Процес іде, грошей немає, а зміни тривають. Нікого не хвилюють повітряні тривоги, стреси, руйнування економіки тощо. Ні сіло, ні впало запустили процес грантового фінансування, виділення коштів окремому студентові для оплати частини навчання залежно від його результатів навчання. Міністерство забрало близько 400 мільйонів гривень із фінансування держзамовлення і спрямувало їх на гранти. Кошти з підготовки інженера-ядерника, будівельника, енергетика чи ливарника, фізика, зоотехніка, вчителя перетекли на підготовку психологів, правників, дизайнерів, маркетологів, економістів, фінансистів, ІТ-ців… У жодній країні Європейського Союзу такої чудасії немає, нічого вона доброго не дає, але як же без реформ жити.
Багато років керівники уряду твердили, що вони віддають пріоритет підготовці фахівців базових галузей, тих, хто мусить відбудовувати зруйновану рашистами економіку. Ось і підтримали. Наприклад, студенти НУБіП отримали грантів усього на суму 3,2 мільйона гривень, Дніпровської політехніки – лише на 1,6 мільйона гривень, Київського політехнічного інституту – 10,8 мільйона гривень. Для більшості університетів ці цифри мізерні. Кошторис КПІ понад два мільярди гривень на рік, НУБіП України – 1,7 мільярда гривень. Бо за контрактне навчання ці колективи отримали грошей в кілька десятків разів більше. Що ж насправді відбулося? Кошти з «важких» технічних, інженерних, аграрних спеціальностей перетекли на гуманітарні, більшістю своєю в приватні заклади вищої освіти. При цьому значна частина аграрних, технічних, педагогічних університетів постраждала від зменшення держзамовлення. І цей процес буде, на жаль, нарощуватися. Тобто йде процес згортання підготовки кадрів для базових галузей держави.
Наступна ініціатива МОНу пов’язана зі зміною ст. 37 Закону України «Про вищу освіту» щодо функцій наглядових рад, зміни статусу університетів як бюджетних організацій, перехід їх в статус державних неприбуткових організацій. Лідирує тут Національний авіаційний інститут. Зголосився на це і Національний університет фізичного виховання і спорту України.
Ще три заклади вищої освіти – Західноукраїнський, Запорізький національні та Національний авіаційний інститут за рішенням уряду хочуть проекспериментувати з призначенням ректорів через рішення наглядових рад.
З якою метою це робиться. Цілей вбачаємо кілька. Перше. Реформатори хибно вважають, що знайшовши вуздечку на керівника університету, вони миттю виведуть ці науково-педагогічні колективи в європейські лідери. Тільки скільки вуздечку не міняй, навіть оздоблюй її золотом, кінь швидше не побіжить, бо йому виявляється ще й вівса та сіна треба давати. Нагадаю, що бюджет солідного американського університету сягає до 30‒40 мільярдів доларів, а заробітна плата професора вимірюється десятками тисяч доларів на місяць. Усі ж наші українські виші разом не мають й 1 мільярда доларів бюджету, а зарплата науково-педагогічні працівники коливаються в межах 15‒20 тисяч гривень на місяць, тобто лише 500 доларів.
До речі, нагадаю, що Міністерство освіти і науки реалізувало грантовий проєкт щодо запровадження системи КРІ (key performance indicator ‒ оцінка діяльності керівників закладів вищої освіти). На його розробку пішов не один мільйон бюджетних доларів. Результат поки досягнутий один – частина керівників університетів стали вести себе більш лояльно, навіть з острахом ставитися до керівництва міністерства. У пресі є інформація про відверті погрози «неслухняним» ректорам з боку кураторів вищої школи. Чого лише варте звільнення ректора Одеської національної академії харчових технологій, ніби за ініціативи НАЗК, проте в суді НАЗК це не підтвердило. Але на роботі ректора так і не поновили…
Обговорення запропонованих змін у формі власності ЗВО, позбавлення їх статусу бюджетних установ, права науково-педагогічних колективів права впливати на призначення-звільнення керівників, передача цих функцій наглядовим радам – це пряме бажання окремих ділків перевести університети в стан корпорації, з наступною приватизацією, чи точніше «прихватизацією». І чи є у нас ще ті, хто вірить що університети перейдуть у власність колективів? Почнуть краще працювати, попливуть інвестиції? А якщо сюди додати нещодавні зміни до ст. 149 Земельного кодексу про безапеляційне право уряду вилучати землі у вишів, то все стає на свої місця. Також підтвердженням цих лихих намірів є пропозиції від уряду в Законі України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» про зупинення заборони на приватизацію майна університетів в ст. 70 Закону України «Про вищу освіти». Правда, профільний Комітет парламенту вніс туди невелику правку – ця норма стосується лише тих закладів вищої освіти, що їх реформують. Але справедливим є запитання в громадськості – а кого в нас сьогодні не реформують? У пострадянських європейських країнах таких реформ не робили. Лише в Грузії таким шляхом пішли: об’єднали, а потім приватизували два аграрних університети, а залишившись без кадрів терміново створили відповідний факультет у політехніці. Але базу і кадри втратили.
