Альона Каравай, експертка сектору мистецтва та культура проєкту RES-POL, співзасновниця ГО Інша Освіта, співзасновниця та керуюча партнерка в агенції proto produkciia.
Ольга Дятел, експертка сектору мистецтва та культури, співзасновниця агенції освітніх та культурних подій proto produkciia, співзасновниця ГО Інша Освіта.
Ірина Чужинова, експертка сектору мистецтва та культура, кандидатка мистецтвознавства, програмна директорка Українського Шекспірівського фестивалю в Івано-Франківську.
Альона Каравай
Коли ми почали працювати, Іра Чужинова задала питання, для якого сценарію ми готуємо ці істотні питання - іншими словами, найважливіші проблеми сектору. Чи ми працюємо над пропозиціями для мирного часу, чи ні? Ми виходили з сценарію, що на момент 20278 року військові дії тривають - можливо, з тимчасовим припиненням вогню, з просуванням лінії фронту чи з з так званим перемир'ям. Ми готували цю аналітику для ситуації, приблизно як сьогодні вранці. [Рано вранці 20 грудня Київ опинився під комбінованим ракетним ударом - Росія застосувала проти столиці аеробалістичні ракети "Кинджал" та балістичні ракети типу Іскандер/KN-23. Уламки впали в кількох районах столиці, одна людина загинула. Презентація стратегічних напрацювань відбувалась в книгарні "Сенс" на Хрещатику з 10:00 ранку цього дня та переривалась тривогами.]
Працюючи з такою сценарною рамкою, ми зрозуміли одну важливу річ - нам потрібний нелінійний підхід. Коли разом з нашими колегами з-за кордону ми плануємо те, що називається “відбудова”, вони часто уявляють собі щось на кшталт плана Маршалла. Ось закінчилась Друга світова війна, ось немає Гітлера, ось Німеччина визнала свої історичні помилки, і тепер ми відбудовуємо. Але ми знаходимося в зовсім іншій ситуації - ми відбудовуємо одночасно з військовими діями, що тривають. І ще якийсь час ми будемо змушені відбудовувати саме так. Підходів для такої нелінійної відбудови, наскільки нам відомо, немає, тому ми їх маємо винайти - щоб одночасно і захищатися, і відбудовувати, і стратегувати майбутнє. Зокрема, мова також йде про нелінійні підходи до комеморації і меморіалізації - до прикладу, про тактичну комеморацію. [Комеморація - це певні заходи з вшанування пам'яті значимих для суспільства людей чи подій. Під тактичною комеморацією маються на увазі швидкі та тимчасові комеморативні дії, спрямовані на закриття невідкладного запиту на вшанування пам'яті “тут і тепер”.]
Як ми напрацювали ці істотні питання, які покажемо сьогодні? По-перше, команда аналітикинь навесні та влітку 2024 року підготували є п'ять аналітичних записок - з візуального мистецтва, з аудіального мистецтва, з сценічного мистецтва, з бібліотек і з літератури. Над кожною з цих записок працювала експертна команда з відповідного сектору - зокрема, аналітична записка з сценічного мистецтва напрацьовувалась Оленою Апчел. Вже влітку Олена доєдналася до війська, але вона зараз також в залі разом з нами. В межах роботи над кожною з записок аналітикині провели принаймні по 10 глибинних інтерв'ю. Тобто, загалом це не менше 50 опитаних професіоналок та професіоналів з сектору - списки тих, з ким проводили глибинні інтерв'ю, є в кожній з аналітичних записок.
Окрім цього, в співпраці з Vox Populi Agency весною 2024 року ми провели 10 фокус-груп, а це загалом більше 60 учасниць та учасників - робочий документ з висновками з фокус-груп теж є. На основі цих даних, а також попередніх аналітичних звітів від інших колег, ми створили два базових звіти - в одному підсумовуються всі істотні питання, а в другому фокусно розглядається роль митців в повоєнній відбудові. Виходячи з тези, що війна триватиме, а відбудова буде нелійною та не повоєнною, а частково “під-час-воєнною”, де факто це звіт вийшов про роль митців під час війни.
Тактично ми підійшли до цієї роботи в такий спосіб, що спочатку ми виокремити істотні питання по окремих секторах (візуальне мистецтво, аудіальне мистецтво, сценічне мистецтво, література та бібліотеки), а вже потім аналізували, чи є перетини, чи є наскрізні міжсекторальні питання. Вони нас цікавили найбільше. Тож, спочатку до них.
