Присутність Ганни Липківської у театральній залі створювала поле напруги і змушувала виструнчуватися і акторів, і режисерів, і завлітів, і колег-критиків. Вона любила театр, знала важливість кожної позиції в театральній сфері, могла поставити себе і на місце актора (бабуся Ганни – народна артистка України Катерина Осмяловська), і на місце режисера (сама поставила три вистави в театрі), і на місце адміністратора (дідусь Лесь Липківський – актор, а згодом завідувач трупи Театру ім. Івана Франка), але любов і знання давали їй додаткове право бути вимогливою і принциповою критикинею.
«Вона не любила сентиментів. У неї був сухий аналітичний склад розуму і, разом із тим, надзвичайна емоційність», — написав директор-художній керівник Молодого театру Андрій Білоус.
«Першою відгукнулась на запит нашого театру і поїхала до майже прифронтового Сєвєродонецька, щоб підтримати єдиний театр, який переїхав з ОРДЛО на нашу територію і відновився у вкрай складних умовах. У напівзруйнованому приміщенні разом із нами фантазувала про майбутнє, аналізувала вистави, які подивилась, надихала вірою в спроможність колективу стати в ряд з найкращими театрами країни. Робила це спокійно, без пафосу, підкоряючи точністю аналізу, нікого не ображаючи. І одразу стала своєю для нашого колективу», — написав режисер Володимир Московченко.
«Коли молодий театрознавець Ганна Липківська увійшла в театральну спільноту, я вже рідко коли читала думки про свої нові ролі, і не тому що нехтувала – просто не мала часу. …А потім мені до рук потрапила стаття Липківської про «Священні чудовиська» і «Даму без камелій» — «Вишневий сад» нашого покоління»… Я читала і була щасливою! Це дійсно велике щастя – усвідомлення, що ти недарма працюєш – думаєш, шукаєш, співставляєш, переплавляєш свій фаховий досвід, відточуєш свої вміння заради того, щоб тонше передати глядачеві почуття, щоб точніше виконати режисерські завдання, — і врешті твоя робота отримує не просто оцінку, а поетично сформульовану вдячність розумного серця і пристрасного інтелекту. Так не пишуть знавецькі чи критичні статті! Так пишуть вірші! І справа не в тому, що Аня добре писала про мене. Вона писала враження – тонко, вишукано, шляхетно», — написала народна артистка України Ада Роговцева.
У книжці, сформованій за хронологічним принципом (від спогадів подруги дитинства, уривчастих, припорошених ностальгією флешбеків однокласників до згадок студентів, колег-театрознавців, режисерів, акторів) зібрано 40 текстів — емоційних і розхристаних, ніби обпалених раптовою смертю близької людини. Упорядниці книжки Анастасія Снісаренко-Єржиковська і Ельвіра Загурська чесно зізналися на презентації, що кілька чи кільканадцять людей, які близько знали і любили Ганну Липківську, поки не знайшли в собі сили написати спогади. Серед них і батьки Ганни, і актриси Ірма Вівтовська й Світлана Орліченко, і театральний критик Віталій Жежера, чиї усні спогади на презентації стали ніби «доповненою реальністю» до написаного в книжці. Дивовижно, але саме виступ журналіста і театрального критика Жежери був ніби довершеним сценічним номером – лаконічним, драматичним, пластичним, точним, був ідеальним есеєм – із зав’язкою, розвитком дії, розв’язкою і мораллю.
