Після хаотичних 1990-х ветерани спецслужб в оточенні Путіна скаржилися на те, що вони бачили як зазіхання Заходу на традиційну сферу впливу Москви в Центральній та Східній Європі. Низка нових демократичних країн, які були сателітами Москви або колишніми радянськими республіками, приєдналися до НАТО та ЄС.
З точки зору інших країн Європи, розширення НАТО на схід не загрожувало безпеці Росії. Членство в НАТО – це в основі обіцянка колективно захищати члена, який зазнає нападу. У 1997 році Альянс погодився не розміщувати на постійній основі значні бойові сили у своїх нових східних членах, які були б здатні загрожувати території Росії.
Путін розглядав інтереси російської безпеки ширше, пов'язуючи збереження впливу Москви в сусідніх країнах зі своїми цілями відродження світової могутності Росії та зміцнення свого авторитарного правління всередині країни.
Зв’язок прояснився на президентських виборах в Україні 2004 року. Путін дав зрозуміти США, хто має перемогти.
Коли радник Білого дому з національної безпеки Кондоліза Райс відвідала Путіна на його дачі під Москвою в травні 2004 року, російський лідер познайомив її з кандидатом у президенти України Віктором Януковичем. Пані Райс припустила, Путін влаштував несподівану зустріч, щоб продемонструвати свою велику зацікавленість у результатах виборів.
Однак внаслідок звинувачень в фальсифікації виборів, які спричинили Помаранчеву революцію, Верховний суд України призначив нове голосування, на якому переміг Віктор Ющенко.
Кремль розглядав Помаранчеву революцію як дестабілізацію, спонсоровану США, спрямовану на те, щоб витягнути Україну з орбіти Москви, і як прелюдію до подібної кампанії в самій Росії.
Щоб послабити занепокоєння Москви, адміністрація Буша розповіла про обмежену фінансову підтримку, яку вона надала українським ЗМІ та неурядовим організаціям – загальна сума склала 14 мільйонів доларів. Білий дім вважав, що скромна сума відповідає «програмі свободи» президента Буша щодо підтримки демократії, але навряд чи є достатньою, щоб змінити хід історії.
Цей жест лише підтвердив підозри росіян. «Вони були вражені результатом, який, на їхню думку, ми отримали за 14 мільйонів доларів», – згадував Том Грем, старший директор по Росії у Раді національної безпеки президента Буша.
Через три місяці після перемоги в України прозахідного президента Путін назвав розпад Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою століття».
З того часу Росія буде займати більш напористу позицію і рішучіше боротися з використовувати більш наполегливий підхід і енергійно боротися з ймовірним впливом США.
Під час окремої зустрічі президент Буш запитав Путіна, чому він вважає розпад Радянського Союзу найбільшою трагедією ХХ століття, і чи не є нею смерть понад 20 мільйонів радянських громадян у Другій світовій війні. На що Путін відповів, що розпад СРСР був гіршим, оскільки за межами Російської Федерації залишилося 25 мільйонів росіян.
При цьому Путін показував інше обличчя західноєвропейським співрозмовникам. Незабаром після того, як став президентом, він вразив Бундестаг промовою, в якій пообіцяв побудувати сильну російську демократію та співпрацювати із Заходом.
Він зачарував політиків і бізнес-лідерів по всій Європі і відкрив шляхи для прибуткової торгівлі. Європейські лідери назвали Росію «стратегічним партнером». Серед тих, хто вважав його близьким другом, були канцлер Німеччини Герхард Шредер та прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі.
Сприйняття змінилося в січні 2007 року, коли Путін висловив своє розчарування Заходом на щорічній Мюнхенській конференції з безпеки. Він засудив США за спробу силою управляти однополярним світом, звинуватив НАТО у порушенні обіцянок не розширюватися на схід Європи і назвав Захід лицемірним за те, що він читає Росії лекції про демократію.
«Ми не сприйняли промову так серйозно, як слід було», – сказав досвідчений німецький дипломат Вольфганг Ішингер.
Цей час в Україні президент Ющенко з усіх сил намагався реалізувати сподівання Помаранчевої революції на те, що країна зможе стати процвітаючою демократією західного зразка.
Віктор Ющенко прагнув закріпити місце України на Заході. На Всесвітньому економічному форумі в Давосі в січні 2008 року він зустрівся з пані Райс, на той час держсекретарем США, і благав її знайти шлях до вступу України в НАТО.
