Два забуті радянські Карли
Одеса відрізняється від багатьох міст України тим, що назви радянських вулиць зникли з мапи міста ще на початку 1990-х. Ніяких леніних або радянських армій тут давно нема. Покоління одеситів, які народилися вже в незалежній Україні, всього цього не застали. Звісно, досі хтось доводить свою вкоріненість використанням радянських назв, та на щастя, розуміють їх вже далеко не всі.
Так само, в радянський час одесити впізнавали один одного за використанням, наприклад, назви вулиці Канатної замість незрозумілої Свердлова. Мій добрий приятель на початку 1970-х отримав можливість сам обрати собі місце служби в армії, розчуливши армійського начальника демонстративним «незнанням» назви Свердлова та фразою «Я знаю вулицю Канатну — саме тому що я одесит». Про Пролетарський бульвар (матінка божа, ця назва ще 30 років тому існувала на мапі Одеси!) всі знали, що він — Французький, повернення назви було дуже природним. У радянський час ніхто ніколи не використовував офіційну назву «Площа 1905 року» — всі знали її виключно як Тираспόльську (це перейменування ніхто просто не помітив). Усі щиро раділи, коли повернулися славетні Арнаутські (Мала та Велика), коли простір міста прокреслила Старопортофранківська, візуалізуючи шматок міської історії.
Декілька вулиць не повернули тоді свої дорадянські назви — такі як Пушкінська або Буніна. Це здавалося цілком природним, бо це письменники, які жили в Одесі та писали про Одесу. Одесити до них не мали жодних претензій.
Одесити звикли жити без радянських назв. Популярні в Україні узагальнення щодо відчайдушного захисту радянських назв мешканцями міст Півдня та Сходу України одеситів завжди справедливо обурювали. Тут і пам’ятник Леніну прибрали достатньо давно та без зайвих переживань.
Можливо, саме тому гра з радянськими назвами була можлива в Одесі поза найменшим натяком на ностальгію. Нагадаю культовий «для тих, хто розуміє» ресторанчик «Два Карли» на розі Катерининської та Грецької (на превеликий жаль, закритий в 2020). «Два Карли» — це народна назва рюмошної, яка існувала на розі Карла Маркса та Карла Лібкнехта. Це місце звикли називати саме «Два Карли» навіть коли Маркс та Лібкнехт перемістилися у простір забуття. Ресторатор Дмитро Сікорський відкрив у цьому підвальчику бессарабську бодегу. На питання про ідею закладу Сікорський відповідав: «я хотів уявити Одесу без радянської влади». У цій відповіді — специфіка стосунків одеситів з минулим. Використання гри з назвами радянських вулиць є відсилкою не до радянської ностальгії, а до нерадянської одеської іронії радянського часу.
Міхо та одеська топографія
Коли в 2015 запустилася хвиля декомунізації, одесити зітхнули з полегшенням: фух, ну ми ж все перейменували вже чверть століття тому, нема чого робити! Виявилося, ні. Більше того, перейменування вилилося в черговий скандал — на тлі «нам нема що перейменовувати» міська влада тихо саботувала необхідність запуску процесів публічних обговорень.
Полум’яний голова облдержадміністрації Міхеіл Саакашвілі звинуватив усіх у зраді та взяв процес у свої руки — все було по закону, але набуло скандального характеру. Скандал відбувався, зокрема, через перейменування проспекту Маршала Жукова та вулиці Валентини Терешкової. Із Жуковим запустилася колізія: як учасник Другої світової він не підпадав під дію закону, а як діяч керівних органів радянської держави — підпадав. Терешкову ж перейменовували не за буквою декомунізаційних законів, а через її підтримку окупації Криму Росією. Зрештою, вулиці перейменували: на мапі з’явився проспект Небесної Сотні та вулиця Героїв Крут.
