До парку Асано весь день простували люди. Ця приватна територія містилась досить далеко від епіцентру вибуху, тож тут бамбуки, сосни, лаври і клени були ще живі, а зелена місцевість вабила переміщених, по-перше, тому що вони вірили, що якщо американці повернуться, то будуть скидати бомби тільки на будинки, по-друге, тому що крони дерев здавалися тепер осередком прохолоди та життя, а надзвичайно вишукані альпінарії, з їхніми тихими басейнами й арочними містками, виглядали дуже по-японськи, нормальними, безпечними; і по-третє (за словами тих, хто там був), через їхнє непереборне, атавістичне прагнення сховатися під листям. Місіс Накамура та її діти були серед тих, хто прибув туди першими. Вони знайшли прихисток у бамбуковому гаю біля річки. Відчуваючи жахливу спрагу, пили воду з річки. Їх одразу ж знудило, блювали весь день. Інші теж блювали (ймовірно, через сильну іонізацію, «запах електрики», який виділяється під час ядерного розпаду), всі думали, що їм погано від газу, який скинули американці. Коли отець Кляйнсорґе й інші священники прийшли до парку, киваючи своїм друзям, повз яких проходили, усі з родини Накамура були хворі та лежали долілиць. Жінка на ім’я Івасакі, яка жила неподалік місії, тепер сиділа поряд із родиною Накамура, підвелася і запитала священників, чи їй варто залишитися тут, чи краще піти з ними. Отець Кляйнсорґе відповів: «Навряд чи мені відомо, де найбезпечніше». Вона залишилася там і днем пізніше, хоча не мала ніяких видимих ран чи опіків, померла. Священники пішли далі вздовж річки й розмістилися в якихось чагарниках. Отець Ла Салль відразу ліг і заснув. Студент теології, який був у сандалях, ніс із собою вузлик з одягом, у який ще поклав дві пари шкіряного взуття. Коли він сів разом з іншими, то виявив, що вузлик розв’язався, і з нього випала пара взуття, залишилася тільки одна. Він повернувся дорогою, якою вони йшли, і знайшов тільки правий черевик. Коли знову приєднався до священників, то сказав: «Це смішно, але все навколо більше не має значення. Вчора я вважав своє взуття найціннішим надбанням. Сьогодні мені байдуже. Однієї пари вистачить».
Отець Цєслік додав: «Знаю, я почав пакувати з собою книжки, а потім подумав, що зараз книжки не на часі».
Коли містер Танімото все ще з мискою у руці дійшов до парку, там було дуже людно, відрізнити живих від мертвих було складно. Більшість людей лежала нерухомо з розплющеними очима. Для отця Кляйнсорґе, людини Заходу, тиша в гаю біля річки, де разом страждали сотні важкопоранених, була одним із найжахливіших і найстрашніших явищ за все його життя. Поранені мовчали, ніхто не плакав, а тим паче не кричав від болю; ніхто не скаржився; жоден із багатьох загиблих не помер голосно; навіть діти не плакали; дуже мало людей ледь говорило. І коли отець Кляйнсорґе напоїв кількох, чиї обличчя були стерті від опіків спалаху, вони трохи відпили, а потім ледь підвелися і вдячно йому кивнули.
Містер Танімото привітався зі священниками й оглянувся у пошуках інших друзів. Він побачив місіс Мацумото, дружину директора методистської школи, запитав, чи вона не хоче пити. Хотіла, тож він пішов до одного з басейнів в альпінарії Асано й набрав для неї води у свою миску. Потім вирішив повернутися до церкви. Він пішов через Ноборі-чо тією дорогою, якою прямували священники, коли втікали, але далеко не зайшов; вогонь уздовж вулиць був такий щільний, що довелося повернутися. Чоловік підійшов до берега річки й шукав човна, на якому можна було б перевозити важкопоранених із парку Асано подалі від вогню. Незабаром він знайшов на березі великий човен для розваг, але всередині та навколо нього була жахлива картина: п’ятеро мертвих, майже голих, дуже обгорілих чоловіків, які мали померти більш-менш в один і той самий час, бо здавалося, що вони всі разом намагалися виштовхати човен у річку. Містер Танімото переносив їх із човна, а коли робив це, відчував такий жах, ніби турбує мертвих, не дозволяючи їм, як на мить відчув, спустити свій корабель на воду й піти своїм шляхом примар. Тоді він уголос промовив: «Будь ласка, вибачте мені, що я беру цей човен. Він потрібний іншим, тим, хто ще живий». Човен був важким, але він зміг виштовхати його у воду. Весел не було, і все, що знайшов, — грубу бамбукову жердину. Він піднявся на човні вгору за течією до найбільш людної частини парку й почав перевозити поранених. За раз міг взяти до човна десять або дванадцять людей, але оскільки річка посередині була надто глибокою, щоб перейти, йому довелося веслувати бамбуковою жердиною, і тому кожна подорож забирала дуже багато часу. Так він працював кілька годин.
