«Реституція – справа делікатна. Універсальних рішень бути не може»
Повномасштабну російсько-українську війну, що триває з 24 лютого, часто називають найбільшою в Європі з часів Другої світової. Що з тодішнього досвіду реституції культурних цінностей є корисним Україні за сучасних умов?
Дмитро Коваль: Не найкращою ідеєю я вважаю мірятися масштабом збройних конфліктів. До того ж одразу після Другої світової війни не існувало навіть тієї куцої договірної рамки стосовно реституції, яку маємо сьогодні. Усе, що було — це окремі звичаєві норми міжнародного права, які забороняли вивозити культурні цінності та вимагали повернути їх після завершення збройного конфлікту. Відповідно, свої підходи до реституції держави світу формулювали, ґрунтуючись найчастіше на політичних міркуваннях, а не на аналізі міжнародного права. Скоординованої реституції з Німеччини не відбувалося. Об’єкти, що вивозилися, не узгоджувалися державами-переможницями Другої світової.
Власне, сьогодні не так багато конвенційних норм стосуються зобов’язань про реституцію, її алгоритмів. Окремі положення містять Протокол І до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей 1954 року; Конвенція про заходи, спрямовані на запобігання незаконного ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності 1970 року; Конвенція УНІДРУА (UNIDROIT — Міжнародний інститут уніфікації приватного права, міжнародна незалежна міжурядова організація. — Авт.) про викрадені та незаконно вивезені культурні цінності 1995 року.
Виходить, що міжнародно-правову рамку реституції важко назвати досконалою?
Це так. Скажімо, до Конвенції УНІДРУА, яка з-поміж іншого пропонує реальні алгоритми, строки, принципи реституції, не приєдналася ні Україна, ні РФ. Узагалі, якщо орієнтуватися на кількість ратифікацій, ця Конвенція користується найменшою підтримкою держав світу.
Тому про реституцію я говорив би як про делікатну справу. Вона не містить універсальних рішень для всіх випадків. Без індивідуального підходу не обійтися. Ба більше, в історії практично не траплялося прикладів спланованої заздалегідь, системної реституції.
Але є рішення Апеляційного суду Амстердаму про повернення в Україну колекції «скіфського золота». Чи матиме воно вплив на реституцію культурних цінностей, вивезених РФ з тимчасово окупованих територій України?
У Нідерландах розглядається нішевий аспект реституції. Суттєвого впливу на загальну рамку реституції це не матиме.
Ви сказали, що під час реституції після Другої світової держави спиралися здебільшого на політику, а не на право. У більш пізніх збройних конфліктах щось змінилося?
Гучних прикладів реституції у зв’язку з новими збройними конфліктами не було. Трендовою стала скоріше постколоніальна реституція. У деяких випадках держави створювали спеціальні підрозділи для пошуку та повернення культурних цінностей. Охоронці пам’ятників США, спеціальна комісія Польщі продемонстрували свою ефективність, тому, думаю, Україні варто розглянути можливість створення чогось подібного. Це актуально ще й через відсутність централізованої бази даних про те, що саме було втрачено Україною внаслідок окупації частини території держави.
Саме про це наступне питання. Збройну агресію проти України РФ розпочала у 2014 році. І вже тоді мав бути започаткований, мав поповнюватися реєстр культурних цінностей, втрачених або вивезених окупантами з України. Він існує?
Немає бази, яка функціонувала б. Хоча розмови ведуться давно, навіть проводиться певна підготовча робота для її створення. Маємо визнати, що до повномасштабного вторгнення Україна підійшла не надто готовою до захисту власних культурних цінностей. Ми знову достеменно не знаємо, що саме зберігалося в музеях, які нині під окупацією, не завжди зможемо встановити, повернення яких об’єктів вимагатимемо в майбутньому.