Перше істотне питання, про яке говорили повсюди та всі, - це питання морально застарілої та нерелевантної професійної мистецької освіти. Тут я поділюся, на які підпитання воно розкладається, з іншими істотними питаннями ми не будемо йти в таку деталізацію. Підпитань є шість. [Детальніше можна подивитись в базовому звіті на сторінках 28-43.]
По-перше, українське сучасне мистецтво не інтегроване в сучасний європейський та світовий контекст, бо українська мистецька освіта має відчутний пострадянський відбиток та відірвана від європейської мистецької освіти. Власне, чому ми говоримо про освіту? Тому що бачимо відбиток цієї освіти на мистецтві, на мистецькому продукті.
По-друге, сучасне мистецтво знаходиться на маргінесі формальної мистецької освіти, йому майже не навчають. По-третє, не вистачає підручників і перекладів іноземних ключових підручників і текстів з історії мистецтва. Четверте, бракує освітніх програм з технічних спеціальностей в мистецтві - зокрема, йдеться про звуко- та світлорежисерів. Ті, хто працює в цій сфері, знають, що хороші “світловики” - це десь 5 людей на всю країну, яких передають з рук в руки. П'яте, існує виклик залучення професійної спільноти до формування та адаптації освітніх запитів та професійних стандартів. Це питання базується, зокрема, на запиті з Держмистецтв про те, що реформування мистецької освіти не є можливим без залучення практиків, без залучення ринку.
Шосте, є безповоротні освітні втрати через те, що ціле покоління не мало доступу до офлайнової освіти. Спочатку пандемія, потім повномасштабне вторгнення - станом на зараз це п'ять років, цілий курс бакалавра. Ми не можемо нічого з цим щось зробити, але маємо бути свідомими цього виклику. У нас є ціле покоління випускників, які майже не бачили вживу своїх сокурсників, які майже не були в стінах свого навчального закладу. Давайте спробуємо накласти цю ситуацію на реалії, до прикладу, акторських чи музичних спеціальностей. Це все по питанню освіти.
Друге істотне питання — це відсутність конкурентного фінансування державних інституцій, яке б базувалося на якості мистецького продукту і інституційної дієвості. Тут йдеться про непросте та для багатьох болюче питання оптимізації кількості сфери культурних закладів. Це реформа, яка багатьом не буде подобатись. В стратегії Міністерства культури до 2030 року, яка була презентована вчора [йдеться про перше публічне обговорення цієї стратегії, яка відбулась в Українському домі 19 грудня], це питання також включено. Наразі ми втратили чи не маємо доступу принаймні до 20% території, за різними оцінками населення де факто зменшилось на 20%. Це має відобразитися на культурній інфраструктурі, на жаль. З іншого боку, реформа мережі культурних установ назріла ще до повномасштабного вторгнення. Детальніше істотне питання інституційної реформи описане в нашому базовому звіти [на сторінках 44-61].
Третє істотне питання - відсутність системних інвестицій в створення актуального культурного та мистецького продукту. Потрібно створювати умови для того, щоб новий мистецький продукт взагалі відбувся. Ми про це також будемо говорити в частині з культурної дипломатії - про те, що нам не вистачає якісного культурного продукту назовні, бо його не вистачає й всередині. [В базовому звіті це питання описане на сторінках 62-70.]
Четверте істотне питання - брак управлінських компетенцій на різних рівнях управління та в різних культурних інституціях, як державних, так і незалежних. Відносно до попереднього питання: ми мусимо йти в більшу дерегуляцію культурних установ та більшу автономію мистецької освіти, але для цього управлінці мають бути спроможні працювати з більшою свободою та більшою відповідальністю. Це two way street, дерегуляція вимагає управлінських компетенцій. [В базовому звіті це питання об'єднане з питаннями інституційної реформи та описане не на сторінках 44-61].
П'яте істотне питання - брак сучасної навчальної літератури українською мовою для мистецької освіти. Тут йдеться про підручники, робочі зошити, посібники. Це знову опосередковано виходить і питання освіти, і питання дослідження. [В базовому звіті це питання описане в блоці з мистецькою освітою на сторінках 39-40].
