Навіть пес пахнув чужими. Мама сказала, що напередодні викупала його, що він був незадоволений, виривався, щось розбив. Ходи ванною обережною, вважай на скло, – сказала мама.
Вона справді ходила обережно, не лише у ванній. Звикла за цей час постійно дивитися під ноги, аби залишитися з ногами. Особливо, коли поверталася додому від метро. Це дратувало – розуміла, що їй тут нічого не загрожує, що можна не боятись, а все одно – боялась, постійно ловила себе на думці, проходячи парком до під’їзду, що намагається не сходити зі стежки, що роками натоптувалася сусідами. Але у ванній справді було багато скалок і пахло шампунем. Зрештою, а чим там мало пахнути?
Пес за ці місяці від неї зовсім відвик, на руки не йшов, ліз на канапу, ховався за подушками. Що ти ховаєшся? – думала вона, не злостячись, – я ж за запахом відчуваю, де ти. Чужий запах, чужий пес, чужа мама. Ніщо не викликало емоцій, ніби потрібно було додивитись кіно, яке не подобалося. Емоції викликали хіба що скалки, коли вганялися в стопи. Тоді ставало боляче, ставало шкода себе саму, хотілося, зрештою, плакати. Але стримувалась і не плакала – не хотіла, аби співчували. Сиділа на кухні, на канапі, поруч із помитим і пахучим псом, який просто бісив, дивилася серіал, відповідала на мамині питання. Мама пробувала бути тактовною, це було нестерпно. Нічого не питала, розповідала сама, несмішно жартувала, постійно пропонувала відпочити і полежати. Вона зачинялась у ванній, пускала воду, сиділа на стільчику, вибирала з підлоги скалки. Коли мама щось кричала з-поза дверей – відповідала: чітко, рівно, без істерики. Лишалося два дні відпустки. Вона раптом усвідомила, що рахує дні.
*****
Прокинулась раніше, ніж планувала. Звечора налаштовувала себе – це останній день удома, тобі немає куди поспішати, у тебе немає справ, поспи. Ти не брала слухавку, не писала друзям, не домовлялася ні з ким про зустріч. Ти молодець, ти зробила так, що завтра в тебе вільний день. Хай поганий настрій, хай собака – твій собака, якого ти принесла з притулку і довго лікувала, наче власну дитину – ховається від тебе і смердить якоюсь хімією, хай мама дістає новинами про померлих сусідів, яких ви разом із нею ненавиділи все життя, все одно – тобі не потрібно вставати рано, ти можеш лишатися в ліжку стільки, скільки хочеш. У тебе немає чоловіка, у тебе немає дітей, у тебе немає роботи. Про дітей думати було неприємно. Але вона думала, спала погано, прокинулась рано. Мама ходила кухнею, готувала щось смачне і непотрібне, чого ніхто ніколи не з’їсть, намагалася її не розбудити, тому гриміла посудом підкреслено обережно.
Довго лежала в ліжку, вдавала, що спить, аби мама не почула і не почала кликати до столу. Мама натомість печально вдавала, що нічого не чує, готувала, мила, прибирала на столі, зрештою, не дочекалась, переодяглась, підхопила торбу, пішла на роботу. Вже виходячи, привідчинила двері, завмерла на порозі, затамувала подих, вслухаючись у тишу. Проте вона відразу ж вирахувала цю пастку, теж затамувала подих і застигла. Мама розчаровано зітхнула, причинила за собою двері, зачовгала сходами вниз. Аж після цього вона виповзла з-під ковдри, намацала пораненими ногами нагріту літнім сонцем підлогу, сіла на ліжку, підставивши спину навскісним сонячним променям, що пробивалися крізь старі легкі штори. Ранній ранок, довгий день. Встала, не одягаючись побрела у ванну. Довго й неохоче чистила зуби, запекло зачісувала свіжофарбоване волосся, що раптом відросло, личило їй, робило її юною і несерйозною. Точно – несерйозною, - подумала вона роздратовано, і вже хотіла вийти, але ще раз кинула оком на себе і подумала, що навіть подобається собі – висока, яскрава, незадоволена собою. Подумала, що не дратує себе, навіть шрам не дратує – симпатичний шрам, тягнеться понад ключицею, мов малюнок, привертає увагу, хочеться до нього торкнутись, хочеться загалом торкнутися її шкіри – теплої, світлої. Подумала, що давно так себе не почувала – ніби хтось поруч увімкнув світло і раптом усе стало видимим, зрозумілим, аж вона здивувалась – як я могла цього не бачити. Ага, як я могла цього не бачити – подумала вона роздратовано, вимкнула світло і пішла на кухню.
