РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Завтра настане, якщо проживеш сьогодні.
Їдь поволі — заїдеш подалі.
З вантажівки мене висадили в зоопарку. І там в ангарі утримували разом з іншими молодими чоловіками-євреями. Коли я прибув туди, нас було десь тридцятеро. Усю ніч бандити стягували таких, як я, і коли набралося сто п’ятдесят осіб, вони посадили нас на іншу вантажівку. Дорогою чоловіки розповіли мені про страхіття Kristallnacht, про погроми і спалення синагог. Я був приголомшений, нажаханий, тривожився за рідних. У той час ніхто з нас не розумів, що це лише початок кошмару. Попереду нас чекали набагато гірші події — вантажівка виїхала з міста, і нас повезли до концентраційного табору Бухенвальд.
Нацистські бандити так сильно побили мене, що начальник табору Бухенвальд, побачивши мене в синцях і крові, запанікував і наказав своїм вартовим відвезти мене до найближчої лікарні за 38 кілометрів звідти. Мене залишили там на два дні без варти, я одужував під наглядом німецьких медсестер. Я спитав одну з них, що буде, якщо спробую втекти, і вона сумно глянула на мене.
— У вас є батьки? — спитала вона.
— Звичайно.
— Якщо спробуєте втекти, то за п’ятнадцять хвилин по тому, як переступите поріг лікарні, ваших батьків знайдуть і повісять.
Після цього думки про втечу зникли геть-чисто. Я не мав жодного уявлення, що трапилося з моїми батьками. Чи вони втекли з Ляйпцига до приходу нацистів? Чи вони в безпеці у друзів або родичів? Чи нацисти схопили їх? Чи вони в неволі десь-інде в Німеччині? Я нічого не знав, тому страх і неспокій тримали мене в неволі так само, як вартові. Коли моєму життю вже нічого не загрожувало, з лікарні зателефонували до табору Бухенвальд і нацисти забрали мене назад.
Спершу я відчув полегкість. Мені надавали медичну допомогу, мене оточували інші німці, переважно освічені фахівці з родин середнього класу. З деякими полоненими я навіть подружився, особливо з Куртом Гіршфельдом, молодим німецьким євреєм з Берліна, якого арештували у Kristallnacht. Тож я подумав, що, може, усе ще обійдеться. Як же я помилявся.
Бухенвальд був найбільшим концентраційним табором на території Німеччини. Він дістав таку назву через те, що довкола росли букові ліси. Згодом ці місця прозвали Співочим лісом через крики в’язнів, яких там мучили.
Серед перших полонених були комуністи, схоплені під час однієї з початкових нацистських чисток 1937 року. Згодом до них приєдналися й інші — ті, кого нацисти вважали недолюдьми: політв’язні, слов’яни, масони та євреї.
На початку табір не був розрахований на ту кількість полонених, яку мав прийняти. Не було ні камер, ні бараків, тому нас зігнали в один величезний намет, у якому ми спали на підлозі, поки в таборі не спромоглися організувати якесь житло. Було таке, що 1200 чехів жили в колишньому стійлі для вісімдесятьох коней. Вони спали по п’ятеро на ліжку — зсували ліжка впритул і тіснилися на них, як оселедці в бочці. За таких поганих умов хвороб і голоду було не уникнути.
Історія розповідає про жахи концентраційних таборів Третього рейху, і всі бачили зображення євреїв, голодних, замучених, зломлених після нелюдських катувань. Однак коли я вперше туди потрапив, усе це було ще в майбутньому. На початку ми не знали, на що здатні наші поневолювачі. Хто ж міг таке уявити?
Ми й не здогадувались, навіщо нас схопили й ув’язнили. Ми ж не порушили закону. Ми були порядні громадяни, звичайні працьовиті німці, ходили на роботу, мали домашніх улюбленців, любили свою родину і свою країну. Ми пишалися своїм одягом і місцем у суспільстві, насолоджувалися музикою й літературою, добрим вином і пивом, сніданком, обідом і вечерею.
Тепер наш раціон зазвичай складався з миски рису і тушкованого м’яса. Важливих політичних в’язнів можна було впізнати за тим, що їх закували у важкі ланцюги від щиколоток до зап’ястків. Ці ланцюги були такі короткі та важкі, що в’язні не могли їсти стоячи і змушені були нахилятися над мисками. Нам не давали ложок, тому ми їли руками. Це ще було б нічого, якби не такі антисанітарні умови. Ми не мали туалетного паперу і мусили витирати зад будь-яким ганчір’ям, яке вдавалося знайти, або ж руками. І нормального туалету теж не було. Натомість була величезна яма, довга траншея, і доводилось ходити туди одночасно з двадцятьма п’ятьма іншими чоловіками. Уявляєте собі це видовисько? Двадцять п’ять чоловіків — лікарі, юристи, науковці — обережно балансують на дерев’яних дошках, щоб випорожнитися в яму, наповнену людськими фекаліями.
Друже мій, як же пояснити, як сюрреалістично і жахливо це було? Я не розумів, що трапилось. Я досі не розумію, правда. І не думаю, що колись зрозумію.
Ми були народом, що ставив верховенство права понад усе. Народом, що не смітив, бо засмічені вулиці завдають забагато клопоту. За викидання недопалка з вікна автівки могли оштрафувати на 200 марок. А тепер людям дозволяли все, їх заохочували бити нас за найменші порушення. Якось уранці я проспав переклик, і мене відшмагали. Іншого разу мене відлупцювали гумовим кийком за те, що не заправив сорочки.
