Я не один раз писав про освіту, вищу школу, долю українського студента і викладача, їх значення для країни, що бореться з російським агресором.
Так ось, ще раз поглянув на динаміку змін в українській школі і стало не по собі. На початку 90-х в Україні було 21,8 тисяч середніх шкіл, у 2014 році перед війною – 19,3 тисячі, у 2020 році – 15,2 тисячі шкіл. 2024 року їх уже налічується близько 12,6 тисяч. Йде інтенсивне закриття навчальних закладів, і цей процес триває. Кабмін вирішив закрити за наступний рік ще понад тисячу шкіл. Про це нещодавно в соцмережах досить образно та влучно висловився Микола Томенко.
Тепер деякі факти за регіонами. Кіровоградська обласна рада в перспективі планує зберегти 158 ліцеїв, при цьому в Міносвіти хочуть бачити всього 58 ліцеїв, навіть деінде не в кожній громаді. У самому Кропивницькому планують зберегти 17 ліцеїв, тобто профільних шкіл із повною середньою освітою, в Рівному 25 ліцеїв, а ще десять років тому в цих містах було відповідно 26 та 33 повних середніх шкіл. У столиці України планують залишити 300 ліцеїв, а було 369 середніх шкіл.
І такі приклади можна наводити по кожному регіону. Скажете, що війна, масовий виїзд молоді за кордон тощо. Але так буде не завжди. Все одно буде мир, ми переможемо, тому мусимо ж, урешті-решт, думати про майбутнє. Скажіть, хто дав право Міносвіти ініціювати перед Кабінетом Міністрів закриття шкіл, де менше 45 учнів. А чому б не зберегти в селі хоч початкову школу? Чи за прикладом Польщі перейти на 5-річну початкову освіту, тим самим підвищити соціалізацію дітей, які мешкають у малих селах.
То ж хто та гусінь, яка використовуючи воєнний стан, підточує український освітянський сад. Чи розуміє суспільство, що діється в державі? Як сталося, що маючи пристойні показники в світі за індексом людського розвитку, за охопленням і доступністю середньої освіти, ми поступово скочуємося до рівня нерозвинутих країн. Адже на початку ХХІ століття Україна посідала за індексом людського розвитку 74 місце в світі. 2004 року ми були вже на 70 місці з індексом 0,777.
Нині Україна посідає соте місце в загальнодержавному рейтингу з 193 країн з індексом людського розвитку в 0,734. Зменшення охоплення дітей повною середньою та вищою освітою є дуже тривожним показником. Розуміємо, що основним чинником негативного впливу є десятирічна війна, проте тут є і суб’єктивні фактори – непрофесіоналізм влади, нерозуміння ситуації, відірваність державного, освітнього курсу від реальних потреб вчителя, ученого, школи, училища, університету. Чи відомо «гусені-реформаторам», що стан освіти – це стан заможності країни. Бачимо це на прикладі африканців, де південніше Сахари 140 млн людей є неписьменними. Тривалість шкільного навчання в Нігерії 2,1 роки, Буркіна-Фасо – 2,4, Гвінеї – 2,7 тощо. Відповідно і життя в таких країнах найбідніше, люди є нещасними. Чи хочемо ми цього?
Чому всупереч ст. 53 Конституції України, де сказано, що держава забезпечує доступність і безоплатність повної середньої освіти, діються такі речі? Хто дозволив у закон «Про загальну середню освіту» вводити обмеження щодо доступності освіти, запроваджувати іспити під час вступу до гімназій і ліцеїв.
У проєкті закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо впровадження профільної середньої освіти» від 9 жовтня 2024 року МОН визначає критерії створення профільних ліцеїв, дотримання яких забезпечує субсидії на фінансування. Недотримання – фінансує сама місцева рада.
Автори закону намагаються протиснути норму, що в ліцеї на одній паралелі мусить бути не менше 50 учнів або навіть і 100 осіб. Ці положення були і в законі про середню освіту, їх знову хочуть реанімувати. Знавіснілі «реформатори», яким іноземні гранти підігрівають кров і туманять очі, уже хочуть забрати право у місцевих рад, гарантоване ст. 53 Конституції та ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 32 Закону України «Про повну середню освіту» самостійно відкривати школи, передати остаточне рішення з цих питань на розгляд Міністерства освіти і науки України. Інакше кажучи, тезу про те, що немає школи – немає села, вже знівелювали остаточно, бо таке право втратять і громади, які нині об’єднали десятки сіл, цілі колишні сільські райони. Про ситуацію з профільною середньою освітою гарно написала вчителька з Вінниччини Інна Фрідкіна на сайті Освіта.ua.
Не можу не сказати і про задуми реформаторів щодо долі коледжів. Всупереч закону «Про фахову передвищу освіту» їх хочуть злити з рештками профтехучилищ, вилучити зі складу університетів і передати на місцеві бюджети. Цей крок не підтримало багато обласних рад, проте це не зупиняє реформаторів з МОН, нікого не хвилює, що чинна ступенева підготовка, зв’язки викладачів коледжів із профільними кафедрами працюють на користь якості підготовки фахівців.
