Коли українські музеї сховали й законсервували свої колекції, їхні співробітники зосталися в порожніх приміщеннях. А втім, якщо знати історію своєї інституції, то, оглянувшись, ми побачимо, що таке відбувається не вперше. Тож можемо спиратися на досвід попередників, аналізувати власні практики перших днів повномасштабного вторгнення чи консервування колекцій київськими музеями у 2013–2014 роках. Ми суб’єкти, маємо свої політики, навіть якщо вони не прописані, навіть якщо немає готових стратегій. Але все-таки ми ухвалювали ці рішення, мали сили рухатися в певному напрямі, і так має бути далі.
Музей Ханенків мав такий самий порожній вигляд у 1943 році, і він зміг відновитися. Питання в тому, якими діячами ми себе бачимо і які стратегії застосовуємо: стратегію очікування — відновимось, коли все закінчиться, — чи вибираємо проактивну позицію і робимо свій внесок у збереження й розвиток інституції. Маємо бути проактивними щодо наших команд, щодо наших спільнот, бо, як виявилося, ми є місцями сили, місцями солідарності, нових візій, нових ідей, місцями, де можемо безпечно перевіряти ці ідеї. Ми є тими, хто комунікує наші політики, нашу історію, нашу ідентичність назовні.
Комунікувати музейну порожнечу виявилося цікавим завданням й одним з викликів. З’ясувалося, що ця порожнеча не така кричуща. За нею стоїть своя історія, і ми маємо шанс перевинайти себе, може, навіть перепривласнити, перенаповнити. І цей важливий процес стосується і роботи всередині інституції, і роботи з нашими спільнотами й партнерами.
Ми вирішили, що історія Музею Ханенків сама по собі дуже цінна, і через історію інституції можемо розповідати людям про себе, про те, що ставалося з нею раніше, як проходили ці кризи. Можемо шукати в цьому підтримку й надію, розмовляти на ці теми з відвідувачами. Почали з того, що відкрили внутрішній дворик музею, який принаймні останні 10–15 років не був доступний публіці. А також з екскурсій порожніми залами, які назвали «Тіні і стіни». У дворику були різні програми — невелика мистецька бібліотека, стіл з фломастерами і папером для дітей, майстер-класи, на яких у травні 2022 року пропонували відвідувачам навчитися пакувати свої цінні речі за аналогією з музейними експонатами. На екскурсіях наші екскурсоводи розповідали не про те, що висіло на стінах до 24 лютого 2022 року, а про те, які етапи проходила інституція, яка цінність є в колекції, яка цінність в історії засновників музею, в історії досліджень наших науковців і як ми можемо скористатися цим.
Потім ми зрозуміли, що цього недостатньо, і поки немає можливості повернути колекцію, мусимо говорити зі спільнотами про сьогоднішній контекст. Робити це могли тільки із сучасним українським мистецтвом, яке маємо в доступі і яке допоможе нам найяскравіше й найкраще говорити про сьогодні. Бо проєкти із західними партнерами не розв'язують цієї проблеми, і, крім того, часто це неможливо робити технічно.
На початку травня 2022 року Київ потроху відроджувався, у вересні вже став активним. Але нас дуже захоплювала робота колег у Харкові, бо з перспективи Києва Харків здавався дуже живим, небезпечним, але драйвовим містом. Там відбувалися неймовірні події. І тоді ми вирішили зробити проєкт з харківським художником Олегом Калашніком про солдатиків: він відкрився за день чи два до повномасштабного вторгнення в Єрмілов Центрі, розташованому нижче від рівня землі, і в перший місяць війни люди використовували його як укриття. Ховаючись там від бомбардувань, вони перебували в оточенні цих солдатиків, і це було дуже символічно й важливо.
Але як зробити такий проєкт інституції, яка раніше ніколи не працювала із сучасним мистецтвом? Музей Ханенків — це колекція західноєвропейського мистецтва, азійського й мистецтва ісламу, тобто в колег не було досвіду роботи з, як ми жартували, «живим художником», яким ти не можеш керувати і з яким треба перебувати в постійному діалозі. Це насправді дуже знакова річ для наших інституцій, бо, не будемо приховувати, часто ми є дидактичними щодо того, що пропонуємо глядачеві. Як експерти знаємо, що краще, як краще презентувати, і така комунікативна складова, як діалог, іноді випадає з нашої практики. На початку в колективі виникло велике напруження, чи не перетворюємося на музей сучасного мистецтва. Щоб уникнути проблем, треба глибоко пропрацювати проєкт у самій інституції — це довга робота. Якщо команда не розумітиме, про що проєкт, якщо не братиме участі в підготовці, він не стане успішним, а буде разовим, і вам доведеться відмовитися від цих практик. Тому раджу збирати всю команду, скільки б часу це не забирало.