Він розповів, як його вчитель Юрій Бобошко (завідувач кафедри театрознавства Театрального інституту, завліт Театру імені Івана Франка і рідний дядько Ганни Липківської) сказав: «Я не дуже вірю, що добрий театрознавець може вийти з того, хто не належить до театральної сімї, хто не є виходцем із театральної сімї у другому, а ще краще в третьому поколінні». «Це здавалося страшенно несправедливим. Ну, як же так, я ж хочу, я ж люблю театр, хіба любові не досить? — оповідав Жежера. — Коли Юрія Миколайовича не стало, я часто в уяві дискутував із ним , мовляв, ну, винятки із правил повинні бути! І ось це питання актуалізувалося для мене, коли на нашому театральному горизонті з’явилася юна Аня Липківська. Одне, що вона родичка мого улюбленого вчителя, а друге, що вона те саме третє покоління, про яке він говорив. Мені стало цікаво, хто вона. А вона виділялась, виділялась від самого початку. …Чого гріха таїти, наша професія дозволяє буть легковажним і безвідповідальним, ми пурхаємо, як метелики, над тією чи іншою виставою, здобуваємо там якісь враження, які не обов’язково в’яжуться зі смислом побаченої вистави, ну, але ми отакі, всім подобаємось, і так можна жить. У Ані було інакше. Вона знала і матеріальний світ предмета нашої професії… вона знала цей світ, маючи і необхідну здатність емоційного сприйняття, вона знала цей світ і як матеріальний світ – що з чого виходить, що як робиться.
У нашому театральному світі багато театральних дітей, онуків. Це нормально. Одні з них почуваються щасливими, інші – менш щасливими, ще інші просто не знають, як розпорядитися спадком, який дістався від славних предків, і куди той спадок розумно вкласти. Аня знала, куди вкласти. В ній був особливий київський аристократизм, рідкісний при цьому – аристократизм без снобізму. Всі, хто її знав, пам’ятають її іронію, нищівну часом в’їдливість, але це стосувалось частіше київських проявів провінційності, аніж провінція природня. Її притягувала провінція, наскільки я розумію, … ми разом бували в Луцьку, в Прилуках, її туди тягнуло. Мені здається, що в цьому була особливість…Може, я помиляюсь, але мені подобається ця помилка. Річ у тім, що ми предків собі не вибираєм, але ми можемо повернуться туди, звідки предки прийшли до Києва. А наскільки я пам’ятаю, предки все-таки були – на рівні діда-баби — з провінції. Знову ж таки, ми не вибираємо предків, але ми можемо вибирати братів і сестер у професії. І Аня їх там знаходила – в тому самому Чернігові, Сіверськодонецьку і так далі. І можливо, вона мені відповіла на ті запитання, які в мене були до її дядька. Я теж хочу бути тут, хоч у мене не було театральних предків, зате в мене є брати і сестри, якою була для мене вона… Ми були дуже на відстані.. на відстані стриманої поваги. Але таки вона була молодша сестра».
На презентації згадували ніжне ставлення Анни Липківської до київського актора і педагога Миколи Рушковського, захоплення виставами режисера Романа Віктюка. Згадували її діда Василя Липківського, першого митрополита Української автокефальної православної церкви, за висловом Агатангела Кримського, «апостола українського релігійно-національного відродження». Липківського розстріляли в 1937р. за вироком трійки НКВС, а в 1997р. собор УАПЦ канонізував митрополита як святого в лику священномучеників. За спогадами близьких, дід для Ганни Липківської був еталоном духу, символом служіння.
Згадували про її любов до подорожей і собак. Близька подруга Липківської, колишня студентка Ельвіра Загурська на прямому включенні зі Стамбула розповідала не лише про професійне життя театрознавці, але й про приватне, про громадянську позицію, Майдан.
Директорка видавничого дому «Антиквар», який видає журнали «Антиквар» і відновлений «Український театр», Ганна Шерман пообіцяла видати книжку театрознавчих статей Анни Липківської – і це буде наступне видання на полиці історії українського театру.
***
Епіграфом до книжки спогадів про Анну Липківську упорядники взяли слова Лесі Українки із п'єси «Камінний господар»:
«… І на гору кришталеву
Ні стежок нема, ні сходів,
В діамантовому замку
Ані брами, ані вікон.
Лихо моє, Анно!
…Щастя моє, Анно…»