Шосте істотне питання - відтік людського капіталу, особливо на деокупованих територіях і територіях, наближених до бойових дій. Йдеться про те, що людей не вистачає. Це наш найближчий виклик, і не лише в сфері культури і мистецтва. Ми зараз на тому етапі… [Переривається через тривогу]
І.Ч.
Який у нас протокол на випадок тривоги?
А.К.
Пропоную такий протокол: якщо МІГ, ми продовжуємо, якщо балістика, ми подумаємо, як бути. І поки Іра Чужинова перевіряє, що на нас летит, ми завершимо це питання. Тож, ми зараз на тому етапі, якщо перед нами постає не питання дефіциту матеріальних ресурсів чи грошей, а питання нестачі людей. Якщо грубша, ми вже не можемо вирішити наячні проблеми навіть за умови необмеженого доступу до грошей, бо нам драматично бракує людей. Бракує наскрізно. Демографічні прогнози свідчать про демографічний шок такого масштабу, згідно якого принаймні до 2040-го року ми не повернемося до кількості населення, яка була до повномасштабного вторгнення, станом на 23 лютого 2022 року. Якщо хтось з нас планує дожити до 20240-ого року, то можна спробувати собі це уявити. А поки ще є підтвердження про балістику, і щоб дожити хоч скількись, давайте спустимось в підвальне приміщення.
[В підвальному книжковому залі книгарні Сенс А.К. на сходах презентувала істотне питання про комемораційну функцію мистецтва. Запис не зберігся, а детальніше про це питання можна прочитати в базовому звіті з ролі митців в повоєній відбудові на сторінках 21-30. Після цього надійшов сигнал про відбій повітряної тривоги, і група повернулась в основний зал.]
О.Д.
А зараз поговоримо про культурну дипломатію. Тут питання починаються з мистецького продукту. Про це вже згадували сьогодні на одній з панелей - про відсутність конкурентно здатного мистецького продукту. Не зовсім зрозуміло, звідки може взятись цей мистецький продукт “на експорт”, якщо ми не підтримуємо його всередині України. Також існує можливість, що якщо ми не підтримуємо мистецький продукт тут, в Україні, то тоді Україну будуть презентувати люди, які створюють його не в Україні. Це не є погано, адже у всіх є свій простір для вираження, тут скоріше йдеться про підніжку, яку ми ставимо самі собі.
Друге питання - це дисбаланс між представленістю традиційного і сучасного мистецтва. Про це багато на фокус-групах багато говорили закордонні українці, базуючись на своєму досвіді взаємодії з українськими посольствами в своїх країнах. Лінія представленості “вишиванка та страви” все ще є дуже розповсюдженою, хоча в окремих країнах така культурна дипломатія не сприймається через їх історичний контекст - до прикладу, в Німеччині. Або ж сприймається як похід в етнографічний музей. Мова сучасного мистецтва за кордоном може бути більш зрозумілою і ефективною, ніж традиційна культура.
Третє, нестача системного культурного обміну та недостатнє залучення іноземних митців. Нам дуже хочеться створювати самим, звучати на весь світ. Але є приклади польського павільйону цього року на Венеційській бієнале, або приклад Авіньйонського фестивалю, де на основній сцені була польська вистава про Україну.
І четверте це, брак паритетної участі. Коли ми заходимо у взаємодію з партнерами та вони платять за все, бо у нас немає грошей, то, скоріш за все, пояснити, чому ми не хочемо зараз бачити цих російських митців, буде складніше. Це навіть складно, коли ти сам гроші приніс, у нас є такий болючий досвід цього року. Але про що нам йдеться - що паритетність відносин є більш органічною, коли має місце паритетність вкладених ресурсів.
Недостатня інституційна взаємодія та недостатнє залучення глобального українства. Багато людей виїхало. Як суспільство, ми часто любимо оцінити, чому хто і як зробив, але, слава Богу, не всі. Нам більше треба консолідуватися з тими, хто знаходиться за межами України. Вони, в свою чергу, відчувають себе часто недостатньо залученими - настільки, наскільки вони б могли. Про це нам на фокус-групах говорили закордонні українці з мистецького середовища.
Обмежений доступ до міжнародних майданчиків для українських митців-чоловіків. Велике, складне та важливе питання.
Обмежена географія культурної дипломатії. Це те, над чим вже почав працювати Український інститут. Іноді, коли я бачу вакансію людини, що має одна працювати на пів глобусу, то думаю собі: “Сил нам всім в цій нелегкій роботі.” Але дуже важливо, що це відбувається.