Глибокої критичної оцінки потребує запроваджена система вступу через т. з. широкий конкурс. Що насправді відбувається? Розподіл місць державного замовлення проходить не з урахуванням потреби галузей економіки, а чисто механічно, суб’єктивно, без усілякої логіки.
Ніхто до кінця з абітурієнтів точно не знає, куди він вступить, до якого вишу, якого міста. А практика роздачі бюджетних місць по кілька осіб на спеціальність в один університет взагалі є нетерпимою, бо не дає можливості по-справжньому організувати навчальний процес, сформувати повноцінні групи, кафедри.
Не буду відкривати великого секрету, коли скажу, що за останні роки, крім силових структур, жодне міністерство чи відомство, працедавці у формуванні державного замовлення не беруть участі. Позитивно можу тут лише згадати Міністерство аграрної політики та продовольства, яке з приходом нового очільника взялося формувати реальне держзамовлення.
Для доказовості наведу кілька прикладів. У поточному році до закладів вищої освіти вступило десь близько 245 тисяч студентів, з поміж-яких 65 тисяч осіб в магістратуру (на 15% менше до 2023 року). Через недосконалість системи широкого конкурсу 7,5 тисяч вступників відмовилися від бюджетних місць, які потім МОН намагалося перерозподілити для пільговиків. Абсурдність форми цього конкурсу підкреслює ситуація в медичних вишах. Де із 6284 місць державного замовлення не було заповнено 1822 місця (22%). А скільки потрібно сьогодні лікарів? Не менше 30 тисяч осіб. Відсутність фіксованого державного замовлення в педагогічних університетах привело до того, що при потребі, визначеній міжнародним дослідженням PISA в 2022 році третині від наявних 430 тисяч вчителів, на педагогічні спеціальності було рекомендовано лише 979 осіб, з них ‒ лише 82 хіміки, 55 фізиків і 408 математиків…
І ще цікавий приклад. З 2015 року в спеціальності «Металургія» об’єднано 10 різних спеціальностей. Тоді ж на цю важливу для України галузь спрямували більше 500 бюджетних місць, які переважно навчалися в Дніпровському, Запорізькому та Криворізькому технічних університетах. І якщо число державних місць на металургію в цілому ніби збережено, але більшість абітурієнтів вступає не на чорну металургію, а на зубопротезне ливарство чи на ювелірне ливарство. При всій повазі до зубних техніків та ювелірів державі дуже потрібні сталь і чавун для зброї, машин, будівельних конструкцій. Унаслідок такої політики ця галузь під загрозою знищення. А єдина в Україні лабораторія обробки металів тиском в Державному університеті економіки і технологій під загрозою закриття.
Аналогічна ситуація і в агропромисловому комплексі, де в 2024 році різко скорочені обсяги державного замовлення на підготовку технологів тваринництва, спеціалістів рибного, лісового господарства. Як можна організувати навчальний процес, коли Подільський та Миколаївський аграрні університети отримали по 3‒4 місця техніків тваринництва, а Полтавський, Білоцерківський та Житомирський аграрні університети в свою чергу отримали від 1 до 3 місць лісівників. Аналогічна картина і з розподілом державного замовлення зі спеціальності «Галузеве машинобудування», коли Київський національний університет технологій і дизайну, Державний університет залізничного транспорту, Одеська академія будівництва мають по 6‒8 місць майбутніх машинобудівників. Контрактники не поспішають на ці спеціальності, а держава без них, як без рук.
Таких прикладів, на жаль, чимало. Аналізуючи ці всі кроки нашого уряду, освітянського штабу, приходимо до висновку, що потрібна серйозна корекція дій МОН в галузі вищої освіти, серйозний аналіз і діалог з професіоналами, роботодавцями.
У зв’язку із цим, Спілка ректорів закладів вищої освіти України 12 вересня після багатьох нарад прийняла рішення провести 28 листопада круглий стіл із згаданих проблем, а 1 листопада робоча група визначила його порядок і зміст. До круглого столу доєдналася Національна академія педагогічних наук та освітянська профспілка. Про це повідомили і міністрові освіти і науки, який схвально поставився до цієї ідеї. Та не встигли, як кажуть, висохнути чорнила, як правофлангові реформ в МОН забили тривогу, бо побачили загрозу публічної критики своїм хваленим грантовим проєктам: терміново оголосили нараду із керівниками ЗВО та їх проректорами з поточних питань(формування бюджету, підсумки вступної кампанії, аналіз грантової програми тощо), призначивши її на 18 листопада.
