Хронологія подій така: 21 березня в додатку «і» до газети «The Independent» з’явився коментар пана Тимошенка стосовно скасування російської музики. Цитую:
Ми не згодні із забороною російської музики. Ми не вважаємо це доречним чи розумним. Те, що не можна виконувати видатні твори мистецтва, як-то «1812 рік» або інші, є дуже спотвореною логікою. Сучасна путінська Росія не має нічого спільного з великою російською культурою.
Ті самі тези ректор повторив і на своїй facebook-сторінці. Публікація отримала схвалення тієї частини музичної спільноти, яка не готова відмовитися від спадку Чайковського і Рахманінова, але водночас спричинила настільки гучне обурення інших користувачів соцмережі, що пан Тимошенко вимушено вдався до захисту. Того самого вечора він видалив свій пост. Через добу, 23 березня, опублікував спростування власних слів:
Я категорично заперечую, тому що не писав цю статтю і не давав особисто інтерв’ю. Це англомовна версія статті і маніпуляція журналіста, який не погодив ні назву, ні зміст статті [якою мовою мав, на думку ректора, виходити «The Independent» і чи існує взагалі практика погодження з коментатором назви – питання риторичні. – Авт.]. Я виступаю за жорсткі санкції в культурі проти Росії. Допоки на території України триває варварське та цинічне повномасштабне вторгнення російських військових – культурний аспект не може бути поза політикою, а тому пропагандистська кремлівська культура має бути повністю ізольована від світу.
Така блискавична зміна вектора висловлювань поставила під сумнів наявність у пана Тимошенка позиції як такої. Музична ж академія як носила ім’я Чайковського, так досі й не перейменована, а отже, сентимент до генія, на жаль, сильніший за війну.
Другий скандал стосується однієї з найвідоміших у світі диригенток – Оксани Линів, яка вже кілька місяців є музичною директоркою Teatro Comunale Bologna. 7 та 9 квітня пані Линів презентуватиме прем’єру постановки опери Чайковського «Іоланта», в якій поруч з українськими солістами співають російські. Ситуація з кастом передбачувана: зрозуміло, що в російськомовній опері обійтися без співаків, які є носіями мови, неможливо. Так само зрозуміло, що підготовка опери – проєкт тривалий і, напевно, склад учасників і вибір самого твору був погоджений ще до початку вторгнення Росії в Україну. Однак сьогодні навіть для найпалкіших українських шанувальників слухати «Іоланту» російською мовою у виконанні російських вокалістів – це справжні тортури.
Треба віддати шану пані Линів, адже на цей момент для просування української музики у світі вона зробила чи не найбільше серед українських диригентів, відшукуючи екзотичні навіть для українських оркестрів (що вже говорити про західноєвропейські) твори наших композиторів-класиків та роблячи замовлення сучасним авторам. Водночас як людина з блискучою кар’єрою вона дуже добре розуміє правила гри в умовах західного менеджменту. І як особистість, що повністю сконцентрована на власному просуванні, зараз не готова робити ті кроки, які цей процес уповільнять.
Такі композитори, як Чайковський, Прокоф’єв і Стравінський, попри те, що належать до російської культури, мають тісні зв’язки з українською – родовід, місце народження, а також тривале проживання. До російського вторгнення частина українського суспільства акцентувала на цих зв’язках увагу. В Устилузі (на Волині) проводився музичний фестиваль «Стравінський та Україна», у черкаській Кам’янці – фестиваль з музикою Чайковського, іменем Прокоф’єва був названий Донецький аеропорт і фортепіанний конкурс на батьківщині автора. Не лише біографія, але й творчість цих авторів щільно пов’язана з українською культурою, і цій темі присвячені десятки і сотні наукових робіт, а також окремі збірки.