І останнім питанням - відсутність спільного вордінгу щодо того, як нам говорити про кенселінг російських митців чи російської культури.
[Більш розгорнуто аналіз цих питань можна прочитати в базовому звіті з ролі митців в повоєній відбудові на сторінках 38-54.]
І.Ч.
Дякую колежанкам за стійкість та продовжу.
Нагадаю, що йдеться про повоєнне відновлення і йдеться про рамку тих функцій мистецтва, які можуть бути актуальними під час відбудови, а насправді вони вже є актуальними прямо зараз. Нам було важливо описувати процеси, а не говорити про якийсь рівень ідеалістичних уявлень. Тож, процеси зафіксовані, і третя складова специфічних функцій мистецтва під час війни стосується ментального здоров'я. Експерткою з цього питання у нас була Вероніка Склярова, голова громадської організації ArtDot, а також долучена до проєкту ArtTherapyForce, який зараз потужно напрацьовує інструменти і напрямки, у яких могла б розвиватися арттерапія.
Перше питання - це брак додаткової кваліфікації в сфері травмоорієнтованого мистецтва та арттерапевтичних практик. Ми розуміємо, що нам потрібні фахівці, у яких є відповідні компетентності.
А. К.
В Україні наразі неможливо немає можливості отримати вищу освіту з арттерапії, але загалом найчастіше люди приходять в арттерапевтичні практики з психологічних практик. Навпаки теж можливо, але навчатися треба більше. Для того, щоб митці більш відповідально працювали з терапевтичними практиками, ми рекомендуємо ознайомитись з травмоінформованим мистецтвом. На жаль, профанації дуже багато.
В Україні часом кожен другий проєкт зазначений як арттерапевтичний проєкт. Одна справа, що і як ми називаємо, але інша, коли ця подія дійсно може вести до ретравматизації, і тоді це не є окей.
І. Ч
Брак досліджень та інституцій на перетині мистецтва та ментального здоров'я. Існує потреба в посиленні міжсекторного та міждисциплінарного професійного обміну між митцями та терапевтами. Зокрема, для того, щоб арттерапія була арттерапією, а не просто декларативною функцією мистецтва.
Потреба посилення міжвідомчої та міжсекторальної співпраці у сфері діяльності мобільних мистецьких груп та інших культурно-мистецьких подій та програм для війська. Це теж дуже важлива складова, і ці ініціативи існують. Вони існують, знову ж таки, на низовому рівні, як стихійна або волонтерська діяльність.
І останнє – це потреба посилення міжвідомчої та міжсекторальної співпраці задля реінтеграції ветеранів-миців. Тут йдеться про те, у який спосіб митці можуть бути реінтегровані до своїх практик. Зі свого досвіду можу сказати, ті, хто повертаються з фронту, не готові повноцінно зайти в сектор та так само повноцінно стикнутися з усіма проблемами сектору.
[Більш розгорнуто аналіз цих питань можна прочитати в базовому звіті з ролі митців в повоєній відбудові на сторінках 31-37.]
А.К.
До речі, поки ми писали цей базовий звіт, ми консультувались з нашими колегами, які зараз війську, та зокрема відобразили в звіті те, як відбувається робота на перетині мистецтва та терапевтичних практик у війську, як митці в війську долучені до культурної дипломатії та які проблеми з цим виникають.
Але, підсумовуючи цей пункт, я хотіла би процитувати дещо з нашого звіту, бо здається, поки ми говорили про це в підвалі, було не дуже чутно.
Тож, роль мистецтва та митців під час війни та на етапі повоєнної відбудови стає ще більш комплексною, адже мирні функції збереження просторів як свободи й критики, так і консолідації й емпатії стають ще важливішими. А, з іншого боку, до них додаються ролі комеморативної роботи над болючим минулим всередині країни. І це болюче минуле може бути спільним або розрізненим. І додається ще культурно-дипломатична робота з актуальними наративами назовні. І часто це різні адженди, над якими ми працюємо одночасно. Ця комплексність, а також велика швидкість змін, недостатність ресурсів та наростаюче виснаження може призвести до бажання - або ж до примусу - спрощення. Нам здається, що цій інерційності важливо протидіяти, аби зберегти мистецтво як поле, здатне витримувати парадокси, аби не відкотитись назад від демократичних цінностей і від цивілізованого поступу загалом. При цьому, паливом для протидії та паливом для подальшого розвитку мистецтва в Україні може бути не лише та не суто наявність ресурсів, а первинно та пріоритетно збереження простору свободи, самовираження та мистецької автономії.