Аналітики стверджують, що такої наради, та ще в режимі офлайн давненько не було. І такий крок міністерства потрібно було б вітати. Так не все так гладко в Датському королівстві. Паралельно пішов тиск (прохання) до голови Спілки скасувати круглий стіл, який, на думку чиновників міносвіти, утратив свою актуальність у зв’язку із оголошеною нарадою. Приведені попереду факти, аналіз ініційованих реформ свідчать, що згадані чиновники вирішили вкотре наполягати на своєму, продавити свою точку зору і не слухати тверезий голос критиків цих недолугих реформ, адже реформатори в Офісі Президента вже доповіли про успішний хід реформ, а тут виявляється все не зовсім так.
Тим більше у викладачів, студентів, професорів, керівників закладів вищої освіти, профспілок є про що сказати. Зокрема і про наміри «реформувати» середню освіту, коли через запровадження т. з. профільної освіти в старших класах існують наміри відкривати ліцеї лише при наявності не менше 50 учнів чи навіть 100 на одній паралелі.
Це приведе до того, що в більшості громад шкіл з повною середньою освітою просто не залишиться. А пропозиція голів громад залишити академічний профіль навіть з одним класом у старшій школі , який би дозволив сільським школярам продовжувати навчання в університетах, викликає неприйняття народних депутатів профільного комітету та керівництва МОН. Але ж життя вимагає іншого ‒ збереження сільської школи.
Є темою для обговорення і можливе різке підвищення розміру плати за навчання. Про це нещодавно висловився один із апологетів реформ. Це випливає також і з введенням грантового фінансування та зменшення коштів на бюджетну освіту. З одного боку, ЗВО гостро потребують коштів, а з іншого ‒ є вбивчі реалії: 40% українців живуть за межею бідності, а середня заробітна плата в Україні сягає 22 тисячі гривень (500 євро). При цьому в сільському господарстві вона набагато нижча. А вчительська платня ‒ у межах 300 євро на місяць. Тому платити 3 тисячі євро (135 тисяч гривень) за навчання, як пропонує чиновник, є нереальним. До речі, посилатися, як це робить чиновник, на досвід Болгарії чи Румунії некоректно. У Софії вчитель отримує до 1200 євро на місяць. Тому треба добре думати, як тут діяти. Меч реформ мусимо кувати на наковальні необхідності, а не на власних забаганках.
До речі, відкритою є і проблема організації процесу вибору студентами індивідуальної освітньої траєкторії. Адже він потребує перебудови всього навчального процесу, переосмислення ролі викладача, допоміжного персоналу. Просто проголосити цю новацію мало, треба наповнити її реальним змістом. У більшості університетів лабораторії обладнані дорогим обладнанням на одну демонстрацію, під груповий підхід. А потрібно більше обладнання, робочих місць, підготовлених лаборантів тощо. Нові приміщення, робочі місця, комп’ютерна техніка, нові методики навчання. І тут МОН спільно зі Спілкою ректорів за підтримки міжнародних організацій могли б сприяти цьому інноваційному процесу.
Завершуючи цю статтю, вкотре нагадаю, що у Великій Хартії Європейських університетів 2020 року, до якої приєдналися і найкращі українські університети, задекларовані три фундаментальні принципи університетського життя. Це принцип незалежності в дослідницькій і викладацькій діяльності, принцип інтелектуальної і моральної свободи без політичного й економічного втручання влади. І, нарешті, третім принципом є те, що заклади вищої освіти ‒ майданчик для вільних досліджень і дискусій, в основі яких лежить діалог та відмова від нетерпимості.
Недооцінювати, зневажати роль українських університетів у відбудові нашої держави, їхнього інтелектуального і патріотичного потенціалу є хибним шляхом. Інтегруючись до Європейського Союзу, українські університети не стоять остронь усіх процесів у вищій школі світу та Європи. Понад півтори сотні українських університетів, науково-дослідних організацій взяли участь у європейській програмі HORIZON EUROPE, отримавши загальне фінансування майже на два мільярда гривень на дослідження. За останні роки Україна реалізувала понад 300 проєктів у межах європейської програми Erasmus+, тисячі викладачів і студентів побували в європейських університетах.
Науково-педагогічна громадськість бажає допомогти Президентові, уряду, Збройним силам України в досягненні перемоги, зміцненні економіки та обороноздатності держави. Для досягнення цієї мети потрібен діалог, активна взаємодія для вироблення оптимальних шляхів подолання наявних проблем. Намагання оголосити українські виші, їхні колективи і керівників якимись гальмами «реформ», втягнути країну в руйнівні зміни, які не мають логіки і змісту, – це хибний шлях.
Роз’єднаність і протистояння, нарцисизм, зневага до свого національного, нерозуміння реального стану справ до добра не ведуть.
Потрібен діалог між представниками всіх гілок влади, у результаті якого і буде визначено подальший шлях нашої вищої школи, а отже, і всієї держави.