Сюжет фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» охоплює 1930-ті роки фактично повністю. Від заселення новобудови українськими літераторами в 1930-му до фатального 1937-го, коли сталінський терор майже цілком знищив жителів Будинку «Слово». Історія зав’язується, коли в будинок поселяється пролетарський поет-початківець Володимир Акімов (Дмитро Олійник). Він швидко сходиться з Миколою Хвильовим (В’ячеслав Довженко), однак його літературна творчість, занадто посередня й графоманська, викликає насмішки талановитіших колег. Серед них — Павло Тичина (Костянтин Темляк) і Михайль Семенко (Геннадій Попенко). Після невдалої літературної кар’єри Акімов стає спецслужбістом і головними сексотом НКВС у «Слові». А згодом і компартійним діячем, який почергово репресує мешканців будинку.
Будинок «Слово» — це дійсно унікальне культурне явище, коли головних митців країни в певну епоху раптом зібрали жити під одним дахом. Якби український кінематограф мав трішки більше грошей у 1990-х і трішки менше російських грошей у 2000-х і 2010-х, то фільм про цей письменницький кооператив з’явився б раніше. Власне, до свого повнометражного ігрового дебюту Тарас Томенко йшов довгі 12 років. У 2012-му разом зі сценаристкою Любов’ю Якимчук фактично в стіл напрацьовував і досліджував літературний процес 1930-х років. У 2017-му з’явився документальний фільм «Будинок “Слово”», який став певним підсумком цієї п’ятирічної одіссеї архівами та скрупульозного визбирування усіх можливих фактів і деталей про життя покоління, яке знищив сталінський режим. У 2021 році нарешті вийшов ігровий фільм. Він, сподіваюся, ставить не крапку в кінематографічних рефлексіях про літературний процес 1930-х, але лише двокрапку, що надихатиме на появу нових документальних чи ігрових проєктів про плеяду українських літераторів.
Знімати історичну драму — це завжди важкий і трудомісткий процес, тому що сюжет повинен рухатися в уже заданих координатах історичної реальності, а відтак уся знімальна група працює в певних рамках. Тарас Томенко, який глибоко дослідив епоху, намагається передати українські 1930-ті у найменших дрібницях. Через локації, як, наприклад, Інститут математики НАН України. Через чобітки Наталії Ужвій, про які мріють усі харківські модниці. Через візуальне приховування металопластикових вікон Держпрому в дуже нуарній сцені зустрічі Хвильового й компартійного чиновника. У всьому цьому видно складний, продуманий і гармонійний концепт великої історичної драми.
Цей жанр у сучасному українському кіно завжди був досить слабким місцем. Іноді, як у «Крутах.1918», абсолютно неробочий сценарій, наповнений кіноляпами рівня двієчника-десятикласника. Іноді, як в «Іншому Франку», до поганого сценарію додається майже декоративно-музейний візуал, якому просто не віриш. «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» стає першою історичною драмою, в якій працює все — від первинного задуму й сценарію до останньої запонки, шнурівки чи закладки.
Коли режисер створює такий фільм, як «Будинок “Слово”. Нескінчений роман», перед ним постає надскладне завдання: реальних історичних персонажів дуже багато, кожен з них — харизматична, а іноді геніальна особистість, яка варта окремого фільму. Кожного треба показати в кіно, але при цьому не розтягнути його хронометраж на десятки годин. Томенко дуже майстерно керує великим колективом акторів і доводить сюжетну лінію кожного персонажа до логічного кінця, почергово розкриваючи їхні характер й особисту драму. У фільмі немає зайвих персонажів, які не просували б сюжет. При цьому, працюючи з персонажами, чиї прототипи давно мають припорошені пилом бронзові біографії в хрестоматіях української літератури, Томенко намагається надати їм людських рис, яких ці самі хрестоматії їх позбавили. Тому мрійливо-трепетний Володимир Сосюра (Андрій Май) стрибає з балкона в гречку до Раїси Троянкер (Валерія Ходос), яка оголена розгулює квартирою з грайливим батогом у руках. Семенко безперервно хамить і гуляє із сином музеєм природознавства, а Майк Йогансен (Андрій Ісаєнко) розбирається зі своїми хортами.