Одним з наших припущень є те, що митці можуть повертатися кудись - до прикладу, в Україну - не лише з економічних причин, але й з причин того, що вони тут можуть дійсно вільно працювати в мистецькому полі, дійсно маючи простір свободи та самовираження.
Ше одну тезу, якою б я хотіла поділитися, це цитата з policy paper з пропозиціями до політики пам'яті України, створеною платформою «Минуле, майбутнє, мистецтво» та ГО «Музей сучасного мистецтва». В цій тезі йдеться про те, що у нас в суспільстві спостерігаються великий суспільний запит не на правосуддя, а на покарання. Важливе питання, як нам з цим викликом працювати.
І тепер давайте до політик.
І.Ч.
Це останній слайд нашої презентації і, власне, фінал напрацьованого наразі. Станом на зараз ми ще не розпочали Policy Labs - тож, якщо ви бачите можливість долучитися, долучайтесь. Сила проєкту саме в різних голосах, які посилюють рівень розробки державних політик.
І тут я хотіла б повернутися до тези колежанок, які говорили про креативні індустрії. В мистецтві не набагато краще ані з доказовою базою, ані і з методологією. Це є чи найважливішим питанням, бо на рівні пріоритизації оцих всіх прекрасних напрацювань ми зіштовхнемось лобами на питанні, що ж потрібно робити найпершим. Підтримувати креативні хаби чи запускати програму наповнення сектору якісними підручниками та перекладами іноземних ключових текстів з історії мистецтв? Очевидно, що ця програма потрібна і очевидно, що мистецькі вищі не мають ані потужності, ані можливості самостійно запускати потужні видавничі проекти. І, відповідно, хоча б у якийсь спосіб оновлювати ці списки літератури, які сьогодні дійсно є не деколонізованими. Тобто, ми знову й знову повторюємо ті наративи, проти яких насправді боремося. Тобто, є когнітивний дисонанс.
Друге питання. Оптимізація податкового навантаження для сектору. Дерегуляція і лібералізація фінансово-господарського управління в секторі. Насправді, це питання передусім стосується незалежного сектору. Ми жартуємо (хоча це й не дуже смішний жарт), що виживуть тільки національні [театри]. Сьогодні фінансова державна підтримка, яку отримують інституції, є насправді вирішальною для спроможності деяких секторів. За 30 років незалежності ми так і не спромоглися порахувати всіх гравців незалежного сектору і, відповідно, навіть не можемо зараз апелювати до цифр втрат - хоча вони є, і вони суттєві. Згідно моїх емпіричних спостережень за перформативним сектором, скорочення незалежного сектору складає 50% або, можливо, й більше. Причиною цьому є неможливість повноцінно існувати через скорочення всіх донорських джерел фінансування. Ви знаєте про проблеми фінансування Українського культурного фонду, і так далі. Відповідно, це один з інструментів, який може бути вжитий, - якщо не грантова програма спеціальної підтримки незалежного сектору, то принаймні інструмент податкового розвантаження.
І наступне, створення мережевого музею сучасного мистецтва. Це питання актуальне, і воно неодноразово піднімалося. Вже напрацьована модель музею сучасного мистецтва, вже зроблені перші кроки до того, аби ця інституція нарешті народилася. Особисто для мене вона так само є важливою для сектору в плані культурної спадщини та так званої “нової спадщини”. Це - спадщина майбутнього. Зараз ми втрачаємо не тільки ту культурну спадщину, яка сформована, задокументована та систематизована, але й тут, яка лише формує наступний культурний пласт.
Інструменти та рішення для кращої співпраці ринку праці та освіти в сфері культури та мистецтва. Це стосується не тільки оновлення якості освіти, але так само і тих фахівців, яких сьогодні бракує в секторі. Ми втратили профтехосвіту в галузі мистецтва. Нам елементарно бракує технічних працівників на ту кількість мистецьких працівників, які є сьогодні.
І нарешті посилення механізмів підтримки позаінституційного мистецького середовища та підтримка індивідуальної мистецької діяльності. Це вже починалося вирішуватися на рівні державних політик через програми стипендій або індивідуальної мистецької підтримки. Але нам видається, що цей напрямок є дуже актуальним. Дякуємо.