За лаштунками бурхливих дискусій щодо Жукова і Ко, йшли цілком продуктивні процеси. Так, наприклад, міська історико-топонімічна комісія нарешті нанесла на одеську мапу імена великих одеських музикантів: Щорс поступився місцем Святославу Ріхтеру, а Затонський — Давиду Ойстраху. Два Колгоспні провулки отримали імена Сергія Уточкіна (спортсмена та авіатора), Сергія Ейзенштейна (режисера), а ще один (так, в Одесі було декілька Колгоспних провулків) повернув історичну назву Різницький. Мапа Одеси була прикрашена іменами письменників та музикантів, пов’язаних з містом, а також історичних особистостей: з’явилася, наприклад, вулиця Інглезі (одеський міський голова у 1818—1821 роках), яка викликала гнів багатьох одеситів, не обізнаних в історії міста.
Що нам до Александра Невського?
Хвиля перейменувань пройшла й одесити зітхнули: ну тепер вже точно не треба нічого перейменовувати! Але настало 24 лютого 2022 року. І стало зрозуміло, що якісь нібито нейтральні назви раптом стали токсичними. Стало видно, що в Одесі купа вулиць названі на честь російських міст. Навіщо Одесі вулиця Тульська?
Простір Одеси почав очищуватись від відсилок до Росії. Так, в квітні з Думської площі були зняті таблички з назвами російських міст-побратимів Одеси, а 1 травня нарешті зняли табличку з написом «Слава російській зброї» з п’єдесталу трофейної гармати, встановленої на Думській на початку ХХ ст.
У травні настала черга Одеси включитись в бурхливі дискусії про перейменування. Практично одночасно це питання вивели в публічний простір депутат міської ради Петро Обухов та мер Одеси Генадій Труханов. Обухов запитав одеситів, яке відношення до історії Одеси має Дмітрій Донской або Александр Невський. Мер заявив: «ми не хочемо мати нічого спільного з державою, яка сьогодні намагається стерти наше місто, нашу країну з лиця землі».
Петро Обухов разом із групою депутатів міської ради провів аналіз місцевої топографії та запропонував список із більш ніж 100 вулиць, які варто було би перейменувати. Він розподілив їх на три групи: географічні назви з Росії; російськи діячі, що не мають відношення до Одеси (той самий Александр Невський, наприклад); всесвітньовідомі російськи діячи, які не мають відношення до Одеси (Лобачевський, Чайковський, Гагарін). Відомий своїми урбаністичними нововведеннями Обухов у травні запустив онлайн-опитувальники, щоб зрозуміти, як одесити бачать можливі зміни топографії (він робить це не перший раз та може говорити про тенденції).
Показовими є результати опитування щодо можливої зміни назви Суворовського району Одеси. Окрім бурхливого обурення можливістю зміни (люди дуже активно почали доводити, що постать Суворова має стосунок до Одеси, що він полководець та взагалі важлива історична фігура) намітився, на мій погляд, значущий зсув регіональної ідентичності в Одесі. Серед варіантів зміни назви району половина (sic!) учасників опитування підтримали назву Миколаївський — на честь сусіднього міста Миколаїв, якому протягом усіх місяців війни Одеса завдячує своєю свободою (Одеса відчайдушно допомагає Миколаєву всім, чим може: до сусіднього міста відправляються навіть машини з водою, яку одесити приносять до волонтерський центрів, адже у Миколаєві практично відсутнє водопостачання). 22% учасників воліли би перейменувати район на Північний, інші варіанти набрали менше десяти відсотків.
22 червня міська історико-топонімічна комісія прийняла рішення про перейменування 39 вулиць Одеси. Комісія працювала всерйоз, спираючись на експертизи спеціалістів Одеського національного університету ім. Мечникова. Було вирішено відразу декілька завдань.
По-перше, виправили назви з помилками. Так, на мапі Одеси досі існували вулиці Отрадна, Уютна, Ярмарочна, провулки Лодочний або Грузовий. Тут назви виправили згідно з нормами мови: вони стали Відрадною, Затишною, Ярмарковою, Човновим, Вантажним.
По-друге, вирішили прибрати з мапи Одеси ще декілька назв, пов’язаних із іменами радянських діячів. Їх пропонують перейменувати не стихійно, а за великими тематичними блоками. Наприклад, на мапі Одеси з’явиться великий музично-композиторський блок: будуть вулиці Михайла Вербицького, Ференца Ліста, Миколи Лисенка, Ольги Благовидової, Бориса Лятошинського, Дмитра Бортнянського, Йозефа Прібіка.
