Країни Європейського Союзу постійно оновлюють майбутні перспективи вищої школи, намагаються діяти на випередження. Натомість у вітчизняні вищій школі спостерігаємо певну недовіру владців, зверхність до діяльності українських університетів, вчених. Сформувалася велика група т.з. реформаторів-грантоїдів, які спираючись на підтримку західних фондів, привласнила собі право вершити реформи в Україні, розділивши освітню громаду на дві категорії: «ми» – правильні, сучасні і «вони» – застійні, відсталі, «феодальні» колективи закладів вищої освіти та, звичайно, їхні керівники. Ніхто в Україні не розуміє, звідки беруться ці «реформи», навіщо вони, заради чого. Часто-густо авторів цих змін не цікавлять результати і наслідки, все як у Едуарда Бернштейна: «рух-все, ціль – ніщо».
Воєнний стан, ситуація в економіці потребує більш чутливого ставлення до потреб викладачів і студентів, певної емпатії з боку держави. Тож спробуємо проаналізувати деякі ініціативи «друзів-реформаторів».
Перша серед таких новацій – спроба змінити модель фінансування здобування вищої освіти, передбачена законопроєктом від 10.01.2024 р. № 10399, який вже схвалений парламентом у першому читанні. Досить неоднозначний, він дає змогу уряду самовільно, без будь-яких нормативів виділяти чи не виділяти кошти на вищу освіту за залишковим принципом, до речі, навіть і після війни.
Прикро, але у законопроекті №10399 закладена по суті ліквідація державного замовлення, на якій наполягає особисто прем’єр, а за цим і стипендій студентам під приводом переходу до надання грантів та кредитів на навчання.
Об’єктивно оцінюючи цей законопроєкт, слід зауважити, що він суперечить статті 53 Конституції України, якою громадянам гарантується право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. У відповідності із Основним Законом стаття 72 Закону України «Про вищу освіту» передбачає механізм реалізації цього конституційного права громадян. Громадяни України мають право безкоштовно здобувати вищу освіту на конкурсній основі. Для цього законодавці передбачили, що число державного замовлення не може бути меншим 51% від чисельності студентів, що в свою чергу мусить складати не менше 180 осіб на 10 тисяч населення. Такий механізм парламент заклав в попередні роки для майбутнього розвитку вищої школи.
Погляньмо ще на це питання і з фінансового боку – здатності української сім’ї оплачувати навчання дітей. Пропонований Міносвіти номінал сертифікатів у розмірі лише 15-50 тисяч гривень не дозволить профінансувати повну підготовку фахівця, особливо для складних і не дуже популярних професій, що означатиме фактичний перехід до платної вищої освіти в Україні. Він не враховує реальну вартість підготовки фахівців, а вона сягає 80-100 тисяч гривень на рік в українських університетах. Зменшення бюджетного фінансування здобуття вищої освіти змусить заклади вищої освіти збільшити вартість навчання мінімум до собівартості.
Це може підштовхнути процес до зникнення т.з. «непопулярних» інженерних, фізико-математичних, енергетичних, будівельних, природничих, агробіологічних спеціальностей, руйнації унікальних колективів кафедр, науково-педагогічних колективів, відтоку наукових кадрів. На цьому тлі вперте бажання ініціаторів реформи надавати можливість використовувати гранти (сертифікати) приватними університетами, що суперечить Бюджетному кодексу України, сприятиме до перетоку щорічно орієнтовно 500 мільйонів гривень із державних закладів вищої освіти до приватних. Автори реформ тут проявляють велику активність і зацікавленість. І це відбувається на тлі зубожілого стану матеріальної бази українських університетів, особливо педагогічних, технічних, аграрних, інших.
Не випадково Міністерство фінансів України застерегло законодавців, Уряд, що недосконалість механізмів адміністрування цього закону може привести до колапсу в системі вищої освіти.
Україна знаходиться нині в критичному стані, мусить дбати перш за все, за військову, оборонну міць, підготовку інженерів, машинобудівників, айтівців, енергетиків, будівельників, аграрників, фахівців гірничо-збагачувального комплексу, які захистять, відбудують зруйновану державу. Звичайно мусимо не забувати і за фахівців гуманітарної сфери, медиків, педагогів.
