, хоробрі й сучасні. Він описував вас правильно, так наче був із вами знайомий, і ми з ним поділяли почуття обурення й поваги. І це хлопець, який не знав, чи водяться слони у Великій Британії.

Сьогодні, дорогою назад, я зупинився в Іспанії. Стояв і дивився, як вертаються з кордону вашої країни мадридські таксі з матерями й дітьми. Тут усім добре відомо, що слонів у Британії немає, однак в іспанців те саме спільне відчуття поваги до вас й обурення за вас, ніби на них самих напали.

І зараз це відчуває весь світ.

Події, варті уваги, сьогодні напевне відбуваються в Індії, Іспанії та Британії. В Японії стався землетрус. Але зараз це не так важливо. У світі було безліч воєнних дій, але сьогодні ми всі почуваємося так, наче напали на нас.

Це століття завжди мало бути віком психології. Віком маленької людини з крихітним опалим членом супроти вільного і справедливого майбутнього людства.

Це битва за щось значно більше, ніж фізична територія. Прошу, будьте певні: ми це знаємо. І знайте, що ми на вашому боці.

А мізерні душиці, хай де б вони були, сковує страх від сили вашого духу. Вони, як і ми, як і ви всі, знають, що в цій битві ви перемогли ще першого дня словами «Іди на*уй!».

Вони б хотіли, щоб всі ми теж билися. Але це б лише виправдало їхню брехню й нагнало повсюдного страху.

Як говорив відомий військовий геній: ніколи не заважай ворогові робити помилки.

Будьмо, Україно!