Спочатку були руїни: прихистком для солдатів і солдатиків стали зали, спустошені у зв'язку з евакуацією експозиції, яку загалом не змінювали десятиліттями. Утім це не дивина для музеїв класичного мистецтва, адже класика – це щось здатне перетривати сучасність. Класика навіть нехтує сучасністю. Саме класичне (або “укласичнене”) мистецтво складає історію мистецтв, яка володіє ригідним інструментарієм класифікації, опису та аналізу творів.
Такий звичайний триб життя цілком характеризує і діяльність Музею Ханенків. Серед подій останніх років можна згадати невеликі зміни експозиції: повернення у 2020-му “Коханців” П'єра Луї Ґудро, викрадених нацистами з Музею 1943 року, та показ реставрованого триптиху “Спокуси Святого Антонія” майстерні Ієроніма Босха у 2021-му. Обидві роботи стали частиною постійної експозиції західної колекції Музею; триптиху присвятили навіть окрему тимчасову виставку з історією реставрації, атрибуції і, власне, показом самої роботи.
Однією з помітних спроб Музею працювати із сучасним мистецтвом стала виставка “Матвій Вайсберг у Музеї Ханенків” (2020 р.), кураторкою якої була Олена Живкова. Штудії Вайсберга розмістили поряд зі світлинами й оригіналами творів Паоло Учелло, Жоржа де Ла Тура, Хуана де Сурбарана, Ґюстава Доре тощо. Тоді склалася парадоксальна ситуація, яка означила простір капітуляції Музею — умови, відповідно до яких сучасному мистецтву там може бути знайдене місце. Перш за все це робота з колекцією Музею (наявність творів з колекції, з якими веде діалог Вайсберг). Друге – підпорядкованість простору та традиції: декілька робіт Вайсберга, розміщених на другому поверсі, опинилися там, оскільки слухняно вкладалися в уже сформований візуальний наратив (бодегон Сурбарана поряд зі штудією Вайсберга та його ж груповий портрет-штудія «П’ять майстрів флорентійського Відродження: Джотто, Учелло, Донателло, Манетті, Брунеллескі» в залі італійського мистецтва).
Принципово новою практикою є проєкт “Солдатики: вторгнення”, у межах якого роботи Олега Калашніка, тексти Сергія Жадана та Євгена Стасіневича перебувають у революційній взаємодії з простором – відносяться до нього, а не підкоряються йому. Вторгнення відбувається на декількох рівнях. Перший – вторгнення РФ в Україну як загальна рамка, у межах якої цей проєкт реалізований. А зі вторгненням – і обнулення експозиції, неможливість із питань безпеки повернути її в тому вигляді, у якому вона перебувала до цього. Другий рівень – вторгнення сучасного мистецтва в Музей Ханенків, від якого залишився лише простір і пам'ять. Ініціатива й ідея виставки належать в. о. директорки Юлії Вагановій, яка до роботи в Музеї більше працювала із сучасним мистецтвом у ЦСМ імені Сороса, NAMU і Мистецькому Арсеналі.
Роботи Калашніка в Музеї Ханенків є скоріше проєктом, аніж виставкою. Принаймні тому, що виставка початково була створена для іншого простору. 22 лютого 2022 року, за два дні до бомбардувань міста, у день, коли ми особливо напружено очікували вторгнення, у Харкові відкрили виставку “Enfant Terrible” (дослівно – “жахлива дитина”) з роботами Олега Калашніка. 23 лютого, як ми знаємо, у РФ, Киргизстані та Білорусі відзначають День захисників Вітчизни. 24 лютого ці “захисники”-солдати(ки) вторглися в Україну. Іграшкові солдатики різних розмірів, розтиражовані у просторі ЄрміловЦентру, викривали глорифікацію мілітарного образу доблесного солдата, героя, представника тієї самої професії – “родіну защіщать”, як правило – від уявного та “створеного” (образу) ворога. У радянському дитинстві не лише Калашніка це була звична дитяча іграшка, яка вчила взорувати на образ. Таким чином, образ множив образи: безликі однотипні образи героїв оживали та проліферували. На виставці скульптури обвішаних нагородними медалями солдатів понад метрового розміру тримають у руках маленьких солдатиків, так що не можна визначити, хто ким грається. Ці солдатики множаться, займають усю земну кулю, складають своїми анонімними тілами літак, якір чи автомат, заселяють глобус і навіть дитячу пісочницю.
