Культурна спадщина України під російським прицілом
Знищення та масове вивезення російськими окупантами культурних цінностей з території України вражає своїми обсягами. Вони співмірні із діями нацистської Німеччини на окупованих територіях та винищенням цінностей Ісламською державою.
Міністерство культури та інформаційної політики України зафіксувало понад 400 епізодів пошкоджень та руйнувань об’єктів культурної спадщини станом на початок липня. Знищено Всіхсвятський скит Святогірської лаври в селі Тетянівка, бібліотеку церкви святого Петра Могили, Георгіївську церкву в селі Заворичі та Вознесенську церкву в селі Лук’янівка на Київщині, старовинну залізничну станцію в Охтирці на Сумщині, Художній музей ім. Куїнджі у Маріуполі, Іванківський історико-краєзнавчий музей, Музей українських старожитностей Василя Тарновського у Чернігові, пограбовано десятки музеїв та приватних колекцій. Але це — лише найбільш відомі факти. За їх межами є сотні інших злочинів проти культурної спадщини та тисячі випадків знищення й пограбування культурних цінностей. У тому числі, приватної форми власності: родинних ікон, стародруків, картин.
Ці порушення знаходять осуд на міжнародному рівні. 15 липня Рада безпеки ООН провела засідання у форматі «формула Аррія» (неформальна зустріч) на тему «Знищення культурної спадщини як наслідок російської агресії проти України» за участі Лазара Ассомо, директора Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Дії РФ є безумовним порушенням міжнародного права і вони породжують відповідальність держави-агресора та кримінальну відповідальність індивідів на національному та міжнародному рівні. Але спочатку необхідно визначити, які саме приписи порушує Росія, знищуючи культурну спадщину України, переміщуючи культурні цінності на свою територію, дозволяючи власним військовослужбовцям грабувати українські музеї та приватні колекції.
Міжнародне гуманітарне право на захисті культурної спадщини
Під час війни, тобто міжнародного збройного конфлікту, між воюючими сторонами діє міжнародне гуманітарне право, норми якого обмежують сторони конфлікту у засобах та методах ведення війни. На жаль, ми бачимо жахливі приклади порушення цих норм російськими військовослужбовцями, військовим та політичним керівництвом. Це — серйозні порушення Женевських конвенцій про захист жертв війни, які є воєнними злочинами. Але важливо, що крім людей (поранені та хворі комбатанти, військовополонені, цивільне населення), міжнародне гуманітарне право захищає також культурні цінності.
Будь-яке захоплення, знищення чи навмисне пошкодження релігійних, благодійних, освітніх, мистецьких і наукових установ, історичних пам’яток, творів мистецтва та науки забороняється та повинно підлягати судовому переслідуванню. Про це говорить стаття 56 Положення про закони і звичаї війни на суходолі, яке є додатком до IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року. Зазначена конвенція є досі чинною та обов’язковою для України та РФ.
Обов’язковими для сторін також є спеціальна Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту з Протоколом 1954 року (існує ще протокол 1999 року, до якого приєдналася Україна, але не Росія). Конвенція запровадила розпізнавальний знак для позначення культурної спадщини та культурних цінностей: щит, загострений знизу, розділений на чотири частини синього та білого кольору. Емблема використовується одноразово або триразово у вигляді трикутника, що означає посилений захист. Він може розміщуватися на прапорах чи бути намальований на певному предметі.
Більш загальними, але дуже важливими є окремі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року щодо захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 8 червня 1977 року. Це договори, які стосуються захисту культурних цінностей в період збройного конфлікту, перш за все міжнародного. Окрім них, існують звичаєві норми міжнародного гуманітарного права, які також забезпечують захист культурних цінностей у період збройного конфлікту.