Водночас на рівні неурядових організацій окремі спроби моніторингу знищених і вивезених культурних цінностей усе ж таки проводяться. Держава Україна реєструє випадки руйнування культурних цінностей, беручи інформацію для цього переважно з відкритих джерел інтернету. Цілісної, якісної бази для підрахування збитків, завданих українській культурі внаслідок російської агресії, поки що немає. Як і не опрацьовано методологію, за якою така база повинна поповнюватися.
Якою може бути роль ЮНЕСКО для України в реституції культурних цінностей?
ЮНЕСКО може надати послуги медіатора, експертної інституції для допомоги з формулюванням домовленостей про реституції чи з оцінкою її обсягів. Але це не буде ключова роль. Не ЮНЕСКО розпочне реституцію та уможливить її.
Я є консультантом комітету ЮНЕСКО, який проводить моніторинг стану захисту культурних цінностей, може запропонувати відправити моніторингову місію до конкретної держави для оцінки завданої збройним конфліктом шкоди. Також комітет ухвалює рішення про надання посиленого захисту культурним цінностям, виділяє технічну допомогу тим державам, які потребують її.
У якому документі після завершення війни мають бути окреслені положення про реституцію?
Це питання найголовніше, першочергове. Це буде мирний договір з РФ? Рішення арбітражу, суду чи комісії з розгляду претензій? Чи ми матимемо лише тих кілька норм про зобов’язання повернути культурні цінності, що сьогодні є в міжнародному праві? Від цього базового питання дуже багато чого залежить.
Якщо йтиметься про мирний договір, то в ньому можна закласти зобов’язання про реституцію, визначити відповідальні органи, прописати, що має відбуватися в разі втрати об’єктів, які підлягають реституції, що відбуватиметься з добросовісними набувачами тощо.
Або, скажімо, арбітраж чи суд. Тоді питання стоятиме, як виконуватиметься рішення. Чи буде це добровільна згода Росії? Чи спроба примусового виконання без згоди останньої?
У разі примусу важко очікувати великих успіхів у реституції. Серед іншого тому, що російські культурні цінності неможливо просто захопити в іноземній юрисдикції і компенсувати ними наші втрати. Та й навряд чи відбуватиметься багато виставок з російськими культурними цінностями найближчим часом у країнах, дружніх до нас.
Один з механізмів, що діє зараз у різних країнах — це двосторонні комісії, де вивчаються індивідуальні кейси реституції. Такі комісії ґрунтуються на взаємній згоді держав взаємодіяти в питаннях реституції. У деяких країнах створено реституційні комітети. Проте вони ефективні переважно у справах про вихідну, а не вхідну реституцію.
«Сама Україна має пріоритет у розслідуванні воєнних злочинів, притягненні до відповідальності за них»
Які міжнародні інституції повинні розслідувати й оцінювати злочини проти культурної спадщини України? Якою є їхня роль у реституції?
Тимур Короткий: Пріоритетне право розслідувати та притягувати до відповідальності за воєнні злочини проти культурної спадщини (як і обов’язок це робити) належить державі, на території якої злочини скоєні. Тобто Україні. Загальна кількість кримінальних проваджень за воєнні злочини перевищує 30 тисяч, з-поміж них майже декілька сотень пов’язані з українською культурною спадщиною.
Окрім того, юрисдикцію щодо воєнних злочинів, злочинів проти людяності та злочину геноциду, скоєних на території України, має Міжнародний кримінальний суд.
Немає безпосереднього зв’язку між реституцією та кримінальною відповідальністю індивіда за воєнні злочини проти культурної спадщини. Це різні правові режими. Але факти та докази, встановлені в рамках кримінальних проваджень, зможуть стати доказовою основою для вимог про реституцію.
Нині чимало критикують міжнародно-правову систему, що склалася після Другої світової. Міжнародні інституції, наприклад ООН, показують неспроможність дієвого посередництва між сторонами збройного конфлікту. Як це позначається на ситуації з культурною спадщиною?
