ГоловнаКультура

Артем Чех. «Пісня відкритого шляху». Уривок

У видавництві MERIDIAN CZERNOWITZ виходить друком новий роман Артема Чеха. «Пісня відкритого шляху» — це розповідь про колишнього українського кріпака Гната Ружковського, який після участі в Кримській війні воює на боці Півночі у Громадянській війні в США. Там він знаходить собі друга, колишнього раба Сема, з яким вирушає в подорож Америкою, що перетворюється на пошуки власної ідентичності. Ця книжка про геть чужу війну іншої країни з далеких часів розповідає, утім, і про нас.

Презентація роману відбудеться 13 червня в київському Будинку кіно. LB.ua публікує уривок книжки.

Фото: MERIDIAN CZERNOWITZ

Сем був не один. Спершу я подумав, що мені здалося. Потім — що в мене двоїться в очах, але, наблизившись ярдів на п’ятдесят до берега, де він залишився разом із кіньми, я чітко побачив, що це два силуети. Вони сиділи однаково, підібравши ноги й охопивши їх руками. Обидва в капелюхах, і той другий — такий самий худий і такий самий круглоголовий, як Сем. А ще такий самий чорний. Я був готовий заприсягтися, що це Семів брат-близнюк, настільки вони були подібні. Про всяк випадок я дістав револьвер, спрямував його на Семового брата і почав помалу підходити.

— Семе, хто це? — крикнув я, наближаючись. 

Бридкий Бен, почувши мій голос, здригнувся. 

— Сер, це Тигр, — пояснив Сем. 

— Який ще тигр? — не зрозумів я. — Руки догори! 

— Не варто, сер! Будь ласка, сховайте зброю. Це Тигр, він друг. 

— Швидко ти знаходиш собі друзів, — огризнувся я. — Руки! 

Тигр підняв руки й усміхнувся винувато і злякано. Попри сутінки я розгледів тепер, що колір його шкіри був, однак, світліший, ніж у Сема, а ніс — тонкий і гострий, ніби він відірвав його у самого Лінкольна і пришив собі. 

— У тебе є зброя? — спитав я. 

— Нема, містере! — видушив із себе Тигр ніжним голосом. 

На ньому був поношений капелюх харді з двома жолудями й синя піхотна куртка Джей Ті Мартін. Ноги його були босі, а замість штанів — брудне руб’я. 

— Ти солдат? — спитав я. 

— Я Тигр, — розгублено відповів він. 

— Збожеволіти! 

Я стояв поруч і роздивлявся Тигра. Все ж таки він був значно молодшим за Сема. Йому було років вісімнадцять, не більше. І, посміхаючись, він оголював великі білі зуби. Такими зубами тільки патрони й кусати. 

— І що тобі треба, Тигре? 

— Ми живемо в горах. Ми вас помітили ще день тому, і я йшов за вами кілька годин. От, вирішив познайомитися. 

— Хто — ви? — розізлився я. — І навіщо тобі з нами знайомитися? 

— Ми — це колишні раби з Вірджинії, містере. Нас більше тридцяти людей, і коли війська Союзу спалили плантації, то сказали, що ми вільні. Але ж навколо війна, і ми вирішили сховатися в горах. 

— Ти не відповів на друге питання. 

— Не кожного дня зустрінеш негра верхи на такому коні, містере. Мені стало цікаво. Виявилося, що Сем — солдат. І теж колишній раб. 

— А чому ж ти не йдеш воювати? І звідки у тебе цей одяг? 

Тигр зняв із голови харді й продемонстрував дірку з боку потилиці й ледь помітну темну пляму від крові. 

— Куртку я зняв із того ж солдата. Вона майже нова. 

— Ти не відповів на перше питання, — нагадав я. 

Тигр лише повів головою, мов кінь, що відмахується від мух. 

— Голодний? — спитав я, ховаючи револьвер. 

Тигр кивнув. 

— А ти, Семе? 

Сем теж кивнув. 

Я дістав із торби пиріг, курку, яблука й кинув їх хлопцям: 

— Поділіться між собою. 

Вони жадібно накинулися на їжу. Я зняв свитку покійного Білла, підклав її собі під голову й заплющив очі. Не те щоб я дуже хотів спати, але втомився нівроку. 

— Сер! — мовив Сем. — Розсідлати коней? 

— Не треба, зараз рушаємо. Я ненадовго. 

Та коли я розплющив очі, вже світало. Туман огортав кожне дерево і кожну травинку в долині. Над озером сиділи Тигр і Сем. Мабуть, так всю ніч і просиділи. Я підвівся, накинув свитку й спустився до води вмити обличчя. 

— Збираємося, — наказав я. 

Сем кивнув. Тигр теж кивнув. 

— А ти з нами не їдеш, — заперечив я. — Вистачить мені одного негра. 

— Містере, від мене не буде клопотів, — проскиглив Тигр. 

— Від тебе вже є клопоти. У тебе навіть коня немає. І цей одяг… тебе пристрелять раніше, ніж ти встигнеш перднути. 

— Я не маю звички пускати гази... А куртку я можу зняти. 

— У тебе немає коня, — повторив я. 