Загалом за нормами міжнародного гуманітарного права культурна спадщина та культурні цінності у період збройного конфлікту мають підвищений рівень захисту серед цивільних об’єктів. Сторони конфлікту зобов’язані поважати та захищати їх, забороняти, попереджати та припиняти будь-які акти крадіжки, грабежу або незаконного присвоєння культурних цінностей в будь-якій формі, а також будь-які акти вандалізму. У ході військових операцій сторони повинні вживати особливих заходів обережності, щоб уникнути заподіяння шкоди культурній спадщині та культурним цінностям, за винятком випадків, коли вони перетворені на військові об’єкти. Знищення культурної спадщини та культурних цінностей, яке відбувається навмисно, кваліфікується міжнародним правом як воєнний злочин.
Одрі Азуле, Генеральна директорка ЮНЕСКО, закликає припинити напади на українські культурні об'єкти: «Культурна спадщина у всіх її формах не повинна зазнавати нападу за жодних обставин. Я повторюю свій заклик до дотримання міжнародного гуманітарного права, зокрема, Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту».
Відповідальність Росії за порушення норм міжнародного гуманітарного права
Росія порушує всі норми міжнародного гуманітарного права щодо захисту культурної спадщини. Все придатне до вивезення — вивозиться, решта — знищується. Очевидним є цілеспрямоване варварське ставлення до історії українського народу та навмисне руйнування будь-чого, що може відображати українську ідентичність. «Зловмисне, прицільне знищення Росією українських культурних пам’яток є величезною втратою для України, Європи та всього світу. Намагаючись стерти культуру й історію України, Кремль прагне стерти саме поняття української нації», — вважає Директор Місії USAID в Україні Джеймс Хоуп.
Уже сьогодні виникають питання про компенсацію шкоди за втрачені та пошкоджені культурні цінності, а також про повернення того, що незаконно вивезли. Тут потрібно застосовувати загальні приписи міжнародного права щодо відповідальності держави за міжнародне-протиправне діяння, яким беззаперечно є агресія Росії проти України, а також спеціальні: Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності 1970 року; Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року; Конвенція ЮНІДРУА щодо викрадених або незаконно вивезених культурних цінностей 1995 року.
Основним засобом компенсації шкоди, заподіяної культурній спадщині та культурним цінностям внаслідок порушення міжнародних норм у період збройного конфлікту, є реституція. Реституція — це, перш за все, повернення культурних цінностей або передача замість них аналогічних за вартістю та цінністю об’єктів. Зобов’язання щодо реституції — це не тільки відповідні норми мирних договорів. Це ще й положення Конвенцій ЮНЕСКО, відтворені в резолюціях Генеральної асамблеї ООН, та звичаєва норма міжнародного права.
Завданням реституції є не просто повернути окремі культурні цінності та компенсувати заподіяну шкоду, але й відновити спадщину як цілісне культурне надбання нації та держави. Найчастіше реституція відбувається саме у формі повернення вивезених у період окупації культурних цінностей, як це мало місце на основі мирних договорів після Першої та Другої світових воєн.
Друга форма реституції пов’язана із заміною культурних цінностей на аналогічні об’єкти, втрачені у результаті бойових дій. 21 березня 2022 року прямим попаданням авіабомби російських окупантів було знищено будівлю Художнього музею імені Архипа Куїнджі у Маріуполі. Відповідальність за це несе держава-агресор. РФ повинна передати Україні аналогічні втраченим шедеври зі своїх колекцій та відшкодувати вартість зруйнованого приміщення музею або побудувати нове.
Держава-порушник також несе відповідальність та відповідні зобов’язання щодо реституції за дії інших осіб, перш за — все власних військовослужбовців, які розкрадають або знищують культурні цінності, за дії проксі-угруповань, якими є незаконні збройні формування так званих ДНР та ЛНР, та за дії окупаційних адміністрацій. Тобто, саме Росія відповідає за вивіз із маріупольських музеїв російськими військовими щонайменше двох тисяч експонатів у Донецьк. Саме Росія відповідає за пограбування українських музеїв та приватних колекцій у період окупації, оскільки саме Росія як держава-окупант повинна була попередити порушення міжнародного гуманітарного права.