Перші 11 днів після вторгнення, доки не зникла електрика, виставка солдатиків у ЄрміловЦентрі була укриттям, облаштованим бомбосховищем, у якому жили співробітники. У серпні виставку перезібрали в Музеї Ханенків. Архітектурою простору займався харківський художник Віталій Кохан, а координаторкою проєкту стала старша наукова співробітниця та дослідниця Східної колекції Музею Ольга Новікова.
Поява такої виставки саме в цій частині Музею викликає запитання і (тенденційно для європейського погляду) перетворює “Схід” на символічний простір, що стає помітним лише на тих ділянках, де його розвиток нерозривно пов'язаний із західною культурою та системою цінностей. Східну колекцію Музею у 2006 році розмістили в “неісторичному” просторі музею – так званому будинку Сахновського (Терещенківська, 16), переданому Музею рішенням київської влади 1986 року. За цим експозиційним рішенням стоїть як прагматична мотивація, так і телеологічна. Прагматична полягає в тому, що “східна” частина не має “історичних інтер'єрів”, які могли б зазнати ушкоджень від металевих чи чавунних скульптур Калашніка. Телеологічна – у гіпотетичній відмінності концепту героя на “Заході” і на “Сході”. Мілітаризм і репресивність їх об'єднує, тоді як суб'єктність різнить. Мовляв, східний герой завжди знеособлений і колективний.
Зрештою, експонати виставки виглядають так, ніби первинно перебували тут і були задумані для цих залів. Солдатики з людину заввишки, розфарбовані в різні кольори (у тому числі й синьо-жовтий з радянською “кокардою на лобі”), розміщені в залах на п'єдесталі та (інколи) за склом – як класичні музейні експонати. Музейні експонати – теж солдатики, на яких подеколи взорують як на образ героя. Із часом від нього залишається лише аура, зіперта на плінт чи високий п'єдестал. Слова самого Богдана Ханенка: “Музей має бути не лише зібранням рідкостей та зразків, але водночас і школою, храмом, і священним місцем, куди всі мають сходитися для вивчення прекрасного і поклоніння красі”. Солдатики різних кольорів, агоністика та героїзація об'єднує спосіб комеморації, мета якої – підмінити трагедію і жах війни на возвеличення й ушанування, словом, негативність видати за позитивність.
Радянське дитинство розпочинається з перших іграшок, пісочниці й родинного альбому, а продовжується школою та університетом, так само імпліцитно заідеологізованими. Знаковою тут є робота “Школа” Калашніка. На ній троє солдатиків розмістилися на п'єдесталі як переможці, посівши відповідно перше, друге і третє місця. На чорній крейдяній дошці позаду них “літають” ракети та літаки. Це така собі школа з “Подорожнього, коли ти йдеш у Спа…” Гайнріха Бьолля: гармати тут гудуть “миротворно” і “заспокійливо”, як органна музика; а герой, щойно з фронту, мрійливо думає: “то й моє ім'я стоятиме там, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано "Пішов зі школи на фронт і поліг за…”.
Делікатна робота Віталія Кохана продовжує дослідження історії місцевості, яке розпочала команда Музею екскурсіями “Тіні та стіни” (екскурсії спорожнілими після евакуації приміщеннями, що зосереджувались на історії будівлі Музею. - Ред.). Солдатики сусідять із тінями експонатів Музею, яких вони витіснили фізично, однак усе ще не можуть витіснити пам'ять про ці предмети. Це сусідство виявляється взаємозамінним: у залі ісламського мистецтва солдатикам не вистачає простору, адже в ісламській культурі наявний страх відкритого простору; у залі буддизму із солдатиками, як і з Буддою, відбувається реінкарнація; у залі японського мистецтва епохи Едо солдатики відповідають естетиці мінімалізму.
Пам'ять про артефакти матеріалізована у відбитках та етикетажі, хоч місця постійних експонатів зайняли “нові”. Фотографії часів Другої світової війни стін зі спустошеними залами музею та підрамниками, з яких поспішно вирізали полотна, – крихка надія на відновлення експозиції принаймні такою, якою вона була до повномасштабного вторгнення. Це вторгнення змінило музей, обнуливши та витіснивши старий порядок. Після розбирання руїни в будь-якому разі виникне цілісність – із фотографіями спустошених стін і солдатиків Калашніка.