Комісія працювала з назвами вулиць. Але топоніміка не закінчується вулицями, є ще назви районів. Із Обуховим у постановці питання про Суворовський район солідарна авторитетна громадська організація «Зелений лист», яка наголошує на необхідності дерусифікації міста: ГО звернулася до міської влади не тільки з пропозицією змінити назву Суворовського району, але й демонтувати «маркери руського міра» — пам’ятники Катерині ІІ та Суворову.
To Cancel or not to Cancel
Було би дивно, якщо б Одесу не зачепили дискусії щодо присутності базових маркерів російської культури, як-от фігура Пушкіна. Історико-топонімічна комісія прийняла рішення щодо назв російських міст та діячів, які не мають відношення до Одеси. Пушкін має. Бунін теж. Що ж робити з тими, хто все ж таки стосується історії міста?
Україною несеться демонтаж пам’ятників Пушкіну як символу Російської імперії. Їх демонтували в Тернополі, Мукачеві — що цілком зрозуміло, бо жодного стосунку до цих міст «сонце руської поезії» не мало. В Одесі є три пам’ятники поету та вулиця, названа його ім’ям. Коли журналіст New York Times Роджер Коен спитав мера Одеси, чи підтримує він перейменування вулиці Пушкінської (історична назва — Італійська), той відповів, що Одеса є міжкультурним хабом, тому він проти перейменування вулиці. Ця відповідь викликала очікуване обурення всередині одеської патріотичної спільноти (яке, між іншим, відволікло увагу від змісту прекрасної статті Коена про відкриття Одеського оперного театру під час війни).
Присутність Італії в топографії Одеси справді важлива: саме італійська була першою lingua franca в Одесі. Але на одеській мапі є Італійський бульвар — отже, одна з найпотужніших одеських комьюніті вже вшанована. Та й зрозуміло, що справа не в Італії, справа — в Пушкіні. На мій погляд, саме в Одесі (на відміну від Мукачева чи Тернополя) Пушкін має бути присутнім, бо звернення до його спадку блискуче спростовує імперську тезу «Одесса русский город». І важливо, що це спростування робить саме «сонце руської поезії»: під час перебування в Одесі, Пушкін не знайшов тут жодної книжки російською, натомість він насолоджувався італійською оперою, він нарешті відчував себе в Європі, до якої його не випустив російський цар. І він присвятив Одесі чудові рядки, які малюють що завгодно, але не Російську імперію. Пушкін — надто важливий свідок, щоб ми просто так зріклися його свідчення. Чи залишиться ще й вулиця його імені, чи тільки його пам’ятник 1889 року — не принципово.
Так само важливим є свідчення Марка Твена, вулиці якого в Одесі немає (поки що?). Або навіть Оноре де Бальзака, якій демонструє нам розуміння того, чим була Одеса ХІХ ст.: містом, де можна швидко заробити. Так само, в Одесі може бути вулиця письменника Жоржа Сіменона, який тут побував двічі та залишив про це спогади. Перекіс зараз у тому, що Пушкін є не одним із іноземних письменників, які віддзеркалили Одесу в своїх творах, а «нашим усім». Зміняться акценти — зміниться й меседж.
Є представники Російської імперії, які підтверджують, що Одеса реалізувала антиімперський проєкт всередині імперії: це важлива тема, з якою не просто варто, але життєво необхідно працювати. І ми маємо бачити сліди цієї теми в публічному просторі — важливо навчитися розрізняти вшанування та констатацію факту, який не дай Боже нам забути. Забувати певні речі дуже небезпечно.
Очікувано, суперечки точаться саме навколо імені Пушкіна. Іван Бунін поки що залишається в тіні. Можливо, тому, що мешканці вулиці Буніна навряд чи очікують повернення історичної назви вулиці — Поліцейська. Хоча не буду це стверджувати.
Матеріал підготовлений у партнерстві з платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво. Читайте більше про роботу з пам'яттю під час війни та після неї у телеграм-каналі платформи.