Пес чекав її біля столу. Щойно вона увійшла, демонстративно розвернувся і сховався в подушках. Засранець, – подумала вона і почала розбиратися в тому, що наготувала зранку мама. Мама наготувала щедро і хаотично. Тож вона сиділа, жувала щось, відчувала як це смачно, і сама себе сварила – забагато їм, не слідкую за собою, рознесе, самій противно буде. Вже противно, – подумала. Було ліниво, спекотно і дуже смачно. Хотілося сидіти на кухні, далі топтати мамин сніданок і ображатися на цілий світ.
А ще подумала, що добре було б вигадати щось на цей день, чимось зайнятися. Може комусь зателефонувати, зустрітися з кимось, у магазин сходити хоча б. Але уявила вулицю, залиту сонцем, уявила як вона буде стояти посеред цього сонця – висока, помітна, в чомусь не своєму, цивільному – себто яскравому, красивому. Вирішила нікуди не йти, сидіти вдома, дивитись серіал і чекати на повідомлення.
В понеділок, зазвичай, писали всі. Писали про все. Писали про автівку, яку слід було забрати з ремонту, писали про Малого, який намагався втекти з лікування, просто з палати, і вона мусила йому дзвонити, а він не брав слухавки, і вона телефонувала в підрозділ, кричала, сварилася, брала телефони рідних Малого, комусь погрожувала, потім вибачалася, потім довго не відповідала на дзвінки, образившись, потім віддзвонювалась сама і щось пояснювала, і коли вже здавалося, що все владналось – і з машиною, і з Малим – відклала телефон і раптом розплакалась. Було шкода себе, потім подумала, що і маму теж шкода – сама тижнями, ніхто не прийде, не допоможе, ще й собака цей, якого теж, по-своєму, шкода – нормальний пес, хоч і противний. Було всіх шкода, а ще було нав’язливе відчуття, що всі її теж жаліють, що до неї ставляться тепер як до безпорадної та беззахисної, що на неї більше ніхто не дивиться серйозно, особливо жінки, які телефонують цілий день і щось вимагають. Так, особливо жінки. А вже коли виплакалась і заспокоїлась, мама прийшла з роботи.
Розповіла, що бачила сусіда. Той був зник на початку, в березні, ніхто не знав де він і що з ним, а вона, мама, загалом підозрювала, що він утік на той бік, що він не повернеться.
- І ось, – каже мама, – з’явився, розповідає, що сидів у брата, за Дніпром, у селі. Але не витримав, повернувся. В аптеку, говорить, ходив, купив ліки. І так, знаєш, ці ліки показує, з такою ніжністю, ніби це щось хороше – ці ліки, ніби це якесь щастя. А я подивилася на ці ліки – і не зрозуміла, як він взагалі ще живий – у нього ж хворе все. Ти розумієш?
- Розумію.
- А ти ліки якісь приймаєш? – строго запитала мама.
- Ні, – відповіла вона. – Раніше приймала. Заспокійливе.
- А зараз?
- А зараз не приймаю.
- Чому?
- Заспокоїлась.
Мама показово гірко похитала головою – мовляв, що ти мені розповідаєш. Але нічого не сказала і знову взялася готувати, час від часу коментуючи турецький серіал і відганяючи ногою пса, який, урешті, прокинувся і виявляв вечірню недоречну активність.
Вона слухала маму, дивилась упівока телевізор, а вже коли там за сюжетом турки почали ділити спадщину якогось свого померлого родича, якого всі шанували за життя, і пішов брат на брата, ділячи чесно нажите, вона не витримала.
- Послухай, – сказала, – а чому ви з татом більше дітей не хотіли?
Мама відклала сковороду, подивилась на неї, думала сказати щось веселе, але передумала.
- Тому що з твоїм татом, – сказала, – я хотіла хіба що повіситись.
- Не злись.
- Не злюсь.
- Він що – не любив дітей?
- Дітей люблять усі, – відповіла мама. – Тільки не всі хочуть ними займатись. Ти ось навіть собакою своїм не займаєшся, скинула його на мене.
- Ну, все-все, – занервувала вона.
- Ну, а що – не так? – мама повернулась до плити і заспокоїлась. – А ти кажеш – діти.
