В силах оборони сьогодні, за словами окремих військових високопосадовців, нараховується більше мільйона українців. Завтра вони будуть демобілізовуватися. Напевно не всі одразу. Але велика частина з них повернеться до своїх родин, в громади, до нас в трудові колективи. І, будьмо відверті, ми всі не дуже готові. Ні родини, ні громади, ні роботодавці. Але родини готуються і вчаться зустрічати свого нового рідного. Громади думають над запровадженням нових фахівців із супроводу ветерана. І ми, роботодавці, також маємо готуватися до повернення наших працівників. Змінювати свої програми колективно-соціальної відповідальності, принципи рекрутингу, роботи в колективі, можливо правила комунікації та залучати на аутсорсі додаткових фахівців. Щонайменше психологів.
Що буде, якщо ми всі зробимо свою домашню роботу погано, неякісно? Ветеран, повертається до громади і намагається зрозуміти, що йому робити, оцінити своє майбутнє. І якщо він бачить, що майбутнє є, що соціальна та медична система працюють задовільно, роботодавці готові до взаємодії, в суспільстві діють принципи поваги та вдячності на його адресу, то він залишається. Працевлаштовується у нас на підприємстві, повертає з-за кордону свою родину. Так поступово відновлюється людський капітал. І це, за словами експертів, один із небагатьох інструментів повернення українських біженців.
А якщо все це не працюватиме, якщо ветеран не побачить перспективи, якщо держава та ми, підприємці, будемо неефективні, то він або виїжджає за кордон до своєї родини, або маргіналізується, капсулюється у своїх проблемах, ховається від світу. Так ми втрачаємо людський капітал.
Але і це не все. Навіть якщо ми всі спрацюємо ефективно, бізнес буде чутливим до ветеранських потреб, адаптує свої програми КСВ під їх проблеми, це не вирішить одномоментно проблеми з трудовими ресурсами. По-перше, тому що все одно запит є значно вищим. По-друге, і це ще одна погана новина для нас, роботодавців, 52% опитаних військовослужбовців заявляють, що не мають наміру повертатися на свої попередні робочі місця. Нам всім все одно доведеться змагатися за одні і ті ж трудові ресурси. І той, хто буде більш готовим, хто почне свою роботу раніше, буде ефективнішим у реінтеграції ветеранів через ринок праці, той і зможе виграти боротьбу за людей.
З чого починати? По-перше, треба почати мислити категорією «людський капітал», а не «ресурси». По-друге, потрібно зрозуміти справжні потреби цих людей. А вони виявляються різні. Тому що є ветерани, є родини ветеранів, є родини загиблих і зниклих без вісти, люди з інвалідністю та відновленою функціональністю. Всі вони є нашими працівниками або можуть бути нашими працівниками, нашим людським капіталом. По-третє, потрібно навчити свій персонал і в першу чергу НР-ів взаємодії з ветеранами та членами родин. По-четверте, модернізувати власні програми колективно-соціальної відповідальності під повоєнні реалії та потреби демобілізованих працівників. По-пʼяте, і це ледве не головне, в рамках тих же стратегій КСВ, передбачити окремі програми поваги, подяки та вшанування наших захисників і захисниць. На рівні підприємств, а не тільки громад. Ми зрозуміли важливість цього напрямку та реалізуємо його вже. Наше завдання висловити повагу та подяку тим нашим колегам, які захищають наші цінності на передовій, надіслати їм сигнал, що ми цінуємо їх і чекаємо їх повернення. Також наш обовʼязок вшанувати памʼять загиблих героїв, які ще вчора були з нами в одному колективі, а потім загинули, виконуючи свій громадянський обовʼязок, захищаючи нас із вами. Такий проект на ЖКК називається «Шануємо! Памʼятаємо!» знаю, що подібні ж проекти зараз запускаються і по інших підприємствах України. Впевнений, що цей напрямок дуже важливий. Навіть в контексті того ж таки питання людського капіталу. Як нас переконують фахівці із ветеранських політик, питання поваги є однією із базових потреб ветеранів та членів родин. І в той самий час, коли середня зарплата на регіональних промислових підприємствах не може конкурувати з зарплатнею в ЗСУ, подібні програми поваги, подяки та вшанування можуть бути додатковою перевагою для ветерана при пошуку місця працевлаштування.
І на останок. В суспільстві сьогодні чимало міфів про ветеранів. Так само, як і багато міфів про роботодавців. Одні не вірять, що їх чекають в трудових колективах і не бояться повернення. А інші прогнозують зростання суспільного напруження, у разі якщо держава не буде ефективною у взаємодії з ветеранами в процесі реінтеграції. Просто точно не буде. Але для того щоби зініціювати зміни, потрібно захотіти їх здійснити.