Тривожить також запровадження «формульного» фінансування вищої освіти, аналогів якого немає в Європейському Союзі, яке позбавляє конституційного права співробітників, науково-педагогічних працівників на мінімальну заробітну плату.
Друга. Суперечливою ініціативою освітніх реформаторів є також зміна підходів до виборів керівника закладу вищої освіти. Радники із грантових програм, ідеї яких домінують в офіційному освітньому просторі, хибно вважають, що головною запорукою всіх реформ є на диво проста річ – заміна «застарілих» керівників закладів вищої освіти новими, переведення їх під «ручне» керування.
Дійсно, в американських університетах існує практика призначення ректора наглядовою радою. Є така практика і в деяких українських закладах вищої освіти. Але тут йдеться про приватні заклади вищої освіти, або корпоративні з певним відсотком державної власності.
На думку фахівців, неможливим є використання механізмів корпоративного управління, коли наглядові ради призначають ректорів, оскільки ЗВО не є корпораціями. Це положення суперечить українському законодавству, а також європейській практиці, дискредитуючи автономію університетів і принципи демократичності.
Спроби запровадити ці підходи в одному зі столичних університетів викликають подивування і тривогу за долю цього вишу. А заяви т.з. очільників цього закладу вищої освіти шокують своїм непрофесіоналізмом. По-моєму, все зводиться до боротьби за право будувати півтора десятки багатоповерхівок на території університету.
Третя ініціатива стосується реформування мережі закладів вищої освіти, зокрема фахових коледжів, які входять до складу університетів. Відповідний проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо створення передумов для модернізації мережі закладів вищої освіти)» абсолютно не враховує наявний досвід розвитку в Україні ступеневої системи фахової передвищої освіти.
Практика свідчить, що більш ефективну підготовку фахівців середньої ланки здійснюють коледжі в складі університетів. Названа категорія закладів має достатню методичну, науково-технічну підтримку. Це, в першу чергу, дає можливість забезпечувати досить пристойну якість освітнього процесу, а талановитій молоді продовжувати навчання в закладі вищої освіти. До війни близько третини випускників продовжують навчання за денною та заочною формами в університетах та інститутах. Більшість із них – за заочною формою навчання. Майже половина випускників коледжів йдуть на виробництво, у реальну економіку, оскільки заочне навчання дозволяє і працювати.
Реалії життя свідчать, що завдяки співпраці базових ЗВО з коледжами відбувається регулярне підвищення кваліфікації та перепідготовка педагогічних працівників, професори та доценти читають лекції для педагогів та студентів коледжів. Безкоштовне навчання в аспірантурі базового закладу дозволяє розвивати кадровий потенціал коледжів невідривно від освітнього процесу, спільні інноваційні проєкти дозволяють працювати з представниками бізнесу. Педагогічні працівники коледжів спільно з університетськими колегами мають можливість працювати в авторських колективах над рукописами підручників і посібників, виконувати науково-дослідну роботу.
Жодна обласна рада не виступила на підтримку такого рішення. Навпаки, депутати Київської, Вінницької, Чернігівської, Закарпатської, Тернопільської обласних рад, розуміючи економічні, соціальні реалії та наявні загрози, їхню неспроможність надавати навчально-методичну підтримку, виступають за збереження наявної мережі закладів фахової передвищої освіти, зокрема перебування коледжів у складі університетів.
Вбачається, що намагання вилучити коледжі із складу університетів є неприкритою спробою поживитися землями і матеріально-технічною базою цих важливих навчальних закладів з боку окремих владців, бюрократії та певних представників бізнесу в умовах воєнного стану та відсутності необхідної уваги з боку державних органів до цієї проблеми.
Щодо проблеми об’єднання, закриття, ліквідації закладів вищої освіти. Тема є надзвичайно чутливою і складною, особливо для університетів з окупованих, прифронтових територій. З одного боку існує об’єктивна проблема – в держави сутужно з коштами. З іншого – є запит на збереження інтелектуального капіталу, забезпечення регіонів кваліфікованими кадрами. Існує ще і важливий фактор – соціальний захист науково-педагогічних працівників, співробітників, особливо тих, хто змушений був покинути свої міста.
