Якщо до того ще були передумови для соціального примирення в майбутньому, порозуміння та співчуття, то сьогодні було пройдено той рубікон між минулим та майбутнім. Все, тепер більше ніколи.
Дійсно, цього разу росіянам вдалось. Вони це знали, вони готувались і зробили це. Третій рік великої війни. Третій рік покинутих домівок і тут ти бачиш своїх сусідів, що радісно махають червоним прапором. Тому що це ж “Дєнь побєди".
І справа не в тому, що там прапор росії чи ні. Справа в тому, що ми вперше побачили, що там немає війни. І це цілком влаштовує значну кількість тих, хто в окупації. В них війни немає, а в нас тривоги, вибухи, обстріли. Це – кінцева зупинка на шляху емпатії та співчуття. Це випустило демон бажання помсти, а не відплати. Ніколи знов заграло новими кольорами, як і російське “помним, не забудем”. Саме так.
Сьогодні день, коли всім в евакуації важко. Повірте. Ми всі бачимо наші міста, прикрашені триколорами, бачимо задоволені обличчя з червоними прапорами під “Катюшу” та “День победы”. Бачимо і дивимось знов. Це б’є по нервах навіть найсильніших. Хто слабше – плаче від безсилля та бажання помсти.
Але буде завтра. Будемо нові ми. Ми – які вже прожили свій день побєдобесія. Сильніші. Завтра.
А сьогодні ми всі потребуємо трохи уваги, співчуття та підтримки. Одним словом. Одним поглядом. Тому що сьогодні ми втратили своє минуле та оману, ілюзії можливості повернення саме в нього. Додому. До Дому, якого вже немає і який ніколи не буде як раніше.