Саміт НАТО був призначений на квітень 2008 року в Бухаресті. Але Білий дім, попри усі зусилля, так і не зміг подолати опір Німеччини та Франції щодо надання Плану дій з набуття членства Україні та Грузії.
Берлін і Париж вказали на невирішені територіальні конфлікти в Грузії, низьку підтримку НАТО в Україні, слабкість демократії та верховенства права в обох раїнах.
Ангела Меркель, згадуючи промову Путіна в Мюнхені, вважала, що він розглядатиме запрошення до НАТО як пряму загрозу для себе, сказав Крістоф Хойсген, її головний дипломатичний радник на той час. Вона також була переконана, що Україна та Грузія не принесуть жодної користі НАТО як його члени.
Пані Меркель заздалегідь повідомила Путіна, що НАТО не запрошуватиме Україну та Грузію вступити, оскільки в Альянсі є розкол з цього питання, але російський лідер все одно нервував, нагадав пан Хойсген.
Під час вечері в Бухаресті президент Буш висловив свою позицію щодо надання Україні та Грузії ПДЧ, але безрезультатно. Наступного дня пані Райс і радник з національної безпеки Стівен Хедлі спробували знайти компроміс зі своїми німецькими та французькими колегами.
Пані Райс, експерт із Радянського Союзу та Росії, сказала, що пан Путін хоче використати Україну, Білорусь та Грузію для відновлення глобальної могутності Росії, і що розширення НАТО може стати останнім шансом зупинити його. Німецькі та французькі чиновники були налаштовані скептично, вважаючи, що російська економіка занадто слабка і залежить від західних технологій, щоб знову стати серйозною загрозою.
На заключній сесії пані Меркель провела дебати в кутку кімнати з лідерами Польщі та інших східноєвропейських членів НАТО, які рішуче виступали від імені України та Грузії. Президент Литви Валдас Адамкус різко розкритикував позицію пані Меркель, попередивши, що неспроможність зупинити відродження Росії зрештою загрожуватиме східному флангу Альянсу.
Президент Буш попросив пані Райс приєднатися до дискусії. У підсумку постала компромісна заява, в якій йшлося: «Ми сьогодні домовилися, що ці країни стануть членами НАТО». Але не було сказано коли. І ПДЧ теж не було.
Багато прихильників України були раді. Але дехто боявся, що це було найгірше з рішень. НАТО щойно намалювало ціль на спинах України та Грузії, не надавши їм жодного захисту.
«Справа в тому, що ми відхилили заявку України і, так, ми залишили Україну в сірій зоні», – сказав Радослав Сікорський, тодішній міністр закордонних справ Польщі.
Путін приєднався до саміту наступного дня. Він виступав за зачиненими дверима і ясно висловив свою зневагу до рішення НАТО, назвавши Україну «вигаданою» країною.
У публічних коментарях того дня він також поставив під сумнів правильність передачі Криму Україні в часи СРСР. Деніел Фрід, високопосадовець Держдепартаменту США з питань Європи, і Маріуш Хандзлік, тодішній радник президента Польщі з національної безпеки, у шоку скочили на ноги. Це була рання ознака того, що пан Путін порушить статус-кво.
Через чотири місяці російська армія вторглася в Грузію, використавши конфлікт між урядом Грузії та підтримуваними Росією сепаратистами. Росія не взяла Тбілісі, столицю Грузії, але продемонструвала, що без вагань втручається у справи сусідніх країн, які хотіли приєднатися до НАТО.
Страх Путіна перед революцією в українському стилі, яка може заразити Росію, посилився після хвилі демонстрацій у російських містах у 2011 році, коли десятки тисяч людей вийшли на вулиці в знак протесту проти відсутності демократії.
Путін вважав, що протести були спонсорованою США спробою його повалити, сказав Іван Крастєв, болгарський політолог, який був учасником обіду, який влаштував Путін у Сочі. Російський президент сказав своїм гостям, що люди виходять на вулиці не спонтанно, а через підбурювання посольства США.
Одночасні протести «Арабської весни» ще більше посилили страх Путіна, сказав пан Хойсген, радник пані Меркель.