Томенко десакралізує хрестоматійні образи українських класиків і створює масивну історичну драму літераторів, які проживали звичайне життя, що обірвав сталінський маховик. Утім у стрічці є і певні кумедні акторські рішення. Наприклад, Олександр Ярема в ролі класика американського соціального роману Теодора Драйзера радше карикатура на письменника, ніж його серйозне втілення.
Головний у цьому літераторському таборі Микола Хвильовий. Про нього компартійний чиновник говорить: «Він у Громадянську був командиром. І тепер на нього дивляться як на командира». Томенко розкриває образ Хвильового з двох важливих позицій: як діяча, який першим усвідомив, що більшовицький терор — це невідворотна біда, і як людину, котру до самої смерті мучив ПТСР, отриманий через тривалу участь у війні. В’ячеслав Довженко грає Хвильового з притаманною йому театральністю. Тут цей пафос видається надривним, адже сучасники Хвильового описували його як людину просту, хоч і дуже запальну. Важко не порівняти образи Довженка в стрічках «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» й «Інший Франко», де він зіграв Петра Франка. Гра Довженка неймовірно схожа, єдине, що відрізняє цих персонажів у подачі актора — це форма вусів.
Натомість дійсно складний і цікавий акторський перфоманс видає Дмитро Олійник, який насправді є головним героєм цього фільму. Його персонаж Володимир Акімов — єдиний вигаданий герой цього фільму. За словами режисера, він задумував Акімова як прообраз молодого Путіна часів його служби в КДБ. Цей вайб юного затурканого гебіста, який поволі починає насолоджуватися отриманою владою, Олійник передає досить тонко й влучно. Спершу його персонаж навіть викликає симпатію — простий хлопець, який мріє стати письменником. Але замість важкого сходження до мети глядач спостерігає глибоке падіння головного героя та трансформацію в самодура й садиста. Водночас Акімов — це не колоритний і харизматичний негідник (у агентів НКВС почасти харизми було не менше, ніж у літераторів); попри набуту владу, він лишається дріб’язковим, боягузливим, заздрісним і ніяк не може подолати в собі це низьке нутро.
Томенко спеціально створює великий контраст між фактурним, колоритним, геніальним Хвильовим і низьким, блідим та боягузливим Акімовим. Перший, не маючи влади, може завдяки силі волі й таланту дозволити собі значно більше, ніж осипаний партійними ласками й директивним документами Акімов. До речі, це прізвище героя не випадкове — співробітник НКВС Акімов підписав вирок Семенкові. У продуманості таких дрібниць — особливість підходу Тараса Томенка до створення фільму.
«Будинок “Слово”. Нескінчений роман» — це чорно-біла стрічка. Причому ця чорно-біла естетика не просто бажання закосити під ретро, а дуже хитромудрий візуальний прийом. Оператор Михайло Любарський постійно змінює контраст білого й чорного. Наприклад, у 1930-му, коли Будинок «Слово» лише заселяють, це дуже світла картина, яка передає відчуття радості від появи унікального творчого хабу. Що далі рухається сюжет, то більше домінує чорний над білим, створюючи клаустрофобну атмосферу, подібну до трилерів Альфреда Гічкока. Візуал підкреслює, як те, що починалося дуже світло та з надією, врешті, завершилося трагічно та з повним розпачем. Є в цьому і символізм, адже цю клаустрофобність можна сприймати як певну метафору закінчення свободи.
Фільм Томенка, знятий ще 2021-го, у нинішніх реаліях резонує зовсім інакше. Це стосується насамперед сцен з навчальними повітряними тривогами й вихваляннями домоврядника, що в будинку є власне сховище. А також і загального розуміння етичних координат персонажів стрічки. Акімов, який з нікого раптом став усім, тепер цілком співвимірний із сучасними колаборантами на окупованих територіях — нікчемною міллю, яка раптом стала центром свого маленького й печального всесвіту. А молоді літератори, більшість з яких не доживуть до фінальних титрів, перетворюються на глибоку метафору. Вона вказує на інший тоталітарний режим з Москви, який іншими методами, але так само вперто продовжує знищувати молоду українську мистецьку еліту. Яка так само — поза написаними книгами, намальованими картинами чи відзнятими фільмами — ще й любить, страждає, свариться і живе своє життя.