Про які перспективи України, наших дітей можна говорити? Дивує позиція парламентарів, зокрема від т. з. опозиції. Чому ви мовчите? Який параліч скував вам розум і відповідальність перед своїми виборцями?
Як можна було допустити, щоб запровадження «реформ» у вищій школі, застосування абстрактно-недолугих правил прийому з чотирма предметами на вступі (НМТ), «широким» конкурсом призвело до того, що в країні повністю зникає підготовка вчителів, особливо фізики, хімії, біології, математики…
Нещодавно я писав про те, що за даними Міжнародної програми з оцінювання освітніх досягнень учнів (PISA) в Україні наявні більше 100 тисяч учительських вакансій. При цьому університети набрали у 2024 році на педагогічні спеціальності аж 979 осіб, з-поміж них 408 математиків, 82 хіміки, 55 фізиків, чого б вистачило лише для Києва і столичної області.
Чому за критичної відсутності лікарів в Україні із 6284 місць держзамовлення цього року не заповненими залишилося 22%? Чому з урахуванням ситуації, що склалася, ніхто в уряді не хоче встановити фіксований обсяг вступу на ці життєво необхідні спеціальності? Чому не спробувати спільно з місцевою владою вирішити цю гостру кадрову проблему? Знайти додаткові стимули для учнів шкіл, які вступають на ці вчительські спеціальності. Наприклад, місцевій владі запровадити додаткові стипендії, надати житло вчителям, лікарям, зацікавленим місцевими громадами тощо. Тим більше в регіонах житло коштує дуже недорого.
Гостро стоїть питання, чиї амбіції і неадекватні замисли втілено в горезвісні правила прийому до ЗВО, які дозволяють нищити підготовку кадрів для важливих галузей економіки, а отже й українську державу. Адже сказане стосується багатьох наукоємних галузей – спеціалістів машинобудування аграрного сектору, зокрема технологів тваринництва, рибоводів, лісівників. Скажімо, за останні чотири роки держзамовлення на прикладну фізику скоротилося на третину і склало лише 287 осіб. На підготовку технологів тваринництва – вдвічі і сягнуло 311 осіб. І таких прикладів багато.
Неприйнятним є розподіл по кілька місць держзамовлення на один заклад вищої освіти. Наприклад, Одеська академія будівництва, Черкаський технологічний університет, Український державний університет залізничного транспорту отримали по 8 місць державного замовлення на спеціальність «Галузеве машинобудування», а Національний університет технологій і дизайну, Донбаська машинобудівна академія – по 6 місць, Приазовський технологічний університет – усього три місця. Характерним є і розподіл місць зі спеціальності «Лісове господарство», коли Полтавський аграрний університет отримав 1 місце, Білоцерківський аграрний університет – 2 місця, Житомирський державний університет імені Івана Франка – 3 місця тощо. Як організувати навчальний процес, утримувати лабораторії, платити зарплату?
Абсолютно відірваним від реалії є й експерименти МОН щодо запровадження грантового фінансування абітурієнтів, обрання керівників закладів вищої освіти наглядовими радами, перевід університетів в статус державних неприбуткових підприємств. Усе це «пахне» корупцією і розграбуванням матеріальної бази цих закладів. Про це прямо, до речі, заявило і Національне агентство з питань запобігання корупції у своїй оцінці цих реформ.
Укотре наголошую на гострій потребі розробити оновлену Стратегію розвитку вищої освіти України, ураховуючи необхідність забезпечити перемогу над ворогом, відновити країну від наслідків російської агресії, зважаючи на зміни чисельності населення, об’єктивної необхідності дотримуватися конституційно визначеного шляху європейської інтеграції. Ця робота повинна бути доручена серйозним фахівцям із вітчизняним та міжнародним досвідом. Урешті-решт Президент, прем’єр-міністр повинні визначитися, хто відповідає за освіту та науку в Уряді. Мова про компетентного віце-прем’єр-міністра, оновлення кадрів у профільному міністерстві. Доручати цю справу людям поверховим, скептично налаштованим до всього українського не можна. Час факірів на годину, усіляких «агентів змін», недолугих реформаторів пішов в історію. Їхні світоглядні шарахання з боку в бік, самозакоханість і нарцисизм, ігнорування європейського досвіду, зневага до всього вітчизняного серйозно зашкодила справі.
Неприйнятним є й командно-адміністративний стиль керівництва закладами вищої освіти, коли масово чиниться грубий тиск на керівників, оголошують догани, невиправдано звільняють керівників, які потім оскаржують звільнення в судах.
Можливо, було б доцільним з урахуванням об’єктивної необхідності інноваційного підходу до економіки, підвищення ролі науки, якості вищої освіти створити окреме міністерство науки та вищої освіти, уваги до школи, як це зробила сусідня Польща. Перші кроки цього міністерства дають позитивні результати.
Розуміємо всю складність становища держави, необхідність напруженої праці на підтримку Збройних Сил України, верховного головнокомандувача, економіки держави, посилення обороноздатності країни, проте не можемо не бачити некомпетентного управління галуззю, необхідність кадрового оновлення, радикальних змін в урядових структурах.