На президентських виборах в Україні 2010 року переміг Янукович. Він домовлявся щодо Угоду про вільну торгівлю з ЄС, проте в той же час на нього тиснув Путін, щоб він приєднався до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану.
Представники ЄС сказали, що Київ не може зробити і те, і інше, оскільки митні правила будуть суперечити одні одним. ЄС зажадав від України оновлення судової системи та посилення верховенства права як передумову для торговельної угоди. Росія використовувала батіг і пряник: в різні моменти вона блокувала імпорт товарів з України, але також пропонувала Києву дешевші ціни на газ та кредит на 15 мільярдів доларів.
У листопаді 2013 року Київ раптово призупинив переговори з ЄС, посилаючись на тиск Росії. Путін назвав проект угоди між Україною та ЄС «великою загрозою» для економіки Росії.
На саміті ЄС у Литві Янукович попросив ЄС включити Москву в тристоронні переговори щодо угоди. Лідери ЄС відповіли, що неприйнятно дозволяти третій стороні посягати на суверенітет інших.
«Ми очікували більшого», – суворо сказала Меркель Януковичу в розмові, знятій на камеру.
«У нас великі проблеми з Москвою, – відповів Янукович. – Мене залишили сам на сам з Росією упродовж трьох з половиною років у дуже нерівних умовах».
Наслідком рішення Януковича став Майдан. Для протестувальників Угода про асоціацію з ЄС була чимось більшим, ніж торговельною угодою: вона була надією переорієнтувати Україну на більш демократичну та процвітаючу частину Європи.
Кремль розцінив поворот подій як переворот американських маріонеток та антиросійських націоналістів.
Пан Путін провів цілу ніч нараду зі своїми керівниками безпеки, на якій вони обговорювали евакуацію Януковича до Росії, а також анексію Криму.
Через кілька днів російські війська без знаків розрізнення окупували Кримський півострів, українську приналежність якого Москва підтвердила в трьох договорах.
Росія також розпалила та озброїла сепаратистське повстання на сході Донбасу. Коли того літа українські війська повернули значну території, російські регулярні війська втрутилися і завдали погано оснащеній українській армії кривавої поразки.
Демонстрація Путіним військової сили мала політичний результат. Він отримав контроль над Кримом і частиною Донбасу, але втрачав Україну.
Країна довгий час була глибоко розділена за регіональними, мовними та віковими ознаками – всі вони відступили після 2014 року. Путін робив те, за що боролися українські політики: об’єднував націю.
Москва намагалася відновити свої політичні важелі впливу в Україні, використовуючи так звані Мінські угоди: крихкі угоди про припинення вогню, підписані за посередництвом Німеччини та Франції.
Путін ніколи не намагався реалізувати Мінські угоди, сказав пан Хойсген, тому що їх повне виконання дозволило б вирішити конфлікт і дозволило б Україні рухатися далі.
Пані Меркель очолила зусилля Заходу, спрямовані на те, щоб відвернути Путіна від його курсу. За словами помічників Меркель, Путін часто брехав їй в лице про діяльність російських військ у Криму та на Донбасі.
У ході розмови під час саміту G-20 наприкінці 2014 року в Австралії, Меркель зрозуміла, що Путін увійшов у стан, який ніколи не дозволить йому примиритися із Заходом. Розмова була про Україну, але Путін виголосив тираду проти занепаду демократії, прикладом чого, за його словами, є поширення «гей-культури». За його словами, цінності Росії є діаметрально протилежними західному декадансу.
Він висловив зневагу до політиків, які зважають на громадську думку. Путін сказав Меркель, що західні політики не змогли бути сильними лідерами, оскільки їх гальмували тиск виборців та агресивні медіа.
Попри відсутність ілюзій щодо Путіна, пані Меркель продовжувала підтримувати комерційну співпрацю з Росією. Під час її правління Німеччина стала все більш залежною від російської нафти і газу і побудувала газопроводи з Росії, які оминали Україну та схід Європи. Політика пані Меркель відображала консенсус у Берліні щодо того, що взаємовигідна торгівля з ЄС приборкує геополітичні амбіції Росії.
США та деякі союзники по НАТО тим часом розпочали багаторічну програму підготовки та оснащення Збройних сил України.
При цьому, рівень військової підтримки був обмежений, оскільки адміністрація Обами вважала, що Росія все одно матиме значну військову перевагу над Україною, а тому не хотіла провокувати Москву.
