Присутність Ганни Липківської у театральній залі створювала поле напруги і змушувала виструнчуватися і акторів, і режисерів, і завлітів, і колег-критиків. Вона любила театр, знала важливість кожної позиції в театральній сфері, могла поставити себе і на місце актора (бабуся Ганни – народна артистка України Катерина Осмяловська), і на місце режисера (сама поставила три вистави в театрі), і на місце адміністратора (дідусь Лесь Липківський – актор, а згодом завідувач трупи Театру ім. Івана Франка), але любов і знання давали їй додаткове право бути вимогливою і принциповою критикинею.
«Вона не любила сентиментів. У неї був сухий аналітичний склад розуму і, разом із тим, надзвичайна емоційність», — написав директор-художній керівник Молодого театру Андрій Білоус.
«Першою відгукнулась на запит нашого театру і поїхала до майже прифронтового Сєвєродонецька, щоб підтримати єдиний театр, який переїхав з ОРДЛО на нашу територію і відновився у вкрай складних умовах. У напівзруйнованому приміщенні разом із нами фантазувала про майбутнє, аналізувала вистави, які подивилась, надихала вірою в спроможність колективу стати в ряд з найкращими театрами країни. Робила це спокійно, без пафосу, підкоряючи точністю аналізу, нікого не ображаючи. І одразу стала своєю для нашого колективу», — написав режисер Володимир Московченко.
«Коли молодий театрознавець Ганна Липківська увійшла в театральну спільноту, я вже рідко коли читала думки про свої нові ролі, і не тому що нехтувала – просто не мала часу. …А потім мені до рук потрапила стаття Липківської про «Священні чудовиська» і «Даму без камелій» — «Вишневий сад» нашого покоління»… Я читала і була щасливою! Це дійсно велике щастя – усвідомлення, що ти недарма працюєш – думаєш, шукаєш, співставляєш, переплавляєш свій фаховий досвід, відточуєш свої вміння заради того, щоб тонше передати глядачеві почуття, щоб точніше виконати режисерські завдання, — і врешті твоя робота отримує не просто оцінку, а поетично сформульовану вдячність розумного серця і пристрасного інтелекту. Так не пишуть знавецькі чи критичні статті! Так пишуть вірші! І справа не в тому, що Аня добре писала про мене. Вона писала враження – тонко, вишукано, шляхетно», — написала народна артистка України Ада Роговцева.
У книжці, сформованій за хронологічним принципом (від спогадів подруги дитинства, уривчастих, припорошених ностальгією флешбеків однокласників до згадок студентів, колег-театрознавців, режисерів, акторів) зібрано 40 текстів — емоційних і розхристаних, ніби обпалених раптовою смертю близької людини. Упорядниці книжки Анастасія Снісаренко-Єржиковська і Ельвіра Загурська чесно зізналися на презентації, що кілька чи кільканадцять людей, які близько знали і любили Ганну Липківську, поки не знайшли в собі сили написати спогади. Серед них і батьки Ганни, і актриси Ірма Вівтовська й Світлана Орліченко, і театральний критик Віталій Жежера, чиї усні спогади на презентації стали ніби «доповненою реальністю» до написаного в книжці. Дивовижно, але саме виступ журналіста і театрального критика Жежери був ніби довершеним сценічним номером – лаконічним, драматичним, пластичним, точним, був ідеальним есеєм – із зав’язкою, розвитком дії, розв’язкою і мораллю.