— У мене немає коня, — погодився він. 

З торби я дістав пару штанів Білла й кинув їх у руки Тигру. 

— Краще великі штани, ніж узагалі без них, — сказав я, взяв за повіддя коней і повів їх пологим спуском до річки, аби перед дорогою вони напилися води. Затим перевірив карабін, револьвер, підтягнув попругу й виліз на Бридкого Бена. Сем також виліз на свого мерина, і ми помалу рушили в південному напрямку. Ми мусили обійти цю чортову гору, аби потім, минаючи Елкхорн і Петерсбург, знову увійти в бескиди. 

Тигр розгублено дивився нам услід. Він зняв свого простреленого капелюха й тримав його в себе на грудях. 

— Іди воювати! — крикнув я йому наостанок.

Рівнина дозволяла взяти середній темп, і вже до обіду ми обходили гору з півдня, але попри моє очікування побачити долину, перед нами знову повстала вкрита хвойними лісами гряда гір. Я вирішив не надто шкодувати коней, а навпаки, якомога швидше вийти на рівнину Західної Вірджинії, та вже під вечір відчув під собою втомленого коня. Ми спішилися й неквапом ішли між густими віковими ялинами, грузнучи по кісточки у ворсистому моху. 

Сем тримався відсторонено, і я дійшов висновку, що він знову ображається. Не те щоб це аж так хвилювало мене, але атмосфера гнітючого мовчання будила в мені злість.

 — Ти зі мною не розмовляєш через того Тигра? — спитав я. — Господи, що за ім’я! 

— Ви не подумайте нічого поганого, сер, — сказав Сем, — але ви жорстока людина. 

Сплюнувши у теплий смарагдовий мох, я скривився. Ніхто ніколи не називав мене жорстокою людиною. 

— Я дві війни пройшов, Семе. Я людей убивав. Я бачив стільки крові, скільки моря не бачив, а поплавав я за своє життя — будь здоров! 

— Це виправдання? — спитав він. 

— Напевно, — відповів я. 

— Я знав різних людей, і солдатів знаю, які теж убивали людей, але вони залишалися людяними, у них було співчуття до ближніх. Тигр нічого поганого не зробив, щоби з ним так обходилися. Якщо, звісно… 

— Якщо, звісно, що? — розлютився я. — Що він чорний? Мені плювати на колір його шкіри. Мені плювати, ким він був і чим займається тепер. Він — тягар, який потопить і мене, і тебе. Я йому життя врятував, залишивши в горах з такими, як він. Ніхто не знає, що буде з нами завтра, може, ми висітимемо на цій сосні й лякатимемо своїм виглядом подорожніх, а своїм запахом — метеликів і бабок. Ти хотів би, щоб тут ще й Тигр висів? Устигне! У нього все життя попереду. 

— Ви зла людина! 

— Ну то ніхто тебе не тримає, — сказав я. — Мені було б легше думати лише про себе. Але ж ні: Семові нового коня, Семові їжі, Сема треба почекати, Сем мусить поспати… 

— Це все не так! — скрикнув він, морщачи носа, аж я побачив чорні волосяні хащі в його широких ніздрях. 

— А як? 

— Не так усе! — знову вигукнув Сем. 

— Іди! Іди куди хочеш! Вчепився в мене, як блоха, і тільки можеш, що губи надувати. Іди! Повертайся до свого Тигра і сиди в горах, поки не закінчиться війна або поки вас не знайдуть ваші колишні власники. 

— І піду, — закипів Сем. — Думаєте, я не здатен украсти коня для Тигра? 

— Мені байдуже, — відповів на це я і пришвидшив ходу. 

Сем розвернувся й попрямував на схід. Я озирнувся і побачив, як він дістає з хольстера гвинтівку. 

Страшно. Звісно, йому страшно проти ночі самому блукати у штаті, де половина населення спить і бачить таких, як він, у зашморгах на кожному дереві. 

Тоді я був дуже розлючений на Сема за його слова. Невдячна полохлива жаба, що не здатна за себе постояти! Я йшов і плювався від злості, але й відчув певне полегшення, що не доведеться тягнути за собою цього конюха. Пройшовши кілька миль, я зупинився. Бридкий Бен ледь пересував копита, і мені було шкода його. Для нічлігу я обрав галявину біля тихого струмка, що жебонів із крихітної печерки. Окрім жмені горіхів і хардтака, готової їжі не залишилося. Були ще боби і пара фунтів сочевиці, але їх треба було готувати, а я був не годен розводити багаття. Я зняв сідло з коня, набив шлунок сухим печивом і, не знімаючи чобіт, завалився спати під дужою сосною.

Артем Чех (Артем Чередник) – письменник, автор понад десяти книжок («Хто ти такий?», «Точка нуль», «Район Д» та ін.). Лауреат літературної премії ім. Гоголя (2018), літературної премії ім. Конрада (2019), польської нагороди ім. Ришарда Капустинського за літературний репортаж (2019), премії «Книга року ВВС» (2021). Член Українського центру міжнародного PEN-клубу. Військовослужбовець ЗСУ.

Артем Чех, письменник
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram