ЕФЕКТ ДОМІНО І БІЛОРУСЬ
До політиків з інших колишніх радянських республік у Москви ставлення значно краще — наприклад, до узбецького самодержця Іслама Карімова. Коли його війська в травні 2005 року в місті Андижані силою придушили протест, за даними Організації із захисту прав людини було вбито близько 750 мирних демонстрантів. Москва захищає Карімова від міжнародної критики. Великі заголовки московських газет свідчать: «Ісламське повстання у Фергані», «Фактор героїну в узбецькій "революції"», «Ісламісти піднімаються проти Карімова» . Кремль розглядає дії узбецького уряду як «боротьбу з тероризмом».
Коло союзників замикається на очільнику білоруської держави Олександрові Лукашенку, який хвалить в інтерв’ю «досягнення» Гітлера і вважає, що їх можна застосувати і в Білорусі. Президент США Джордж Буш називає його «найбільшим терористом» і вважає, що він має відповісти за таємне зникнення низки опозиційних політиків. У стилі узбецького диктатора Лукашенко перед президентськими виборами в березні 2006 року попередив, що протестуватиме проти фальсифікації і вважатиме її проявом тероризму. Пізніше білоруського опозиційного політика засудили на п’ять місяців в’язниці за те, що при обшукові в його квартирі було знайдено відеозапис рок-опери групи «Пінк Флойд» — «The Wall». Відомі фрагменти, що демонструють сцени вуличного протесту, могли, на думку суддів, бути використані як навчальний посібник для терористів, наставником яких міг виступати підсудний . Тому, хто загрожує стабільності, заявив глава держави з екранів телевізорів перед виборами, скрутять шию, як качці.
Західні спостерігачі назвали вибори спірними. Лукашенко офіційно набрав 82,6 % голосів, але у виборах, які можна було назвати «ритуалом самоназначення».
На вулицю вийшла опозиція. Лукашенко руками міліції силою розігнав демонстрантів і заарештував лідерів опозиції. Західні політики оголосили санкції, ЄС увів заборону на в’їзд 31 білоруському державному діячеві і попросив Росію використати свій вплив на Лукашенка.
Путінський міністр закордонних справ Лавров накинувся на Захід зі звинуваченнями: спостерігачі ОБСЄ ще до виборів кричали про їх незаконність, виступивши тим самим у ролі підбурювачів, заявив головний дипломат . «Я б назвав нічні події в Мінську всього лише розпуском демонстрації. У кожному разі, це не йде ні в яке порівняння з тим, що відбувається в деяких західних країнах», — натякнув він на студентські протести проти реформи ринку зайнятості у Франції. Російські засоби масової інформації вдень і вночі розповідали, що на Заході інакодумців придушують так само, як і в Білорусі. Причому студентські бунти в Європі хоч можна зрозуміти: над нею нависла реальна ісламська загроза, яка поширюється по всій Європі, а Францію захопила вже практично повністю, можна зрозуміти й заворушення в передмісті кількома місяцями раніше. Але чого хотіли протестувальники в Мінську, незрозуміло, говорить Лавров: «Люди кілька днів провели на площі. Не розумію, чого вони цим домагалися» .
Невдовзі після цього московська Дума висловила «глибоке занепокоєння з приводу постійних спроб втручання у внутрішні справи Білорусі» з боку ЄС. Було сказано, що це прояв «справжньої неповаги до рішення білоруського народу, який на виборах більшістю голосів підтримав лінію уряду й президента».
Західні критики кажуть, що у Москви є вагомі причини так відчайдушно захищати Лукашенка. У своїй доповіді в Конгресі президент США Буш нагадав, що Білорусь була задіяна в нелегальних операціях зі зброєю в Ірані та Іраку . Ходили чутки, що мінський диктатор виступав у ролі підставної особи на боці російської військової промисловості, тому сумнівні угоди в галузі озброєння не мали для Росії серйозних наслідків, завдяки чому вона змогла зберегти обличчя.
Мінські опозиціонери вважають, що Москва розглядає диктатуру Лукашенка як свого роду польові випробування, «в яких перевіряється, як далеко може зайти Кремль зі своїми авторитарними методами, де та межа, за якою Захід припиняє заплющувати очі». Крім того, Лукашенко добре впорався з роллю «поганого хлопчиська» — якщо буде потрібно, його завжди можна зробити козлом відбувайлом. Майже у всіх антидемократичних заходах — від позбавлення парламенту влади до контролю над засобами масової інформації — Кремль наслідує Лукашенка, заявляють критики мінського режиму . Справді, президент Росії Володимир Путін пообіцяв допомогти своєму білоруському колезі перед виборами. Москва відчутно підтримувала Мінськ фінансово і таким чином подбала, щоб, незважаючи на планове господарство, яке похитнулося, всі показники були позитивними, що навіть дало змогу підвищити пенсії, — так вважають критики режиму. Однак це не завадило Москві навесні 2006 року офіційно повідомити про підвищення цін на постачання газу до світового рівня.