Президент Трамп розширив допомогу, включивши ПТРК Javelin, але відклав її у 2019 році, коли він тиснув на нового президента України Володимира Зеленського, щоб той шукав інформацію, яку Білий дім сподівався використати проти Джо Байдена.
Володимир Зеленський викликав зневагу Путіна на їхній першій і поки єдиній зустрічі, на саміті в грудні 2019 року в Парижі.
Пан Зеленський категорично відкинув російське тлумачення угод, нагадав присутній на переговорах високопоставлений французький чиновник. «Росіяни були в гніві», – сказав він. Багато присутніх вважали, що російський лідер ненавидить свого нового українського колегу, сказав чиновник.
Пан Макрон прагнув до зближення з Путіним, навіть припускав, що він може бути партнером Європи у стосунках з Китаєм. Він запросив Путіна до Версальського палацу та його літньої резиденції у форті Брегансон на Французькій Рив’єрі. За словами французьких чиновників, їхні розмови були переважно сердечними та практичними.
Але в телефонних розмовах з 2020 року Макрон помітив зміни в Путіні. Російський лідер ізолювався під час пандемії Covid-19, вимагаючи, щоб навіть найближчі помічники проходили карантин, перш ніж вони могли зустрітися з ним.
Чоловік, який розмовляв з паном Макроном, відрізнявся від того, кого він приймав у Парижі та на Рив’єрі. «Він мав тенденцію ходити по колу, переписуючи історію», – згадує помічник пана Макрона.
Росія розмістила десятки тисяч військових біля східного кордону України в рамках весняних військових навчань.
У квітні Білий дім розглядав пакет військової допомоги Україні на суму 60 мільйонів доларів. Але після того, як Росія завершила свої військові навчання, адміністрація відклала рішення, щоб задати позитивний тон червневому саміту Байдена і Путіна в Женеві.
Коли Зеленський зустрівся з Байденом у Вашингтоні у вересні, США нарешті оголосили про військову підтримку в розмірі 60 мільйонів доларів, яка включала «джавеліни», стрілецьку зброю та боєприпаси, але не було засобів ППО, протикорабельних ракет, танків, винищувачів чи ударних безпілотників.
Незабаром після цього американські спецслужби дізналися, що Росія планує військову мобілізацію навколо України, яка була значно більшою, ніж її весняні навчання.
Співробітники національної безпеки США обговорили високосекретні дані розвідки на зустрічі в Білому домі 27 жовтня. Директор національної розвідки Авріл Хейнс попередила, що російські сили можуть бути готові напасти до кінця січня 2022 року.
17 листопада міністр оборони України Олексій Резніков закликав США надіслати системи ППО та додаткові протитанкові озброєння та боєприпаси під час зустрічі в Пентагоні, хоча вважав, що початкові атаки Росії можуть бути обмеженими.
Генерал Марк Міллі, голова Об'єднаного комітету начальників штабів, сказав пану Резнікову, що Україна може зіткнутися з масовим вторгненням.
Того місяця розпочалася робота над новим пакетом військової допомоги в розмірі 200 мільйонів доларів США. Проте Білий дім спочатку не давав згоди, оскільки чиновники адміністрації вважали, що поставок зброї буде недостатньо, щоб стримати Путіна від вторгнення, зате вони можуть спровокувати його на атаку.
Обережний підхід Білого дому збігався з позицією міністра оборони Ллойда Остіна, чиєю головною метою було уникнути прямого зіткнення між США та Росією.
Проте зусилля переконати Путіна відмовитися від вторгнення не мали успіху. Коли Карен Донфрід, високопоставлена представниця Держдепартаменту з питань Європи та Росії, відвідала Москву в середині грудня, заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков передав їй два повністю підготовлені договори: один із США і другий з НАТО.
Запропоновані договори передбачали цілковитий перегляд заходів безпеки в Європі після холодної війни. НАТО мало вивести всі свої немісцеві сили з країн Східної Європи, а Альянс мав закрити двері для колишніх радянських республік.
27 грудня президент Байден дав дозвіл на посилення військової допомоги Україні, включаючи протитанкові ракети Javelin, міномети, гранатомети, стрілецьку зброю та боєприпаси.