Він розповів, як його вчитель Юрій Бобошко (завідувач кафедри театрознавства Театрального інституту, завліт Театру імені Івана Франка і рідний дядько Ганни Липківської) сказав: «Я не дуже вірю, що добрий театрознавець може вийти з того, хто не належить до театральної сімї, хто не є виходцем із театральної сімї у другому, а ще краще в третьому поколінні». «Це здавалося страшенно несправедливим. Ну, як же так, я ж хочу, я ж люблю театр, хіба любові не досить? — оповідав Жежера. — Коли Юрія Миколайовича не стало, я часто в уяві дискутував із ним , мовляв, ну, винятки із правил повинні бути! І ось це питання актуалізувалося для мене, коли на нашому театральному горизонті з’явилася юна Аня Липківська. Одне, що вона родичка мого улюбленого вчителя, а друге, що вона те саме третє покоління, про яке він говорив. Мені стало цікаво, хто вона. А вона виділялась, виділялась від самого початку. …Чого гріха таїти, наша професія дозволяє буть легковажним і безвідповідальним, ми пурхаємо, як метелики, над тією чи іншою виставою, здобуваємо там якісь враження, які не обов’язково в’яжуться зі смислом побаченої вистави, ну, але ми отакі, всім подобаємось, і так можна жить. У Ані було інакше. Вона знала і матеріальний світ предмета нашої професії… вона знала цей світ, маючи і необхідну здатність емоційного сприйняття, вона знала цей світ і як матеріальний світ – що з чого виходить, що як робиться.
У нашому театральному світі багато театральних дітей, онуків. Це нормально. Одні з них почуваються щасливими, інші – менш щасливими, ще інші просто не знають, як розпорядитися спадком, який дістався від славних предків, і куди той спадок розумно вкласти. Аня знала, куди вкласти. В ній був особливий київський аристократизм, рідкісний при цьому – аристократизм без снобізму. Всі, хто її знав, пам’ятають її іронію, нищівну часом в’їдливість, але це стосувалось частіше київських проявів провінційності, аніж провінція природня. Її притягувала провінція, наскільки я розумію, … ми разом бували в Луцьку, в Прилуках, її туди тягнуло. Мені здається, що в цьому була особливість…Може, я помиляюсь, але мені подобається ця помилка. Річ у тім, що ми предків собі не вибираєм, але ми можемо повернуться туди, звідки предки прийшли до Києва. А наскільки я пам’ятаю, предки все-таки були – на рівні діда-баби — з провінції. Знову ж таки, ми не вибираємо предків, але ми можемо вибирати братів і сестер у професії. І Аня їх там знаходила – в тому самому Чернігові, Сіверськодонецьку і так далі. І можливо, вона мені відповіла на ті запитання, які в мене були до її дядька. Я теж хочу бути тут, хоч у мене не було театральних предків, зате в мене є брати і сестри, якою була для мене вона… Ми були дуже на відстані.. на відстані стриманої поваги. Але таки вона була молодша сестра».
Читайте такожОрден Почесного легіону для Ліни Костенко. Фоторепортаж
На презентації згадували ніжне ставлення Анни Липківської до київського актора і педагога Миколи Рушковського, захоплення виставами режисера Романа Віктюка. Згадували її діда Василя Липківського, першого митрополита Української автокефальної православної церкви, за висловом Агатангела Кримського, «апостола українського релігійно-національного відродження». Липківського розстріляли в 1937р. за вироком трійки НКВС, а в 1997р. собор УАПЦ канонізував митрополита як святого в лику священномучеників. За спогадами близьких, дід для Ганни Липківської був еталоном духу, символом служіння.
Згадували про її любов до подорожей і собак. Близька подруга Липківської, колишня студентка Ельвіра Загурська на прямому включенні зі Стамбула розповідала не лише про професійне життя театрознавці, але й про приватне, про громадянську позицію, Майдан.
Директорка видавничого дому «Антиквар», який видає журнали «Антиквар» і відновлений «Український театр», Ганна Шерман пообіцяла видати книжку театрознавчих статей Анни Липківської – і це буде наступне видання на полиці історії українського театру.
***
Епіграфом до книжки спогадів про Анну Липківську упорядники взяли слова Лесі Українки із п'єси «Камінний господар»:
«… І на гору кришталеву
Ні стежок нема, ні сходів,
В діамантовому замку
Ані брами, ані вікон.
Лихо моє, Анно!
…Щастя моє, Анно…»