Ставки високі. Білорусь з її десятьма мільйонами жителів у центрі Східної Європи може стати першою костю доміно, яка показує напрям, куди підуть усі колишні республіки Радянського Союзу: вперед, як Україна, здебільш орієнтована на Захід і демократизацію, або ж назад — до авторитарної держави на радянський кшталт, як Росія або Середня Азія.
Нині пострадянський простір розколовся. З одного боку перебувають прозахідні держави Грузія та Україна, які вже стали на шлях демократії, і маленька аграрна республіка Молдова з дещо авторитарним режимом, а також Азербайджан. Маленька республіка між Кавказом, Каспійським морем, Туреччиною та Іраком становить стратегічний інтерес головним чином через багаті запаси нафти. Колишній президент США Буш вважав співпрацю з Азербайджаном такою важливою, що у квітні 2006 року прийняв президента Ільхама Алієва в Білому домі. Але за гучною заявою Буша, що він хоче демократизувати світ, Москва бачить лише подвійні стандарти США.
Чотири важливі для Москви колишні радянські республіки в серпні 2005 року домовилися про більш тісну співпрацю і прискорення інтеграції в ЄС. У травні 2006 року об’єднання ГУАМ (так воно називається за першими літерами назв держав) формально стало міжнародною організацією зі статутом, зоною вільної торгівлі та митним союзом. Стосовно Грузії, Азербайджану та України це має особливе геостратегічне значення, позаяк вони утворюють на півдні своєрідний «пояс», що є прекрасним альтернативним шляхом для постачання газу та нафти з каспійського регіону на захід, минаючи при цьому Росію. У 2005 році, попри багаторічний опір Москви, був побудований нафтопровід із азербайджанського Баку через Грузію до турецького Сейхана. Вперше нафта з Каспійського моря потекла на Захід повз Росію — Москва втратила монополію на транзит.
Кремль вважає ГУАМ американським дозором на своїх кордонах і безпосередньою загрозою своєму домінуванню на пострадянському просторі. Союз незалежних держав (СНД), куди після розвалу СРСР увійшла велика частина радянських республік, після створення ГУАМу вже не відіграє ролі єдиної форми союзного альянсу і, хоч як була невдоволена цим Москва, почав втрачати своє значення.
З іншого боку чотирьох «схильних до заходу» країн стоять близькі до Москви середньоазіатські республіки — колишні радянські Таджикистан, Узбекистан, Киргизія, Казахстан і Туркменістан, а також Вірменія і частково Білорусія, де правління авторитарне і де регулярно виникають проблеми з правами людини. У липні 2005 року Москва перейшла в дипломатичний контрнаступ: російсько-китайські переговори завершилися створенням «Шанхайської організації співпраці», більш вузькоспрямованого військово-політичного союзу . До цієї організації окрім Росії та Китаю увійшли чотири колишні радянські республіки із Середньої Азії . Індія, Монголія, Пакистан, а ще Іран, який у США вважають «кримінальною державою», поки що утрималися.
5 липня 2005 року відбулася операція з виведення американських військ із колишніх радянських республік у Середній Азії на підставі закінчення терміну перебування в Афганістані з метою боротьби з тероризмом. 19 липня Палата представників США забила на сполох: це явна спроба Москви і Пекіна витіснити Вашингтон з регіону. Москва і Пекін на цю заяву не відреагували, але провели спільні маневри, в яких узяло участь понад 10 тис. військових.
Прірва між двома таборами стала ще більшою в грудні 2005 року: прозахідні держави ГУАМу, три прибалтійські держави, Польща, Словенія, Македонія та Румунія заснували в Києві «Співдружність демократичного вибору». Одна з його цілей — підтримка руху до демократії в інших країнах. Російське керівництво, яке ще не встигло вийти зі стану шоку після «помаранчевої» революції в Києві, сприйняло це вже просто як виклик. Підозри Кремля зрозумілі: Співдружність підтримує Вашингтон, і не в останню чергу – щоб розширити НАТО, просунувшись в самий центр колишньої радянської імперії. З точки зору Москви, тепер ця імперія розділилася на дві частини – на друзів і ворогів Росії. Москва, з-поміж іншого, відреагувала тим, що підняла до світового рівня ціну на газ: коли вже колишні союзники переметнулися на бік США, то дешевих поставок газу вони не отримають.