Через три дні президент Байден розмовляв по телефону з Путіним і сказав, що США не планують розміщувати наступальні ракети в Україні, і закликав Росію до деескалації. Два лідери були на різних хвилях. Байден говорив про заходи зміцнення довіри. Путін говорив про ефективне відкидання Заходу.
9 січня, коли дані американської розвідки дедалі чіткіше вказували на повномасштабне вторгнення в Україну, заступник держсекретаря Венді Шерман зустрілася з паном Рябковим і російським генералом на вечері в Женеві. Пані Шерман взяла з собою генерал-лейтенанта Джеймса Мінгуса, головного оперативного офіцера Об’єднаного штабу Пентагону, який, як вона сподівалася, може спонукати росіян двічі подумати над своїм планом вторгнення.
Генерал Мінгус розповів про виклики, з якими зіткнуться російські війська. За його словами, вторгнення на територію – це одне, а утримання – інше, і втручання може перетворитися на багаторічну трясовину. Росіяни не відреагували.
Але більшості європейських союзників США було важко повірити, що Путін справді вторгнеться.
У середині січня пан Бернс здійснив таємну поїздку до Києва до президента Зеленського. Тепер США мали ще більше інформації про план атаки Росії, зокрема про те, що він передбачав швидкий удар по Києву з Білорусі. Директор ЦРУ надав важливу інформацію, яка суттєво допомогла Україні в перші дні війни: він попередив, що російські війська планують захопити аеродром «Антонов» у Гостомелі, неподалік від української столиці, і використати його для перекидання військ для наступу на Київ.
Європейські лідери робили останні спроби вгамувати Путіна. Пан Макрон відвідав Кремль 7 лютого, де його заставили сісти в дальній край 20-футового столу від соціально ізольованого російського диктатора.
За словами французьких чиновників, пану Макрону було складніше спілкуватися з Путіним, ніж раніше. Шестигодинна розмова йшла по колу, Путін читав довгі лекції про історичну єдність Росії та України та про лицемірство Заходу, а президент Франції намагався повернути розмову до сьогодення та як уникнути війни.
Новий канцлер Німеччини Олаф Шольц, який змінив пані Меркель лише в грудні, не краще почувався за довгим столом Путіна 15 лютого.
Путін сказав пану Шольцу, що росіяни, українці та білоруси – це один народ, який має спільну мову та спільну ідентичність, які були розділені лише випадковими політичними втручаннями в новітній історії.
Пан Шольц стверджував, що міжнародний порядок ґрунтується на визнанні чинних кордонів, незалежно від того, як і коли вони були створені. Він попередив, що Захід ніколи не погодиться на знищення встановлених кордонів у Європі. Санкції будуть швидкими та жорсткими, і тісне економічне співробітництво між Німеччиною та Росією припиниться.
Тоді Путін повторив свою зневагу до слабких західних лідерів, які піддаються тиску громадськості.
Пан Шольц зробив останню спробу до врегулювання між Москвою та Києвом. Він сказав Зеленському в Мюнхені 19 лютого, що Україна повинна відмовитися від своїх прагнень до НАТО і оголосити нейтралітет як частину ширшої угоди про європейську безпеку між Заходом і Росією. Яку також підпишуть Путін і Байден, які б спільно гарантували безпеку України.
Президент Зеленський відповів, що Путіну не можна довіряти і що більшість українців хочуть приєднатися до НАТО.
Лідери США та Європи провели відеодзвінок. «Я думаю, що остання людина, яка все ще могла щось зробити, це ви, Джо. Ви готові зустрітися з Путіним?» – сказав Макрон Байдену. Президент США погодився і попросив пана Макрона передати це повідомлення Путіну.
Президент Макрон провів ніч на 20 лютого по черзі телефоном з Путіним і Байденом, домовляючись про формулювання прес-релізу, в якому мали оголосити про американо-російський саміт.
Але наступного дня Путін передзвонив Макрону. Саміт був скасований.
Пан Путін заявив, що вирішив визнати незалежність сепаратистських анклавів на сході України. За його словами, фашисти захопили владу в Києві, а НАТО не відреагувала на його занепокоєння безпеки і планувала розмістити ядерні ракети в Україні.
«Ми не збираємося зустрічатися деякий час, але я дуже ціную відвертість наших обговорень, – сказав Путін Макрону. – Я сподіваюся, що колись ми зможемо знову поговорити».
