Соня Кошкіна: Нещодавно у паризькому театрі «Одеон» відбулась прем’єра вашої вистави «Dance Macabre». Танець смерті — це один із центральних європейських сюжетів, обіграний та переосмислений багато разів. Ваш варіант ви почали створювати ще до повномасштабного вторгнення, а закінчували вже у вимушеній еміграції. Як трансформувалась вистава за цей час?
Ідея цього спектаклю з’явилась ще під час роботи над попередньою виставою «Make Up», яку ми робили два роки тому. Тоді дівчата виходили без гриму, а накладали його вже в кінці вистави — і перетворювались зі звичайних жінок на чарівних безумних Dakh Daughters. У першій частині ми давали документальні особисті історії акторок: історії кохання, стосунків із родичами, десь сентиментальні, десь трагічні. Справжнє мистецтво, як і життя, завжди формується між полюсами ероса і танатоса. Тоді я й запропонував виставу «Dance Macabre», про кохання та смерть.
Ми неспішно готували її, подавались на грант УКФ, але почалась війна, й усі ми, як громадяни, стали шукати можливості застосувати свої вміння на користь країни. Я став комунікувати із нашими західними друзями, переважно — у Франції, і ми вирішили займатись артфронтом. Адже було зрозуміло, що перший шок пройде, і через декілька місяців буде втома від української теми, а інформація з новин перетвориться на фоновий шум. І ось тоді буде дуже потрібна пряма комунікація: не через мозок, а через серце, через чуттєве емоційне поле.
Ми із Dakh Daughters приїхали у Вір-Норманді — це маленьке містечко на 15 тисяч населення, яке, поза тим, має чудовий великий театр на 500 місць, консерваторію, медіатеки. Директорка театру Люсі Береловіч надала нам можливість переформатувати нашу концертну програму, прив’язати її до війни — і ми зробили програму Ukrainian Fire, з якою їздимо по всій Європі. Вона також знайшла гроші у французькому Міністерстві культури, до якого долучились зі внесками ще 6 французьких театрів, щоб ми могли створити новий продукт — ним і став цей наш спектакль «Dance Macabre».
Бюджет був обмежений, тож ми усе робили дуже швидко. «Одеон» був одним театральних партнерів цієї виствави, тому там і відбулась прем’єра. Це був успіх: повний зал, повне розуміння…
Більша частина аудиторії — то були європейці?
Так, мабуть, на 90%. Говорячи про жахи війни, ми намагались не давити на відчуття жалості, бо це завжди програшний варіант. Коли тебе жаліють, це швидко закінчується, і тоді тебе починають уникати. Тому ми намагались показати, що, посеред цієї смерті, серця українців сповнені любові: до життя, до своїх близьких, до батьківщини, до свободи, до демократії. Тобто, до тих цінностей, які зараз виводять Україну в авангард Європи. І після вистав глядачі кажуть: які ж ви круті, у вас є стільки сили та сміливості, щоб так безстрашно говорити про такі жахливі речі, ви не перетворюєтесь на машину ненависті…
Ми вже зіграли у Франції, Люксембурзі, Швейцарії, а скоро ще буде Норвегія, Німеччина, Чехія, Грузія. На наступний рік плануємо Америку та Канаду.
А в Україні ви плануєте покази у найближчому майбутньому? Або, може, після закінчення війни? Чи тоді вона вже не матиме такого ефекту?
Я думаю, вона завжди буде мати ефект. Після вистави практично усі глядачі плачуть — і жінки, і чоловіки — відбувається катарсис. За цю годину і двадцять хвилин, що йде вистава, вони відчувають, що таке війна: що це не якась абстракція, що вона може вже сьогодні або завтра прийти у твій дім. І також вони розуміють, що лише разом ми зможемо це усунути, лише спільними зусиллями.
Ксенія Білаш: Давайте поговоримо про ще один ваш французький проєкт: вас запросили взяти участь у закритті Авіньйонського театрального фестивалю. Наскільки я розумію, це був жест солідарності з Україною його директора Олів’є Пі. Розкажіть про це детальніше.
Справді, коли почалась війна, багато театрів виявляли таку солідарність, але програма фестивалю була зібрана задовго до цього, і тому вставити в неї цілий спектакль вони не могли. Через це Олів’є Пі запропонував нам місце у завершувальному шоу, яке робив саме він.
Трохи раніше, буквально у січні, ми виступали в Авіньйоні з місцевим орестром, тому нам запропонували повторити цей виступ. Але я висунув вимогу: ми замінимо відеосупровід і додамо текст, пов’язаний із війною. Це, власне, текст із «Dance Macabre». Сподіваюсь, що це спрацює.
Як саме спрацює? Якого результату ви хочете досягти?
Розумієте, мистецтво — це ж, направду, зброя. Нажаль, в Украні й досі немає загального розуміння, наскільки потужною може бути ця зброя. Але це дуже добре розуміють в Росії, там активно використовують цей потенціал мистецтва.
Про це нещодавно в інтерв’ю “Російській газеті” заявив директор Ермітажу Міхаіл Піотровський. Він прямо сказав, що виставка російської колекції Морзова в Парижі — це прапор РФ над Булонським лісом.
Так, мистецтво — це дієвий інструмент, який ефективно працює зі свідомістю. Ним користувались та користуються усі диктаторські режими, але і ми маємо задіювати його на свою користь. Це як лопата: нею можна когось вбити, а можна перекопати землю та виростити щось прекрасне.