Окремим моментом є кримінальна відповідальність фізичних осіб, російського політичного керівництва, російських військових, окупаційної адміністрації, керівників культурної сфери Росії за вчинення або співучасть у воєнних злочинах, у тому числі проти культурної спадщини України. Ця відповідальність має декілька рівнів: застосування кримінальної відповідальності правоохоронними органами України; застосування кримінальної відповідальності на підставі універсальної юрисдикції в іноземних державах; притягнення до відповідальності в Міжнародному кримінальному суді. Важливо, щоб серед численних кримінальних проваджень за воєнні злочини було кваліфіковано злочини проти культурних цінностей.
Механізми відшкодування: реституція і компенсація
Звичайно, реституція відбувається після припинення воєнних дій і укладення мирних договорів, як один із видів міжнародної відповідальності. Реституція культурних цінностей та створення відповідного механізму повинно бути однією з умов будь-яких майбутніх перемовин з Росією. Причому йдеться не тільки про культурні цінності, що є знаходяться у власності української держави. Цінності, які є власністю фізичних або юридичних осіб та були знищені, розкрадені або незаконно експропрійовані, теж можуть бути об’єктом загальної претензії до РФ від імені України.
Інша можлива форма міжнародної відповідальності Росії — компенсація — також може застосовуватися щодо культурних цінностей, але вона скоріше допоміжна. У випадку, коли неможливо забезпечити реституцію і відновлення культурних цінностей, можливим варіантом є відшкодування втрат у грошовому еквіваленті. Але оскільки здійснити вартісну оцінку втраченої культурної спадщини дуже важко, а інколи просто неможливо, основною формою відповідальності Росії має бути саме реституція.
Яка правова основа реституції та, відповідно, претензій України до РФ? Перш за все, це Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, як загальна рамка відповідальності Росії за загальну шкоду від агресії; це вимоги Першого Додаткового протоколу до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року відшкодувати збиток від порушення міжнародного гуманітарного права; це зобов’язання Росії за спеціальними універсальними та багатосторонніми договорами щодо культурних цінностей.
Важливо розуміти, що основна робота з фактичного повернення культурних цінностей буде відбуватися після закінчення міжнародного збройного конфлікту, деокупації всіх тимчасово окупованих Росією територій України та застосування політико-правових механізмів щодо реституції культурних цінностей і компенсації їхньої вартості. Як показує досвід, це діяльність на довгі роки. Процес буде ускладнений відсутністю відповідної документації, оскільки облік культурних цінностей у багатьох музеях досі був у паперовому вигляді, а електронний реєстр створений не був. Так само і розшук культурних цінностей, що належать приватним особам, потребуватиме підтвердження відповідного права власності.
Уже зараз, у період активної фази міжнародного збройного конфлікту, варто робити необхідні кроки та створювати відповідні інституції, які підвищать спроможність України повернути культурні цінності та компенсувати втрати від знищеної Росією спадщини в майбутньому.
Що ми можемо зробити зараз для повернення культурних цінностей
Моніторинг та фіксація стану культурної спадщини та культурних цінностей, що залишились у зоні окупації, складання відповідних реєстрів та переліків, документування знищених об’єктів, відкриття кримінальних проваджень за фактами скоєних злочинів — це все складатиме правову основу для майбутніх претензій на рівні двосторонніх відносин та в міжнародних судах. Метою документування також є підготовка загальної претензії до Росії щодо відшкодування шкоди, викликаної агресією проти України. Знищена, пошкоджена, втрачена культурна спадщина і цінності з врахуванням суми втрат повіни бути відповідною часткою такої загальної претензії.
Сучасні технічні можливості дозволяють фіксувати воєнні злочини проти культурної спадщини у режимі реального часу. Необхідно зосередити зусилля на цифровізації. Це важливо як для документування, так і для розповсюдження інформації про злочини на міжнародному рівні. Інформаційна складова також важлива у контексті попередження незаконного міжнародного обігу культурних цінностей. Треба постійно відстежувати аукціони та комерційний оборот культурних цінностей на онлайн- та офлайн-майданчиках, інформуючи організаторів щодо наявності викрадених українських об’єктів.