Ближче до полудня вогонь перекинувся на дерева парку Асано. Містер Танімото вперше про це дізнався, коли, повернувшись на своєму човні, побачив, що багато людей рушило до берега річки. Підпливши ближче, він пішов перевірити, і коли побачив вогонь, закричав: «Всі молоді люди, які не мають важких травм, ходіть зі мною!». Отець Кляйнсорґе перемістив отця Шиффера й отця Ла Салля ближче до берега річки й попросив людей перевезти їх, якщо вогонь підступить занадто близько, потім приєднався до волонтерів Танімото. Містер Танімото послав одних шукати відра й миски, а іншим сказав бити одягом палаючі кущі, щоб загасити пожежу; коли знайшли посуд, він утворив ланцюг відер від одного з басейнів альпінарію. Команда боролася з вогнем понад дві години й поступово згасила полум’я. Поки люди містера Танімото працювали, переляканий натовп у парку протискався все ближче та ближче до річки, і врешті ним почало штовхати, деякі нещасні, які були на самому березі, потрапили у воду. Серед тих, кого загнали у воду та втопили, були місіс Мацумото з методистської школи та її дочка.
Коли отець Кляйнсорґе повернувся після боротьби з вогнем, то виявив, що отець Шиффер усе ще стікає кров’ю і страшенно зблід. Якісь японці стояли поруч і дивилися на нього, а отець Шиффер прошепотів із ледь помітною усмішкою: «Я ніби вже помер». «Ще ні», — сказав отець Кляйнсорґе. Він приніс із собою аптечку лікаря Фудзі, а потім у натовпі помітив лікаря Канду, підійшов до нього й запитав, чи не міг би він перев’язати глибокі порізи отця Шиффера. Лікар Канда, який побачив свою дружину й дочку мертвими серед руїн лікарні, тепер сидів, обхопивши голову руками. «Я нічого не можу вдіяти», — відповів він. Отець Кляйнсорґе наклав на голову отця Шиффера ще більше пов’язок, переніс його на крутий схил і поклав так, щоб голова була високо. Незабаром кровотеча послабилася.
Приблизно тоді ж почувся гул літаків, що наближалися. Хтось із натовпу біля сім’ї Накамура закричав: «Це якісь Груманни летять, щоб нас обстріляти!». Пекар на ім’я Накасіма підвівся і наказав: «Кожен, хто має на собі щось біле, негайно зніміть». Місіс Накамура зняла блузки зі своїх дітей і відкрила парасольку, змусила їх сховатися під нею. Багато людей, навіть із важкими опіками, заповзли в кущі та сиділи там доти, доки не стих гул, ймовірно, літака розвідки або метеорологічної служби.
Почався дощ. Місіс Накамура тримала своїх дітей під парасолькою. Краплі були надзвичайно великими, хтось закричав: «Американці скидають на нас бензин. Вони хочуть нас підпалити!». (Цей тривожний сигнал брав свій початок від однієї з теорій, яку обговорювали в парку щодо того, чому згоріла така велика частина Хіросіми: причиною було те, що один літак розпилив над містом бензин, а потім якимось чином однієї миті підпалив). Але це явно були краплі води, коли вони падали, вітер посилювався, і раптом — можливо, через сильну конвекцію, що створило палаюче місто, — здійнявся вихор. Величезні дерева падали, дрібні виривалися з корінням і злітали вгору. Вище у вихорі крутився дивний набір пласких речей: уламки шиферу, папери, двері, килимки. Отець Кляйнсорґе прикрив очі отця Шиффера клаптем тканини, щоб цей немічний чоловік не подумав, ніби божеволіє. Буря знесла місіс Мурату, місійну економку, яка сиділа поблизу річки, на мілке кам’янисте дно, і вона вийшла звідти босими скривавленими ногами. Вихор перемістився на річку, де почав засмоктувати воду, і врешті вщух.