Так, критика міжнародної системи цілком об’єктивна. Саме міжнародної системи, бо міжнародне право містить достатньо механізмів для захисту культурних цінностей, які з варварством руйнує Росія. Оцінка дієвості чи недієвості міжнародної системи, наявності чи відсутності кризи міжнародного права — це питання окремої ґрунтовної розмови. Але міжнародна система, як і міжнародне право, є такими, якими їх створили держави. Тому тільки від держав залежить, чи працюють — навіть в умовах інтенсивного збройного конфлікту — міжнародні організації. Або ж вони є безпорадними.
Щодо організацій з компетенцією діяти в період збройного конфлікту із захисту культурних цінностей — це ЮНЕСКО, про яку вже йшлося, та Блакитний Щит. Вони мають різний статус: ЮНЕСКО — спеціалізована установа, Блакитний Щит — міжнародна неурядова організація. Але їхня ефективність також залежить від сторін конфлікту.
Стосовно інших міжнародних організацій, чиї документи вказують на скоєні Росією серйозні порушення міжнародного гуманітарного права проти культурної спадщини України — тут варто звернути увагу на ОБСЄ. У її рамках експертна місія підготувала вже другий Звіт про порушення МГП і права прав людини, воєнні злочини та злочини проти людяності, вчинені в Україні 1 квітня — 25 червня 2022 року.
Обидва звіти містять параграф «Культурна спадщина та культові споруди». Щодо розкрадених культурних цінностей — місія наголошує, що «крадіжка або незаконна торгівля артефактами і музейними колекціями, якщо вони встановлені, порушують як МГП, так і МППЛ». Сусідні держави, а також міжнародна спільнота, наголошує ОБСЄ, «повинні залишатися пильними», адже «приблизно 2 000 предметів мистецтва були викрадені. Існують спеціальні загони, які шукають і вилучають старожитності, такі як скіфські артефакти, з археологічних розкопок з метою перевезення цих об’єктів до Росії».
Далі місія констатує, що «окупаційна влада, як правило, зобов’язана відновити status quo ante після закінчення окупації». Отже, Росія має значні зобов’язання в усуненні заподіяної шкоди і співпраці з «компетентними органами» для подальшого збереження та захисту культурної спадщини на всіх територіях під її окупацією та ефективним контролем. Тобто підкреслюється обов’язок Росії здійснити реституцію культурних цінностей.
«Найскладніше буде доводити в Міжнародному кримінальному суді, що той, хто здійснював напад на культурні цінності, усвідомлював, що обраний для нападу об’єкт є культурною цінністю»
Чи є перспектива кваліфікації воєнних злочинів проти культурних цінностей у Міжнародному кримінальному суді?
Тимур Короткий: Статут МКС, серед іншого, включає окремий склад воєнного злочину у вигляді навмисного заподіяння ударів по будівлях, які призначені для цілей релігії, освіти, мистецтва, науки або благодійності, історичних пам’ятках, якщо вони не є військовими цілями. Також Римський статут Міжнародного кримінального суду містить інші воєнні злочини, під які підпадає, наприклад, розграбування музеїв.
На мою думку, деякі воєнні злочини проти культурної спадщини України відповідають вимогам статті 8 Римського статуту, в якій ідеться про те, що під юрисдикцію Суду підпадають воєнні злочини, котрі скоєні в рамках плану або політики чи під час великомасштабного скоєння цих злочинів.
Дмитро Коваль: МКС уже отримував комунікації від державних структур і громадських організацій щодо злочинів проти культурної спадщини.
Коло суб’єктів не відрізняється від інших типів воєнних злочинів: це і безпосередні виконавці, і їхні командири. Щодо кваліфікації — вона можлива. Найскладніше доводити, що той, хто здійснював напад на культурні цінності, усвідомлював, що обраний для нападу об’єкт є культурною цінністю. Таке доведення завжди проблемне. Особливо коли йдеться про артилерійське руйнування з далекої відстані об’єкта, що зовні не відрізняється від інших і не позначений на картах як культурний об’єкт.