Міністерство культури та інформаційної політики України створило спеціальний ресурс, на який свідки руйнувань культурної спадщини з усіх регіонів України можуть надіслати відповідні фото- та відео- докази. Інша ініціатива щодо поширення інформації про знищені та розграбовані культурні цінності — це проєкт «Листівки з України» Українського інституту.
Важливо також показати зухвале порушення Росією норм міжнародного права, які захищають культурні цінності, культурну спадщину України — порушення, яке знаходиться на рівні варварства щодо культури в прямому сенсі цього слова, нехтування базовими положеннями норм міжнародного права, які були відображені у Пакті Реріха та відповідних міжнародних договорах.
Необхідною є і співпраця з міжнародними організаціями, іноземними установами в галузі культури та науки, особливо з Комітетом із захисту культурної спадщини у випадку збройного конфлікту ЮНЕСКО, консультантом у якому є український фахівець з міжнародного гуманітарного права Дмитро Коваль. У рамках ЮНЕСКО ведеться і щотижнево поновлюється список зруйнованих або пошкоджених культурних об’єктів. Тож варто постійно інформувати міжнародні організації про злочини Росії проти культурної спадщини України, а також співпрацювати з Міжнародним кримінальним судом та правоохоронними органами іноземних держав.
Важливим питанням стане створення спеціалізованого органу, який займатиметься захистом культурних цінностей та подоланням наслідків ведення бойових дій, а також обрахунком необхідних репарацій, супроводом процедури пошуку та повернення культурних цінностей тощо. Такі спеціалізовані органи діяли на території України раніше: Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей (1992–1999) та її правонаступниця — Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України (2000–2011). Але це інституції мирного часу.
Варто врахувати досвід інших держав, коли в період та після Другої світової війни були створені спеціальні підрозділи та органи для розшуку та повернення культурних цінностей, які мали оперативні повноваження. Наприклад, підрозділи в збройних силах США або польське Бюро реституції та компенсацій, що діяло з 1944 по 1951 рік.
Водночас претензії до Росії щодо реституції повинні включати не тільки ті цінності, що були втрачені після 24 лютого 2022 року. РФ чинить агресію проти України з 2014 року, тому є очевидним, що кількість зруйнованих пам’яток та незаконно вивезених культурних цінностей з окупованих територій України має обраховуватися саме відтоді. Але варто піднімати питання і щодо культурних цінностей, переміщених набагато раніше — особливо щодо символів українського народу та важливих об’єктів культурної спадщини, які були вивезені з території України як у період СРСР, так і ще за часів Російської імперії, та знаходяться наразі на території Росії.
З міжнародно-правової точки зору необхідним є аналіз усіх міжнародних договорів України, як універсальних, так і двосторонніх, з третіми державами на предмет передбачення на майбутнє механізмів сприяння поверненню культурних цінностей, запобігання створенню позасанкційних шляхів обігу незаконно вивезених культурних цінностей України. У цьому контексті корисним є досвід держав після Другої світової війни, які ухвалили низку двосторонніх договорів з цього питання. Незважаючи на наявність універсальних договорів, двосторонній рівень може посилити можливості захисту культурної спадщини України, зокрема щодо відсутності часових обмежень реституції та поширення реституції на публічну та приватну власність.
Уже зараз необхідно переглядати та вдосконалювати національне законодавство України у сфері охорони культурної спадщини, зокрема, щодо ведення реєстрів воєнних злочинів, можливості залучення дослідників та міжнародних експертів щодо документування та кваліфікації злочинів проти культурної спадщини України, фіксування мародерства в режимі реального часу.
Відновлення культурної спадщини та повернення культурних цінностей стане важливим завданням держави і суспільства після перемоги України. Безперечно, важливим напрямком має стати міжнародне культурне співробітництво. Міжнародна співпраця має сприяти не лише пошуку незаконно вивезених культурних цінностей, але і формуванню «єдиного голосу». Українська культурна спадщина є частиною світової культурної спадщини, тому всі держави світу мають зобов’язання щодо її збереження та повернення.