Ми можемо згадати про фільми Лені Ріфеншталь, які були рупором фашистської Німеччини, або про Голівуд, яким під час Другої світової опікувалось в Штатах спеціальне управління. Із цим працює Французький інститут, Гете Інститут, British Council, і ми теж маємо із цим працювати. Але, чомусь, на нашу прем’єру в «Одеоні» ніхто з нашого посольства у Франції не прийшов — хоча я запрошував.
В нас є Український інститут, який, доречі, цьогоріч в Авіньйоні презентував український павільйон у партнерстві зі Французьким інститутом. Ви якось співпрацювали з ними?
Особисто мене вони не запросили, але зверталися, щоб там в них виступили ДахаБраха або Dakh Daughters. Хоча, якби це вписати у єдиний інформаційний пакет разом із закриттям фестивалю — це було би значно сильніше. А так — не знаю, наскільки воно буде ефективним. Сподіваюсь, що буде, зі свого боку ми максимально це підтримували через свої інформаційні канали.
Чи є шанс, що, завдяки інформаційному фокусу, який зараз спрямований на Україну, наступного року нас запросять вже в офіційну програму Авіньйонського фестивалю? Чи це так не працює?
Все ж таки, усе залежить від якості продукту та системності. В Авіньйон, наприклад, запрошують литовських або польських режисерів, тому що є великі міфи Кшиштофа Варліковського, Кристіана Люпи, Еймунтаса Някрошюса, Оскараса Коршуноваса. В Україні цього немає, за цим має стояти системна державна робота, а в нас ось тільки зараз починає формуватись поле молодої режисури. Але воно поки не затвердилось на міжнародній арені — є лише одиночні набіги, мої, Стаса Жиркова, Тамари Трунової…
Нам потрібно вибудовувати системну взаємодію, як, наприклад, у нас працюють із кіно — скажімо, Андрій Халпахчі, який вже дуже давно веде цю роботу. Але театр — це завжди більш інертна історія. До того ж, наша фантастична довоєнна традиція театру була зруйнована, повністю знищена — натомість, нам нав’язали наратив умовної системи Станіславського. В нас також немає театральних шоукейсів — доречі, ми планували наступного року провести ETC (Європейська театральна конвенція, — Ред.) в Києві. Можливо, це й вдасться зробити.
Як ще ми можемо вибудовувати цю системну взаємодію? Наприклад, інтегруватись у якісь довготермінові проєкти європейських інституцій?
Власне, цим ми й намагаємось займатись — але це, нажаль, лише персональна ініціатива. Ми будемо робити триденні мікроГогольфести в Осло, Гамбурзі та Парижі — з виставами, виставками, лекціями, зустрічами із глядачами. Також хорошою можливістю є колабораційні проєкти. Наприклад, Dakh Daughters з кінця жовтня починають у Франції репетиції вистави Люсі Береловіч. А в Берліні ми відкрили мистецький центр, який робить вистави у партнерстві з Deutsches Theater. Така ж історія буде у Празі. Можливо, щось ще буде в Америці: Dakh Daughters запросив на вечір підтримки України Шон Пенн. Він пройшов 10 червня, ми зібрали там достатньо багато грошей, а потім я розповів Шону про проєкт «Bomb Shelter», ніч у бомбосховищі, прем’єра якого буде в Осло — і йому це дуже сподобалось.
Ця прем’єра буде в рамках мікроГогольфесту, про який ви розповідали?
Так, там буде «Dance Macabre», будуть виступи різних гуртів, усе це буде в Національному театрі в Осло. А фінальна ніч — з 23-ї вечора до 6-ї ранку — це і буде ніч у бомбосховищі. Вони там запропонували назву “Остання ніч Маріупольського драмтеатру”. Ми спеціально для цього створюємо музику, збираємо щоденники з бомбосховищ різних міст. Їх будуть читати і наші актори, і місцеві, різними мовами. Це буде скоріше хепенінг, аніж вистава, а для західних глядачів це буде можливість отримати досвід знаходження у бомбосховищі, де є відчуття небезпеки, але де більшу частину часу ти просто сидиш і чекаєш, де стикаються зовсім різні люди із різних суспільних прошарків.
С.К.: Тут виникає питання: де в цьому проєкті межа між роботою зі співчуттям нашому реальному досвіду і просто прикольною безпечною атракцією, по типу замка з привидами або ночівлею в тюрмі за гроші?
К.Б.: А якщо звернутись до українського контексту, то в нас йде тривала дискусія щодо того, чи можуть такі проєкти-атракціони насправді дати якийсь адекватний досвід? Про це говорили щодо ідей Хржановського стосовно Бабиного Яру, щодо страв “за рецептами Голодомору”, щодо намірів Київської школи економіки провести в Америці фандрейзинг, стилізований під фільтраційний табір. Ваш проєкт теж лягає в цей ряд?
Мені здається, що ні. Погодьтеся, читання щоденника маріупольського хлопчика важко назвати атракцією, яка тебе просто розважає. Це питання і художнього смаку, і етичного підходу. В нас це буде історія про важливість взаємодії, про можливіть емпатії та солідарності, а не експлуатація теми війни, не спекуляція на ній. Мені також важливий момент співпраці з місцевими акторами, тому що це допоможе вписати нашу історію у місцевий контекст. Я дуже хочу показати, що Третя світова вже йде — просто в нас вона в гарячій фазі, й захищаючи Україну, ми захищаємо весь світ. Коли я запитую мешканців різних європейських міст, чи готові вони зі зброєю в руках захищати свою країну, вони відповідають: ні, навряд чи, в нас є наші збройні сили, але самі ми персонально на це не готові піти. Тому нам важливо нагадати їм про їх призабутий досвід у Другій світовій, важливо показати цю цивілізаційну небезпеку — щоб наша історія не була для них локальною драмою або трагедією окремого народа.