Вона не витримала, демонстративно підвелась, ухопила чашку з чаєм, пішла до себе. Хотіла хряснути дверима, але подумала, що доведеться потім сваритися, миритись, заспокоюватись, тому просто тихенько їх за собою зачинила і полізла під ковдру – в одязі, з чаєм, нещасна, заведена.
Лежала, дивилася перед собою, відкинувши телефон убік, час від часу кидаючи на нього відчайдушний погляд – хто напише, хто ще напише, хто напише ось просто тепер?
Висвітлився незнайомий номер. Зазвичай вона не брала з незнайомих, і тут собі сказала – не бери. Сказала і взяла.
Голос був жіночий, утомлений, незадоволений. Такими голосами зазвичай говорять про проблеми. Вона сама постійно говорила таким голосом.
- Це ви про Андрюшу щось знаєте? – запитали її.
- Про Андрюшу? – раніше вона б розізлилась, а тут стало цікаво – що там із Андрюшею.
- Мені сказали, ви з лікарем говорили.
- Про що?
- Про Андрюшу.
- І що Андрюша?
- Лікуватись не хоче.
Як так сталося? – подумала вона. – Як сталося так, що вона лежить тут третю добу, замотавшись у ковдру, лежить і страждає, і ображається на цілий світ, ніби цілий світ хоче створити їй проблеми. І в чому її проблеми? У неї є мама, є собака, собака навіть викупаний, вони її люблять. Є дім, є своя кімната. Вона всім потрібна, вона вирішує купу питань, без її участі світ зупиниться і завмре, їй телефонують, але телефонують, – вона почала нервувати, – не ті, а ось ті, хто мав би телефонувати – не телефонують! І хто такий цей Андрюша? Андрюша, Андрюша, – вона все не могла зрозуміти.
- Послухайте, – сказала в слухавку, перебивши втомлений голос, який далі розповідав про Андрюшу, – а ви хто?
- Я? – розгубився голос. – Я його сестра.
- Це ви мабуть про Малого говорите?
- Про якого малого?
- Про того, який лікуватись не хоче. Він же вам менший брат?
- Менший.
- Значить, малий.
- Ми його Андрюшею називаємо.
- А йому це подобається?
- Не знаю, – втомлено признався голос.
- Ладно, – вона зібралась, – я наберу його, поговорю. Буде лікуватись.
- Дякую, – сказав голос, – я вам скину номер картки.
- Якої картки? – не зрозуміла вона.
- Банківської.
- Андрюші? Чорт – Малого?
- Ні, моєї.
- Для чого мені ваша картка?
- Ну, як, – голос розгубився.
- Ладно, – сказала вона, – до побачення. Не дзвоніть більше.
Якого чорта? – подумала вона. – Може мені її ще всиновити? Вдочерити, – поправилась подумки. – Треба набрати Малого й дати по голові. Всіх на ноги поставив. Треба прибратись тут, а то як у норі. І збиратися вже треба. Нічого тут робити. Нікого тут немає, нічого не утримує, закину зранку речі в рюкзак і поїду. Зовсім розклеїлась, не відчуваю себе, ніби це не я – просто заховалась під ковдру, заплющила очі і подумала, що ось минає ще одне літо, а влітку все видається таким великим і нереальним, і розумієш, що все є таким реальним, таким близьким, і про все можна забути, просто заплющила очі і забула, що все це просто може зникнути – і ця довга безкінечна весна, яка так виснажила, в якій усе змінилося, і цей вечір, коли вона так і не дочекалася дзвінка, хоча це ж так просто – взяти і подзвонити, що ж тут складного. Все може зникнути, якщо просто заплющити очі, лежати в темряві і не думати про ці кілька місяців, про ці кілька зустрічей, про чужі помешкання, про холодні готельні кімнати, про жорсткість, довіру, про спробу пов’язати між собою речі неможливі та болючі, про той незахищений секс, і загалом – про всю ту незахищеність, вразливість, які з’явилися в її житті з його появою.
Буде тривати літо, все буде як раніше, все стане на свої місця, вона буде поміж своїми, вона буде робити те, до чого звикла, вона нарешті заспокоїться, допоможе Малому, забере машину. І завтра нарешті почнуться ці чортові місячні.
Піднялася, прочинила двері, аби чути маму, вимкнула світло, аби мама не лізла зі своїми розмовами, повернулася в ліжко й почала засинати. Прибіг пес, покрутився кімнатою, діловито застрибнув до неї, скрутився їй у ногах, безтурботно заснув.
А місячні так і не почались.