Ми проговорили, що 1) не міняємо профілю музею на музей сучасного мистецтва, 2) не перетворюємо музей на галерею чи виставкову залу, 3) залишаємо прив’язку до музею, до його історії, колекції — формально, концептуально, за допомогою різних інструментів і технологій.
Олег Калашнік ідеально вписався в зали Музею Ханенків, ніхто не міг подумати, що можна забрати з вітрин колекцію азійського мистецтва і вмонтувати сучасне мистецтво. Експериментуйте, це дуже класно й цікаво. На формальному рівні ми проводили для себе паралелі з тим, що було в експозиції. Там, де було буддійське мистецтво і багато фігур з металу, залишили старі таблички, як нагадування, що раніше було у вітринах. У залі ісламу поставили більш декоративні роботи, які нагадували килими, що висіли в цій залі, а також подекуди залишили у вітринах напівпрозорі друки, як нагадування про предмет, який тут був раніше.
Застережу, що сучасне мистецтво не панацея, і в нас немає такої кількості сучасного мистецтва, щоб постійно робити проєкти однакової якості, глибини. Але з іншого боку — зараз унікальний час саме для роботи із сучасним мистецтвом. Це цікаво, це приведе в музей інші спільноти, і це можливість обговорити важливі суспільні теми.
Деякі інституції вибирають стратегію робити проєкти один за одним, з різними художниками, виставляти всіх, хто звернувся, і це також робоча стратегія. Тоді це наша соціальна робота з підтримки творчого процесу, можливо, терапія. Але в такому разі ми говоримо менше про мистецтво і про мистецьке висловлювання. Важливо усвідомити, проаналізувати, куди ця стратегія веде інституцію і для чого ви це робите.
Сучасне мистецтво — це один з методів, але доведеться шукати й інші. Ми також спробували нові практики, яких раніше не використовували. Наприклад, оперу — не класичну, де всі сидять і перед ними розгортається якась історія, а сучасну, коли опера триває п'ять годин, заповнює музей, глядачі можуть рухатися, створювати своє лібрето посеред цієї опери. Це була Genesis. Opera of Memory in 13 mise-en-scene Романа Григоріва й Іллі Разумейка.
Що відкритіші ви до контактів, то більше людей прийде вам на допомогу — у цьому можна знайти нові ідеї. І саме тому дуже важлива комунікація з тими, хто поруч, і з тими, хто приходить до вас. Інколи це забирає багато часу, але приносить нові ідеї й проєкти. Після прильоту біля музею Джамала запропонувала зробити в нас презентацію альбому «Поклик» і передати гроші на ремонт. Але ми попросили передати гроші на снайперів, бо нам важливо усунути проблему ремонту, а не виконати сам ремонт.
Ще одна співпраця вийшла з нашими сусідами. Кав’ярня-бар «Сквот17Б» запропонувала, поки ми рятуємо наші вікна й не можемо запрошувати відвідувачів, зробити у них проєкт «Коктейль із кураторкою». Це були лекції в дуже легкому форматі, але ми про себе розповідали. До того ж колеги зробили нові коктейлі «Інфанта», «Таємна мозаїка», «Бодхісатва» — і з них підкидали нам якісь невеличкі кошти, щоб ми могли працювати.
Ми дуже хочемо говорити про себе світу, але це складно робити, особливо коли немає коштів на спільні проєкти, коли нас вважали молодшим братом і весь погляд був на Росію. Але це можливо, якщо знайти з партнером спільний інтерес. Саме так сталося з нашим проєктом з Лувром «Біля витоків сакрального образу. Ікони з Музею Ханенків», яким ми дуже пишаємося. Зробили цей проєкт за пів року, бо знайшли класну ідею, яка відгукувалася і нам, і Лувру.
Лувр збирається відкривати велику експозицію, присвячену Візантії. Ми запропонували їм невеликий проєкт з нашими унікальними візантійськими іконами, якими вони могли б проанонсувати новий напрям діяльності, які були б цікаві для дослідження і нам, і Лувру. Це не тільки виставковий проєкт, а й дослідження, наскільки ці твори стабільні. Адже останнє дослідження було 1976 року, а це твори V–VII століть н. е. І що найважливіше з політичної точки зору, результатом цього дослідження буде невелике видання про наші ікони, забрендоване Лувром і Музеєм Ханенків, яке ввійде у світовий обіг. Останнє дослідження цих ікон робили ще в Москві, і воно брендоване російськими музеями й дослідниками. Тому політично ми ще й перепривласнюємо наші твори та входимо у світовий науковий дискурс із власними дослідженнями та під своїми брендами.