Втім із російським вторгненням ставлення до цієї творчості не могло не змінитися. На жаль, Чайковський, Прокоф’єв, Рахманінов і, звісно, Шостакович уже давно перетворилися на культурну зброю, яка, помножена на газ, нафту і гроші, робить «русский мир» привабливим в очах європейців. Те, що кожного з них, без винятку, їхня країна в той чи інший спосіб зґвалтувала, нічого не змінює докорінно: ми добре усвідомлюємо, що приниження власних громадян – це частина російської традиції.
Так, вони теж були жертвами, але нині вони – зброя. І це та зброя, яка легко може бути використана проти нас. Переконати в тому, що Чайковський – український композитор, ми зараз не зможемо ані світ, ані самих себе. А напівтонів воєнний час не визнає. Тому дискутувати сьогодні за допомогою слів чи мистецтва на предмет культурної приналежності Чайковського або Прокоф’єва означає зайвий раз порушувати питання близьких і, перепрошую, «братських» відносин наших народів. А це частина російського наративу. Замість просування української культури, яку століттями знищувала сусідня держава, замість демонстрації краси української музики ми вдягаємо на Чайковського вишиванку (я зараз не в переносному сенсі – у пості ректора була саме така ілюстрація). І тим самим лише підсилюємо позиції російської культури.
Дозвольте мені спогад із власного дитинства. Мені було вісім, я навчалася у першому класі звичайної київської музичної школи №38, любила Прокоф’єва до нестями (про українську музику тоді взагалі не йшлося, яка там в українців може бути класика – хіба обробки народних пісень). А ще твердо вірила в чайковськоцентричність музичного світу, бо на цьому будувалася вся ідеологія радянської музично-освітньої системи. Одного разу якусь беззаперечну, як мені здавалося, тезу щодо Чайковського я сказала своєму вчителю. Він швидко розвернувся на стільці, зазирнув мені в очі і сказав: «А знаєш, є композитори, які цікавіші за Чайковського». Я дуже добре пам’ятаю свої відчуття. Мені тоді здалося, що я закам’яніла, а підошви почало смажити пекельне полум’я. Адже заперечувати абсолютну винятковість Чайковського – це те саме, що сумніватися в існуванні Бога.
Цей випадок не зменшив моєї особистої любові до Чайковського. Проте його значення в історії, не лише музики – згадаймо хоча б символічність трансляцій «Лебединого озера» по телебаченню, – не залишає місця для культурних рефлексій під час війни. Мені особливо прикро, що гучні заяви про Чайковського, а також Прокоф’єва і Стравінського пані Линів почала робити саме із початку вторгнення. Також я не бачила якихось окремих заходів, присвячених українському виміру їхніх постатей, на фестивалі LvivMozArt, яким вона керує. Але найнеприємніше те, що кожен новий допис на тему «Іоланти» на особистій facebook-сторінці диригентки поглиблює відчуття маніпулятивності, а згадування в текстах колег, які співпрацюють з російськими музикантами – не дуже красивою спробою перемкнути увагу читачів. І якщо два попередні скандали – з проєктом «Ковчег Україна» і встановленням пам’ятника Францу Ксаверу Моцарту – українці вибачили, бо творчим натурам можна пробачити епатажність поведінки, то нинішня ситуація значно серйозніша.
Львівська співачка Людмила Корсун уже заявила про свою відмову від участі в постановці «Іоланти», а київська композиторка Вікторія Польова зняла свої твори з двох концертів пані Линів з таким коментарем:
Я переконана, що зараз у кожної людини має бути тверда позиція в таких питаннях. Війна точиться скрізь, усі духовні дії (а музика і є духовною дією) є зброєю. Кожен виступ українського композитора зараз є політичним висловом. І якщо моя музика буде зливатися в одному концерті з російською, то це все одно, що обійматися з вбивцями.
Категорична позиція українських митців щодо відмови у будь-якій співпраці з росіянами та виконання російських творів у найближчий час лише зміцниться. Натомість європейський менеджмент, швидше за все, навряд чи колись погодиться повністю «кенселити» російську культуру. Тож рано чи пізно кожному з українських митців за кордоном доведеться вибирати, з ким він. Вдягнути вишиванку на Чайковського не вдасться.