Отже, чого НЕ хочуть українці?
Українці не хочуть, аби не було росіян. Це твердження могло б сприйматися як утопічне у своїй геноцидальній наївності, якби не дзеркальні твердження і дії з російського боку. Влітку 2021 року російський президент Путін опублікував довгий квазіісторичний есей, де обґрунтовувалося, чому саме українці як спільнота не існують і не можуть існувати. У промові напередодні повномасштабного вторгнення в Україну Путін наголосив, що Україна як окреме політичне утворення є не більш ніж фантазією Леніна та інших більшовиків, а українці, які не приймають спадщини комунізму і навіть проактивно її позбуваються, «отримають декомунізацію», якої вони так хочуть. Цією погрозою він натякав на ліквідацію Ленінової фантазії, якою Путін бачив саму українську окремішність. Маємо справу з подвійним фантазмом: фантазією Путіна про фантазію Леніна, яка прикриває геноцидальний намір Росії щодо України. За таких умов зворотне твердження, а саме, що українці не прагнуть, аби росіян не було, перестає бути абсурдним і надмірним. Українці знають, що росіяни є як політичний, історичний, культурний і суспільний факт, і повністю визнають право росіян бути.
Українці не хочуть, щоб не було російської культури. У жодному з оприлюднених відкритих листів, підписаних українськими авторами чи оприлюднених українськими інституціями, не заперечується, що російська культура об’єктивно існує і займає видатне місце в глобальному полілозі. Ба більше, у багатьох репліках стверджується протилежне: російська культура міцно вкорінена у світовій інституційній мережі.
Українці не хочуть і ресантиментної узурпації місця російської культури на міжнародній культурній арені. Не ідеться про те, щоб, підступно користуючись моментом, витіснити сильнішого суперника і зайняти його місце, присвоїти його привілеї. Якщо такі підозри виникають, то вони лише зневажають усе, що стосується України, її людей і культури, і демонструють нерозуміння змісту українських висловлювань. Українці хочуть чесного аналізу і такої самої чесної розмови, але про це далі.
Українці не хочуть, щоб усі злочини російської сторони, скоєні з 24 лютого 2022 року, приписувалися виключно самому президенту Путіну. Такі твердження пролунали з уст канцлера Шольца, колег із німецького та американського PEN-клубів й неодноразово висловлювалися авторами різних публікацій. В Україні таке твердження сприймається у кращому разі як благодушне нерозуміння історії російської політики щодо України, у гіршому – як спроба вибілити злочини, які вчиняють громадяни Росії. Цілком очевидно, що не сам Путін воює в Україні, не він особисто скидав бомби на драматичний театр у Маріуполі, де переховувалися цивільні, не він випускає новини на російських телеканалах і підписує листи на підтримку війни як ректор російського університету. У цьому процесі беруть участь широкі кола російських громадян. І якщо це неправда, то це лише належить довести в майбутньому – у формі масових виступів, індивідуальних жестів, відмови від злочинних наказів тощо. Наразі в цьому напрямі ми не бачимо нічого переконливого, крім поодиноких гідних жестів.
Українці не хочуть, щоб на міжнародній культурній сцені російські голоси промовляли за і замість голосів українських. Саме це відбувалося десятиліттями, якщо не століттями: міжнародна культурна репрезентація була і досі залишається викривленою в бік російського імперського наративу. Російські академічні діячі, художники й інтелектуали отримували сцену, аби коментувати українсько-російські або ж так звані регіональні справи. Це будувало хибну ієрархію: російський голос багатьма західними колегами сприймався як автоматично авторитетніший через давню присутність і досвід публічного говоріння. Особлива чутлива налаштованість західних інституцій на своїх багатолітніх російських партнерів дає саме такий наслідок. І навіть більше: виправдовує колективну бездіяльність або індивідуальні злочини громадян Росії, про що йшлося вище.
Українці не хочуть, щоб апокаліпсис, який ми переживаємо зараз, залишив непорушними владно-ієрархічні підвалини російської культури. Що мало б статися ще, аби порушити цю самовдоволену зверхність колоніальної культури? Неможливо вдавати, що все залишилося, як раніше, що позиції російської культури, а відтак і Російської держави, яка спонсорує цю культуру та користується її авторитетом для проєктування своєї сили, незмінні. Наразі ми бачимо спроби зберегти статус-кво, перекладаючи провину на самого тільки Путіна і навіть попутно долучаючи російських громадян до кола жертв цієї російської війни. Це логічно хибно і цілком аморально.
Українці не хочуть, щоб убивства, вигнання і переслідування українців у рамках геноцидальної політики Росії урівнювали з побутовим дискомфортом, економічними негараздами чи потенційною імовірністю політичного тиску на росіян у Росії. Таке можливо тільки в рамках колоніальної логіки, коли цінність групи-колонізатора радикально вища за цінність утисненої групи, а тому дискомфорт першої ввижається порівнювальним зі смертями другої. Українці цю ієрархію відкидають, і тому аж ніяк не може йтися про якісь спільні програми для українців і росіян. Сама логіка таких програм аморальна.
Чого ж українці хочуть?
Від російських діячів культури, представників академічної спільноти й інших публічних постатей українці хочуть чесного самоаналізу. Як так сталося, що Росія провадить війну проти цивільних в Україні? Хто допустив авторитарне більш як двадцятилітнє панування Путіна і його геноцидальні фантазії? Хто і що дало їм поживу і хто написав путінські параноїдальні тексти? Якими є структури влади в трикутнику “міжнародна культурна спільнота – Росія – Україна”? Чому західні культурні інституції настільки краще обізнані з російською культурою, ніж з українською? Якими є інтелектуальні позиції Росії щодо України? Який саме внесок Україна зробила в російську культуру і чому? Яка роль людей інтелектуальної праці в наявному уявленні росіян про самих себе і міжнародної спільноти про Росію? Якими є відповіді росіян на все, викладене вище під заголовком «Чого не хочуть українці»? Без ретельного самоаналізу і відповіді на все це російська культурна сцена лише поглибить власну моральну поразку і не зможе відновитися після катастрофи людського духу, яка розгортається на наших очах.
Від міжнародної інтелектуальної спільноти українці хочуть визнання наявної структури культурної і політичної влади, де Росія займає верхню позицію, пригнічуючи інші голоси. Проявів цієї ієрархії ми бачили предосить: від грандіозних виставкових проєктів у західних столицях (на кшталт виставки Іллі Рєпіна без найменшої спроби постоколоніального аналізу його спадщини, попри багатющий матеріал саме для такого аналізу) до повторюваних спроб «примирити» українців і росіян коштом українського страждання. Українці також очікують усвідомлення колоніальної природи зв’язків між західними інституціями і діячами. А відтак перегляду цих зв’язків.
Українці хочуть говорити власним голосом, з власною аргументацією, і бути почутими.
Це великі очікування, однак без цієї роботи неможливо повернутися до безпечного справедливого світу. Навіть якщо це тільки Західний світ.
Українці очікують, що люди й інституції, чия роль – свідчити про стан людини і людського суспільства та діяти заради спільного добра, – саме це й робитимуть перед лицем однієї з найбільших від часів Другої світової війни катастроф Європи.