Після бурі містер Танімото знову переправляв людей, а отець Кляйнсорґе попросив студента теології піти до єзуїтського новіціату, що в Нагацукі, приблизно за три милі від середмістя, і попросити тамтешніх священників прийти їм на допомогу до отців Шиффера та Ла Салля. Студент сів у човен містера Танімото й поплив разом із ним. Отець Кляйнсорґе запитав місіс Накамуру, чи не хотіла б і вона піти зі священниками до Нагацукі, коли вони прийдуть. Жінка сказала, що має багаж, а її діти хворі — вони час до часу ще блювали, як і вона, — тож боїться, що не зможе. Отець відповів, що, можливо, отці з новіціату зможуть повернутися наступного дня, щоб забрати її.
Пізнього полудня, коли містер Танімото, від енергії та ініціатив якого залежало життя багатьох людей, на деякий час вийшов на берег, то почув, як люди благали їжі. Він порадився з отцем Кляйнсорґе, і вони вирішили повернутися до міста, щоб взяти рису з притулку громади містера Танімото. Отець Цєслік та двоє чи троє інших пішли з ними. Спершу, коли вони дісталися знищених будинків, не розуміли, де перебувають; зміна була надто раптовою: від наповненого міста, що цього ранку налічувало двісті сорок п’ять тисяч жителів, до лише невеликих залишків у полудень. Асфальт на вулицях досі був м’яким і гарячим від пожежі, тому іти було незручно. Вони зустріли лише одну жінку, яка, проходячи повз, сказала: «Мій чоловік тепер серед того попелу». На території місії, де містер Танімото залишив групу, отець Кляйнсорґе стривожився, побачивши, що будівля зруйнована. У саду, на шляху до сховища, він помітив на лозі зварений гарбуз. Він та отець Цєслік скуштували його — видався смачним. Здивувались, наскільки вони зголодніли, та з’їли його небагато. Священники дістали кілька пачок рису, зібрали трохи зварених гарбузів, накопали картоплі, яка добре запеклася під землею, і пішли назад. Дорогою до них знову приєднався містер Танімото. Один чоловік, який йшов із ним, мав посуд. У парку містер Танімото попросив легко поранених жінок зі своєї дільниці приготували їжу. Отець Кляйнсорґе запропонував родині Накамура гарбуза, вони спробували, але не змогли втримати в животах. Загалом рису вистачило, щоб нагодувати майже сотню людей.
Перед настанням темряви містер Танімото натрапив на двадцятирічну жінку, місіс Камай, сусідку Танімото. Вона присіла на землю, тримаючи на руках тіло своєї маленької дочки. Очевидно, дитина була мертвою увесь день. Місіс Камай підстрибнула, коли побачила містера Танімото, і запитала: «Чи не могли б ви спробувати знайти мого чоловіка?».
Містер Танімото знав, що її чоловіка лише напередодні взяли до армії; він та місіс Танімото втішали місіс Камай у другій половині дня, щоб вона забула, що містера Камая відправили до штабу регіональної армії Тюгоку, поблизу старовинного замку в середмісті, де було розміщено приблизно чотири тисячі військових. Судячи з багатьох покалічених солдатів, яких містер Танімото побачив протягом дня, він припустив, що казарми були дуже пошкоджені тим самим, що спалахнуло в Хіросімі. Він знав, що немає шансів знайти чоловіка місіс Камай, навіть якщо намагатиметься, але хотів втішити її. «Я спробую», — сказав він.
«Ти маєш його знайти, — наполягла вона. — Він так любив нашу дитину. Я хочу, щоб він ще раз на неї глянув».
***
Джон Герсі – американський письменник та журналіст. Закінчив університети Єлю та Кембриджу. Під час Другої світової війни працював воєнним кореспондентом журналу Newsweekly, писав репортажі для журналів Time та Life. 31 серпня 1946 року легендарний The New Yorker вийшов друком з єдиним текстом – репортажем «Хіросіма». Джон Герсі – автор багатьох романів, зокрема «Дзвін для Адано» (Пулітцерівська премія 1945 року), «Стіна», «Горіхові двері», «Білий лотос», «Надто далеко йти».
Переклала з англійської Юлія Семенюк, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.