Щоранку нацисти вигадували яку-небудь страшну гру. Бувало, відчинять ворота і випустять двісті-триста людей. Коли нещасні відходили на тридцять-сорок метрів, починалися автоматні черги. Людей стріляли, як дичину. Тіла роздягали, вкладали в мішки і надсилали додому з листом, де було сказано: «Ваш чоловік / брат / син здійснив спробу втечі, внаслідок чого загинув». Доказом слугувала куля у спині. Отак ці покидьки розв’язували проблему перенаселення в Бухенвальді.
Отто фон Бісмарк, перший канцлер об’єднаної Німеччини, якось попередив світ, щоб той остерігався Німеччини. З хорошим керівником німці можуть бути найвидатнішим народом на землі. З поганим керівником можуть накоїти чортзна-що. Наглядачі, що катували нас, ставили дисципліну вище за здоровий глузд. Якщо солдатам наказано марширувати, вони маршируватимуть. Якщо їм наказано стріляти людям у спину, вони це зроблять і ніколи не засумніваються, правильно це чи ні. Німці принесли все на вівтар логіки, і це перетворило їх на вбивць.
Незабаром багато кому в Бухенвальді смерть здавалася кращою за життя. Я знав одного стоматолога, доктора Коена, якого так сильно побили есесівці, що в нього розірвалися кишки і він повільно й болісно вмирав. Доктор заплатив 50 марок (оплата приблизно тижня роботи) за заборонене в таборі лезо бритви. Він був науковцем, тож точно розрахував, яку артерію треба надрізати і за який час настане смерть. Доктор задумав сісти в туалеті, точнісінько посередині, у чітко визначений час, так щоб мати сімнадцять хвилин — за його підрахунками, за цей час він мав утратити стільки крові, щоб умерти, — перш ніж прийде наглядач. Потім він впаде в туалет, і його не дістануть — інакше його відмили б, зашили, покарали б і сказали: «Ти помреш тоді, коли цього захочемо ми. Не раніше». Нещасному чоловікові вдалося здійснити страшний задум — він утік від нацистів по-своєму.
Німеччина 1938 року була вже цілковито інша: ні моралі, ні поваги, ні людської гідності. Проте не всі німці втратили глузд.
Обличчя одного з перших нацистських солдатів, яких я побачив, прибувши в Бухенвальд, здалося мені знайомим. То був хлопець з мого гуртожитку, я вчився з ним у машинобудівному коледжі. Його звали Гельмут Гьор, він завжди приязно до мене ставився, ще коли я жив під іменем Волтера Шляйфа.
— Волтере! — скрикнув він. — Що ти тут робиш?
— Я не Волтер, — відповів я. — Я Едді.
І плюнув йому під ноги, сказавши, що я шокований. Я насправді був шокований. Не вірилося, що хороша людина, яка раніше була мені за друга, тепер офіцер СС.
Бідний Гельмут. Він не знав, що я єврей. Ніколи в житті я не бачив, щоб хтось був такий спантеличений і наляканий. Він сказав, що хоче допомогти і, хоча й не може дати мені втекти, зробить усе, що в його силах. Гельмут пішов до начальника табору і розповів, що я хороша людина і винятковий інженер. Інженери нацистам були потрібні.
Третій рейх готувався до Der totale Krieg, тотальної війни зі світом. У тотальній війні немає різниці між солдатом і цивільним, винним і невинним, військовим і робітником. Німецьке суспільство повністю реорганізовували для виробництва зброї, тож будь-яка людина з досвідом у машинобудівництві була потенційно корисна для ведення війни. Невдовзі після клопотання Гельмута мене викликали до кабінету начальника і спитали, чи хочу я працювати на них.
— Так.
— Усе своє життя?
— Так.
Сказати «так» нічого не коштувало. Євреїв укотре зробили цапами-відбувайлами, як то століттями бувало, але жадоба грошей і продуктивності у Третьому рейху все ж переважувала шаленство безтямної ненависті. Ми були в неволі, та якщо німецька держава могла заробити на нас, значить, ми їй усе-таки ще були корисні.
Мені дали підписати договір найму і заяву про те, що мене належно доглядали, годували і що мені в таборі було добре, а відтак спланували моє переведення. Також була умова, що моєму батькові дозволять забрати мене додому, щоб я міг кілька годин побути з мамою. Потім мене відвезуть на завод, де я працюватиму довічно. Після Kristallnacht моя сім’я повернулася до Ляйпцига і тихенько чекала ліпших часів. Хоч вони й хотіли виїхати з Німеччини, та не могли покинути мене.
Батько не тямив себе від радості, коли я знайшов спосіб вийти на свободу. О сьомій ранку 2 травня 1939 року він забрав мене на орендованій автівці. Я виїхав із Бухенвальда, пробувши там пів року.
Друже мій, чи можеш уявити собі, яке то було щастя — поїхати звідти? А для мого батька — під’їхати до воріт Бухенвальда й обійняти мене? Яке щастя — сісти на пасажирське місце і поїхати назустріч свободі? То був рай, відчуття волі, кінець тортурам.
Я часто пригадував це відчуття в наступні роки і говорив собі: якщо зможу прожити ще один день, годину, хвилину, то біль утихне і настане завтра.