Наше бачення вирішення цієї гострої і складної проблеми – глибокий аналіз ситуації, проектування відбудови економічного потенціалу, вироблення зрозумілої економічної стратегії уряду, зрозумілих критеріїв тощо.
На жаль, склалося так, що п’ятий рік уряд не зміг надати, а парламент затвердити, як це передбачає Конституція, основні засади економічного та соціального розвитку України. Звідси і виникає та невизначеність і напруга, яка не дає Міносвіти приймати обґрунтовані необхідні рішення щодо кількості закладів вищої освіти.
На нашу думку, слід відповідально і з довірою один до одного поставитися до цієї та інших проблем, зібратися до купи керівникам Уряду, Міністерства освіти і науки України, представникам закладів вищої освіти, місцевої влади і відверто поговорити, виробити зрозумілі критерії, залучити до діалогу місцеві еліти. Потім соборно затвердити алгоритм дій.
Дивує, що мовчить парламент, опозиція, адже всі згадані реформи суперечать курсу України до Європейського Союзу. У жодній європейській країні такого немає.
Завершуючи аналіз т.з. освітніх реформацій, звертаємо увагу на дискримінаційний характер Порядку прийому на навчання для здобуття вищої освіти в 2024 році. Цей порядок не є адекватним вимогам часу.
Умови проведення в 2024 році національного мультипредметного тесту (НМТ) передбачають складання тестів з більшої кількості предметів – 4 у 2024 р. проти 3 у 2023 р., довгу тривалість процедури тестування (4 години). Учні, батьки зауважують про фізичну і психологічну нездатність скласти чотири предмети (НМТ) за один день. Без відповіді залишається ситуація про загрозу ракетних ударів під час виконання НМТ, можливий зрив і перенесення цих заходів у різних регіонах.
У таких реаліях, на нашу думку, Міністерство освіти і науки України спільно з парламентом мали б ще раз ретельно проаналізувати ситуацію та піти назустріч сотням тисяч випускників шкіл, полегшуючи умови проведення вступної кампанії 2024 року. Мова могла б йти про спрощення національного мультипредметного тесту – проведення його у двох видах: 1) українська мова та математика – для інженерно-технічних спеціальностей; 2) українська мова та історія – для гуманітарних.
Тому, на нашу думку, слід невідкладно переглянути процедуру складання національного мультипредметного тесту 2024 року і внести відповідні зміни до Умов прийому. Адже в разі отримання негативного результату принаймні з одного предмету тесту, молода людина втрачає можливість вступу для здобуття вищої освіти і така ситуація травмує учнів та спонукає до виїзду вступників за кордон.
Щоб вийти зі штучно створеного протистояння, освітньому штабу з громадськістю, колективами університетів пропонуємо:
- створити постійно діючу освітньо-громадську Раду за участі вчених академій наук, університетської спільноти, представників Спілки ректорів України, урядовців, народних депутатів України для обговорення наявних проблем, аналізу досвіду і рекомендацій та напрацювання змін до законодавства у сфері освіти і науки;
- провести консультації із провідними закладами вищої освіти України – членами Великої Хартії Університетів та Асоціації Університетів Європи щодо відпрацювання спільної точки зору для оцінки всіх ініціатив та підтримки тих новацій, які не суперечать євроінтеграційним процесам у системі вищої освіти України.
Виконання перелічених кроків сприятиме справжньому підвищенню якості освіти і науки в умовах воєнного стану та післявоєнної відбудови України. Не зважаючи на війну, слід скликати освітянське віче (можливо онлайн) із запрошенням Президента, членів Уряду, Верховної Ради України обговорити ситуацію в освіті і науці держави. Повернути всі державні кроки на користь українському Вчителеві, Учневі, Студенту і Вченому, а отже і всій країні. І мова не обов’язково про додаткові кошти, бо де їх взяти під час війни, а про мудру політику, раціональне використання наявних ресурсів, мобілізацію науково-педагогічних колективів на творення і результат, який би сприяв Перемозі, виховав би справжнього патріота, фахівця, зберіг і примножив здобутки української освіти.